Командир глядів на її мов із пергамену руки.
— Бабусю...
—Адіть, як до вас липне! — І зморшки на лиці розтягнулися в усмішку.
— Бабусю... — і не міг рішитися вимовити.—А хлопці не казали, звідкіля воно?
Біла стеля стояла нерухомо, тільки лямпа блимала.
— Аякже, казали! Принесли з Вербівки, коли там "волиняки" нападали. Від грудей забрали від вбитої мами...
Малий поклав голівку йому на рам'я.
Він лякався сам свого голосу:
— А...а не казали, як виглядала?
Поглянула уважно на нього. А потім махнула рукою.
— Чому б не казали? Та то... не багато там можна було б й пізнати, казали. Бо знаєте... Але — не тамтешня, казали, вчителька якась чи що. Довге волося мала... Отаке-о, як Івась має. Я Івасем охристила, поки єгомосця вивезли. І обручку з її пальця принесли; чудо якесь, що ті безбожники не зрабували! Казали: треба буде дитині, то продасте!
Чув, як щось страшною силою виступає з берегів.
— І ви продали?
—Та скарай мене Боженьку, якби я так сирітське добро брала та й продавала! А-о, ховаю за образами...
— Покажіть, прошу вас!
Перед очима переливалися буруни, а м'якесенькі руки дитини держалися його так міцно...
Стежив за рухами бабусі. Та поволі несла, так уважно розвивала з платочка...
"Любомир, 27. УІІ. 1943" — прочитав у золоті.
Чув, що слабне, що никне, що думки розпливаються...
— Тя-тя...
Ввійшли чотові і на стіну впали кремезні тіні. Станули здивовані біля дверей. Піднявся їм назустріч із дитиною на руках. Сказав їм:
— Це мій син!!
Переглянулися зніяковілі. А він очима просив, благав їх до розпуки...
Сивовусий зрозумів:
— Це наш син, командире!
Тоді всі повідважніли та приступили до нього. В кожного у горлі був сміх, і кожний хотів сказати якнайбільше і всі мовчали. Хвилину...
А тоді зоряну ніч розірвав вибух, але вапно посипалося зі стін і лямпа пригасла.
Промовили:
— Командире!
Мов не чув.
Вибігли давати накази. Остався лиш сивоголовий, найстарший. Командир оглянувся кругом, поставив малого на лаву і почав класти на стіл луски з набоїв.
Гляди, сину: це наші йдуть. Один, два, гри...
сотні, тисячі, мільйони... Ціла земля йде! Бачиш?
— Тя-тя! — вдивлявся голубими оченятами в командира.
Сивоголовий глядів з острахом і мовчав.
— Чуєш, сину?? — я йду. Якщо повернуся, будемо знов гратися. А не повернуся, — ти теж так підеш; разом із усіма. Всі колись дійдуть...
Чотовий ледве вишептав:
— Командире!
— Йду! — кинув поспішно. Заклав автомата на груди.
— Тя-тя! — і дитя залилося плачем.
Обернувся. Захитався. А тоді, як до старого:
— Не годиться козакові плакати!
Ще раз завагався і пішов.
Був уже в дверях, як Пугач піднявся на полу:
— Командире... я... з вами! Я... можу...
Поглянув владно:
— Знаю, що можеш, але я наказую тобі остатися!
І м'яко: — Ми прийдемо по тебе!
Не оглядаючись, вибіг за двері. Дитя, на руках у баби, взяло свою голівку ручками та гляділо за ним мовчки...
* * *
Вирвався в морозну ніч. Вони вже всі стояли готові. Із сотні грудей сплинуло зітхання полегші: — Командир із нами!