Було незручно, все прикро путалось. Заніміли руки, ламало шию, важніла голова.
Потім я стрибнув з параші й повиснув проти дверної ніші, не торкаючись ні стін, ні долівки – так уявляв собі я і злорадісно над кимсь посміхався.
Порішив розім'ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.
І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.
Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:
– Я більше не буду…
Врешті я почервонів від сорому і гніву:
– Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!
Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив'язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся…
Відтак гепнув на долівку…
Ранішня повірка.
З подивом повів поглядом круг себе.
Що? Чому?
Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері… і зблід.
Прив'язаний до ґрат душника, над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.
В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.
Що було до того часу? Що було зранку?
Чи був я на проходці? Чи пив чай?
Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.
Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.
Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.
Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.
– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?
Тюремник загримав:
– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.
Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.
Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?