За літо відробили за позичені воли та ще й на заробітки ходили. А люди наймали їх наввипередки, бо кожен брат за один день лан вижав і снопи пов'язав і в копи поскладав. А як стали втрьох, то за день стирту збіжжя змолотили. От які робітники були!
Та так вже й грошей заробили й худібку придбали, а восени стали ліс рубати. Як вони вже там рубали, так рубали, та одного дня десь Лежень при роботі загубив сопілку. Похопилися вже, як увечері додому вернулися.
Зажурилися старші брати.
— Це ж, — кажуть, — без тієї сопілки наш Лежень знову лежнем лежатиме.
Коли ж ні! На другий день удосвіта чують — а Лежень уже по хаті товчеться, та щось робить, та ще и пісеньку веселу мугикає.
— Що ж це ти, Лежню? — дивуються брати. — І сопілки не чути, а ти роботою зайнятий?
— Е-е, братці! — відповідає Лежень. — Ви мене тепер і мотузком не прив'яжете лежати. Звик я до роботи. А хто робити звичний, тому й музики для заохоти не треба — робота сама веселить.
[1] Лантух — великий мішок.
[2] Волів водять за налигач — за шнурок, який зашморгують за роги.