— Та я вам істинну правду кажу! Та я ж достеменнісенько[4] знаю!..
А люди далі кепкують. Розказала б Хівря їм усе до кінця, так пана боїться, щоб не поспитав за бублики, і за зайця, і за рибу. Так ні з чим і додому вернулася.
От живуть вони далі. Іван щотижня чи там що два витягне червінця з-під гною і купить то поросятко, то пару овечок, а далі й волів пару, ба й воза кованого і чумацьку мажу[5]. А на весну пішов до пана та й відпросився чумакувати: у Крим по сіль поїхав. Правда, що заробив, — половину панові мусів оддати, але й собі половина лишилася. На другий рік знову поїхав і на третій також. Краще стало родині жити, а люди казали:
— Тому Іванові йде, як з води. Десь, мабуть, упіймав щастя за хвіст.
Так минуло сім літ. Аж одного дня зачув Іван, що пан дуже в карти програвся і грошей до зарізу потребує. Має навіть частину землі й кріпаків продавати.
То Іван зараз і пішов до панського двору. Так і так, мовляв, хочу з усією сім‘єю на волю викупитися і землі придбати. А пан зрадів.
— Давай сто червінців, — каже, — то випущу тебе на волю і ще шмат поля одріжу.
Зараз таки папір списали, печатки прибили, Іван гроші відрахував і вертається додому вже вільним чоловіком. Та такий радий та такий веселий, що на радощах і признався Хіврі.
— Знаєш, — каже, — жінко, а це ж ми вільними стали і поле придбали за дідовий скарб, який я на панському полі виорав.
— Та не бреши! — дивується Хівря.
— Не брешу, ні, чисту правду говорю.
І розказує все, як воно сталося.
— Коли ж то було? — питає Хівря.
— А було ще тоді, як Горпинина корова близнят привела.
Як не скочить же Хівря, як не зверещить:
— Ах ти ж такий-сякий! То Горпина від мене з бичками-близнятами три дні крилася, а ти зі скарбом аж сім літ!? Та бодай же тобі се і те! Та хай же я сама лусну, як не піду зараз до пана і не розкажу йому всього!..
— Та чи ти жінко, при своєму розумі?! — злякався Іван. — Хочеш знову у кріпацькому ярмі ходити?
— І ходитиму, і ходитиму! — Хівря на те. — І ти ходитимеш, щоб знав, як від жінки критися!
І побігла до панського двору.
— Паночку! — репетує. — Ґвалт! Рятуйте! Мій чоловік мене сім літ дурив, а вас обікрав!
— Як то обікрав? — дивується пан.
— А так: він виорав на вашому полі горщик із червінцями і за них викупився на волю, ще й поле у вас купив.
Ох, як розлютиться пан на таку новину, як затупає ногами.
— Зараз мені того злодія приведіть! — кричить.— Я йому покажу, де раки зимують!
Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.
— То ти так?! — наскакує на нього пан. — Моїм золотом від мене викупився, ще й шмат поля видурив?!
— Хто вам такого наговорив, пане? — ніби дивується Іван.
— Та твоя жінка! Віддавай мені зараз усе золото, що на моєму полі виорав, і той папір з печатками, бо я тебе, вражий хлопе, звелю канчуками на смерть засікти! Та я тебе у в‘язниці згною!..
— Ба ні, — каже Іван, — паперу з печатками я вам, пане, не віддам. А моїй жінці ви не вірте, бо в неї в голові клепки бракує. Таж самі знаєте, що я чумакую і на вашому полі вже давно з плугом не ходив.
А Хівря:
— Ага, ага, не ходив! Це було ще перед тим!
Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.
— Коли саме? — питає пан.
— Та було, паночку, — каже скоренько Хівря, — саме у той день, як Параска мені сказала, що Горпинина корова близнят привела. Там такі були бички, як писані!
— А кат же тебе, бабо, знає, коли тобі хто про писані бички оповідав! — розсердився пан. — Ти мені толком кажи!
— Скажу, паночку, скажу! — спішить Хівря. — Це було день перед тим, як ви загадали моєму чоловікові у ваших ставках рибу порахувати.
Пан лишень очі вирячив:
— Не верзи, бабо, дурниць! Я такого ніколи не загадував!
— Ой загадували, паночку, загадували! — Хівря своєї. — А мій чоловік нарахував тієї риби стільки, що було б на дванадцять повних возів, і ще три рибини зверху зосталися б.
— Та чи ти впилася, бабо?! — ще дужче сердиться пан. — Коли це таке було?
— Та було, паночку, саме перед тисячним роком і тисячним днем.
— Що таке?! — зовсім спантеличився пан. — Що то за тисячний рік і тисячний день?!
— Ой, паночку, та хіба ж ви не знаєте? Та то було у той рік, як на нашій вербі бублики вродили, і як у ваші верші зайці ловилися, і як у вашому лісі риба притхнулася.
Пан з лиха лишень плюнув.
— Бачу, — каже, — що в цієї баби й справді не всі вдома[6]. Дайте їй сотню канчуків за те, що мені голову морочила, і виженіть з двору.
Та Івана жаль за серце стиснув: усе ж, як не як, а рідна жінка.
— Майте Бога в серці, пане! — просить. — Бачите самі, що жінка не сповна розуму. Змилосердіться!
— Гаразд, — каже пан, — знай моє милосердя: хай буде не сто, лишень десять — і за те подякуй.
Обернувся і пішов у покої.
Розтягнули гайдуки Хіврю на колоді, всипали десять канчуків і вигнали з двору.
Йде вона додому й плаче, а Іван збоку ступає і питає:
— А що, Хівре, навчили тебе розуму?
— Ой навчили, Іване, навчили! — хлипає Хівря. — Ще зроду такою мудрою не була. Тепер уже не здуриш мене ані рибою, ані зайцем, ані бубликами, ані тисячним роком і тисячним днем. Та вже нікому нічого не казатиму, щоб люди з мене ще дужче не сміялися.
Переніс Іван хату з села на свій ґрунт, і подружжя зажило у згоді. Після панських канчуків Хівря навчилася тримати язика на припоні й не бігала по сусідах розносити і своє й чуже сміття. За це люди почали її шанувати, хоч і далі зі звички позаочі називали язикатою.
Та й по нинішній день про кожну жінку, яка любить багато непотрібного говорити, встряє у чужі справи й оповідає одним усе, що почула від інших, кажуть: "Оце язиката Хівря".
[1] Мати "слизький язик" означає бути людиною, якій не можна нічого довіряти по секрету.
[2] Нехарапутниця — нехлюя.
[3] Чепіги — ручки від плуга.
[4] Напевно, точно.
[5] Великий критий віз із грубими колесами.
[6] "Не мати всіх удома" — бути придуркуватим.