А прийшов я, бо зачув, що в Землі Полянській є князівна Яромира, станом висока, личком рум'яна, очима ясна, розумом славна і до всякої роботи вдатна. То хочу її засватати. Віддасте за мене, чи ні?
– Рада б я, – каже княгиня, – твою, княженку, волю вволити, та не можу: посватана вже наша Яромира за княженка Аскольда, що то пішов перед шлюбом слави лицарської добувати у степах половецьких, у городах грецьких. Яромира на нього чекає.
– Коли ж бо, – Деревлян на те, – даремно буде князівна на Аскольда чекати. Я сам був із ним у поході й на власні очі бачив, як загинув Аскольд із рук половецьких у степах. То хай Яромира за мене йде.
Яромира, зачувши це, та в плач, мати її потішає, а малий Лешко княгиню за одежу – смик!
– Іди геть, Лешку! – княгиня на нього. – Не до тебе тут тепер… – а до Яромири: – Що ж, дочко, зробиш! Пропав Аскольд – то пропав, а заміж тобі все одно треба. Йди за Деревляна. Він гарний, молодий, а земля деревлянська багата. Будеш княгинею. Йди!
Ще Яромира не надумалася, а Лешко знову княгиню за спідницю – смик!
– Іди геть, Лешку! – розсердилася княгиня так, що аж за вухо вщипнула карлика. – Лізеш, коли тебе не просять!
Образився Лешко, під піч до домовика чкурнув і вже не обзивався.
А Яромира подумала, подумала – і згодилася. Деревлян зрадів, зараз князівну поперед себе на коня – і помчав, аж закурилося за ними. Не вспіла дівчина як слід ні з матір'ю, ні з сестрою попрощатися.
Княгиня стала на ґанку, дивиться вслід за донькою й зідхає:
– Шкода, бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за сусідським князем!
Тут де не взявся Лешко й собі дивиться за вершником[23].
– Авжеж, – каже, – буде князівна за князем, але ви не знаєте, за яким.
– Як то за яким? За Деревляном, що є князем у Землі Деревлянській. Там багато лісу й дерева, тому він і прозивається Деревляном.
– Ой, то правда, що там багато лісу, – потакує Лешко, – а тому він по‑справжньому називається не Деревляном, а попросту Лісовиком.
– Та що це ти?! – злякалася княгиня. – Звідки знаєш?
А Лешко:
– Знаю, бо знаю! Князівна впала в око Лісовикові ще тоді, як по ягоди ходила. А він тепер у молодця обернувся і за деревлянського князя себе подав. Дивіться‑но, як услід за ним дерева гнуться!..
Подивилася княгиня – і справді: ні вітру, ні тучі[24], а там, кудою поскакав вершник, найгрубші дерева так гнуться, так гнуться, що аж верхів'ям до землі торкаються.
От сплакала сердешна мати, заголосила, та що зробиш – пропало!
* * *
Сидить уже Любомира сама біля віконця, білий льон на срібне веретенце пряде, на Дніпро‑ріку споглядає, сестричку згадує, судженого виглядає. А його як нема, так нема.
Аж ось пливе Дніпром угору корабель невиданий, незнаний: сам увесь срібний, щогли[25] золоті, вітрила шовкові, а пливе так скоро, що його конем не перебіжиш, птицею не перелетиш. І то – проти води!
Зрівнявся корабель з княжими палатами, кітвичку кинув, сходні спустив, і зійшов ними на берег лицар молодий та ясний. Увійшов просто до світлиці, шапочку зняв, старій княгині до ніг уклонився.
– Здоров, лицарю! – привітала княгиня. – Сідай, та розказуй, хто ти і з яких сторін, і чи по волі прийшов, чи по неволі.
– Добрі молодці все по своїй волі ходять, – відповідає лицар. – Я є Дрегович[26], князь Землі Дреговецької, що то на північ звідси над рікою Прип'яттю. У нас озер багато, очерети густі, в озерах – риба всяка, в очеретах птаства повно, а до осель ніхто не доступить, бо заховані вони за болотами‑дряговинням. Тому й прозивають нас дреговичами. А повертаюся з Табарістану, царства хозарського, де воював разом із княжичем Диром. Тільки ж не пощастило Дирові: наскочили на нього хозари, шаблями порубали, списами покололи. Вмираючи, закликав мене Дир і каже: "Побратиме вірний, князю дреговецький, не ходи більше по землі табарістанській, а напинай вітрила і їдь у край полянський, у столицю Київ. Є там у хоромах княжна Любомира – станом висока, личком рум'яна, очима ясна, голосом дзвінка, розумом бистра і до всякої роботи вдатна. Отож, іди, мій побратиме вірний, Любомиру привітай, матері‑княгині до ніг уклонися і скажи їм, щоб мене не чекали, бо поліг я у землі хозарській. Князівну ж Любомиру, – найкращу над князівнами, собі за дружину візьми, щоб не дісталася вона нікому іншому, лише моєму побратимові вірному". Отож я і приїхав. Віддасте мені Любомиру по волі, чи ні?
Почувши таку сумну новину, заплакали мати з донькою і не знають, що тут чинити, що казати. А карлик Лешко потихеньку підкрався та княгиню за сукню – смик!
– Іди геть, Лешку! – княгиня до нього. – Тут горе таке – не до тебе…
А тоді до Любомири:
– Що ж, доню, така, видно, твоя доля. Не судилося тобі бути за Диром, то будеш за Дреговичем. Дреговецька земля також багата: по ріках бобри та видри живуть – хутра в них дорогі, а очерету на хати – скільки завгодно. Іди, доню, за Дреговича – будеш княгинею…
Княгиня отак промовляє, а Лешко під лавою сидить і все княгиню за сукню – смик та й смик! Прогнівилася вельми княгиня на карлика, насварила ще й за вухо вщипнула, щоб не докучав. А Лешко тоді образився і під піч до домовика втік. Мовляв: не хочете мене слухати – робіть, як знаєте!
А Любомира вже й згодилася, вже й руку Дреговичеві подала. Дрегович дуже зрадів, зараз таки Любомиру на руки взяв і на корабель поніс. Не вспіла, небога, і з матір'ю попрощатися. Поки княгиня на ґанок вийшла – корабель уже й поплив угору проти води, та так скоро, що й конем не перебіжиш, птицею не перелетиш.
Стала княгиня на ґанку, білою хусточкою вслід за кораблем махає і сама до себе говорить:
– Шкода бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за тутешнім князем.
А Лешко вже коло княгині крутиться і підповідає:
– Еге ж, буде за тим князем, що у воді сидить…
– Та що ти? – злякалася княгиня. – Чому в воді?
– Та бо то ніякий князь, а Водяник, – відповідає Лешко. – Хотів я сказати вам, та ви не послухали, ще й вуха мені нам'яли, а я бачив, як у того молодця увесь час вода з лівої поли капала. Йому князівна в око впала ще тоді, коли сорочки на ріці прала, от він і обернувся в князя дреговецького. Тепер подивіться на лаву, де він сидів…
Подивилася княгиня на лаву – справді, лава мокра, а під лавою калюжа стоїть. Заплакала тоді сердешна мати, заголосила, хотіла була слуг навздогінці за кораблем посилати, коли ж корабля вже й не видно. Що робити? Пропало…
А Лісовик доти лицарем був і на коні їхав, доки люди могли його бачити. Як же в'їхав у ліс, ураз перекинувся знов у велетня з головою, мов копиця сіна, з рогами, з цапиними ногами і з бородою, що аж по землі волочилася. І кінь під ним на дикого оленя обернувся.
Як побачила Яромира, то злякалася дуже й почала на поміч кликати. А Лісовик засміявся та й каже:
– Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.
Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.
– Доленько ж моя нещаслива!.. – приговорює. – Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!..
– Не плач, дівчино, не нарікай! – Лісовик їй. – На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.
– Не хочу я, – каже Яромира, – бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!..
– Ні, – відповідає Лісовик, – не пущу! Не на те я по тебе в далеку дорогу вибрався, не на те викрав, щоб тепер пустити. Завезу тебе у свій замок, будеш звірів лісових доглядати, птахів годувати, мене, старого, піснями розважати. А за це будеш у шовках‑оксамитах походжати, дорогими намистами побрязкувати, бо царство моє неміряне, багатства нелічені.
І справді, не брехав Лісовик. Завіз Яромиру у свій замок, а той замок такий величезний, що в ньому цілий Київ змістився б. Стіни – біла береза в березу поросла, стеля – верховіття зелене, долівка – килими трав'яні, барвистими квітами перетикані. Вночі замість ліхтаря місяць світить, замість свічок зорі сяють, на середині світлиці озеро срібне блищить, а в ньому лебеді плавають. Яблучка‑кислички, груші‑гнилички та горішки лісові просто в коморі ростуть – не треба їх збирати. Бджоли просто у пивницю мед носять, дикі кабани шинки вудять і ковбаси начиняють, а сарни та буйволихи масло збирають і сир на сонці відігрівають. Ведмеді шкіри виправляють, дятлі кожухи шиють – скрізь повно всякого добра. Впаде ранком роса – горни діяманти пригорщами, впаде град – збирай перли повними пеленами. Дуби золоті жолуді родять, на калині справжні коралі пишаються.
Вбралася Яромира у сорочку, що то полотно на неї павуки з найтоншого павутиння виткали, взулася в зелені сап'янці, шовкову запаску одягнула, начепила на шию червоні коралі з золотими дукачами[27], звірів лісових доглядає, птаство годує, усьому порядок дає. А ввечері, як прийде Лісовик додому, мусить йому бороду розчесати, сучки й шишки з волосся повитягати, нагодувати й до сну пісню заспівати. Вже не боялася його Яромира, бо знала, що він їй нічого не зробить поганого. Полюбила вона звірів лісових і пташок, дбала за них, у суперечках годила, слабших обороняла, як хто бувало захворіє – ліки власними руками готувала, вавки[28] гоїла – і полюбили її звірі також. Однак ніщо не тішило лісову княгиню – вона все ходила сумна й нишком сплакувала.
Завважила це якось сіра горличка[29] й питає:
– Чого це ти, князівно, така сумна? Чи тобі їсти‑пити нічого, чи тобі походити ні в чому, чи тобі хороми тісні, що ти зідхаєш і сльози рониш?
– Маю я що їсти й пити, маю в чому походити, і хороми мої величезні, – відповідає Яромира. – А зідхаю я й сльози роню, бо тужу за своєю стороною, за своїм несудженим судженим, від якого мене Лісовик обманом відібрав.
І розказала князівна горличці усе по правді, як воно було.
А горличка вислухала її та й каже:
– Я оце сьогодні літала і бачила, як із городів грецьких почерез степи половецькі якесь військо до Києва простує.