Вкрив ряднами. Навіть подушку під голову підклав.
Ніл лежав на возі мовчки і не плакав. Сліз більше не було. Лише боліла нога... відсутня нога...
їхали дуже повільно. Додому дісталися аж підвечір.
Тато взяв Ніла, як маленького, на руки і заніс у хату. Акуратно поклав на ліжко. Вкрив.
Ніл відвернувся до стіни і не сказав ні слова.
Брати відвезли коня з возом до панотця. Тоді в тиші повечеряли разом із татом.
Ніл так і лежав, не кажучи ні слова.
Лише зранку, коли всі попрокидалися, покликав Анатолія:
— Там, за хатою, складені колоди з тієї липи, яку ми мусили зрубати в кінці городу. Вони вже достатньо висохли. Вибери десь отаку завтовшки, — показав на культю, — і понад метр завдовжки. Обкоруй і принеси. І ще"потрібна буде сокира, долото, гострий ніж. І овеча шкура десь у нас була, видублена, — тато знає де. На ремені згодиться.
За три дні, сидячи на ліжку, змайстрував собі протез.
Тиждень учився ходити. Спершу під руку з Анатолієм чи Федором, далі — сам.
І в неділю пішов до церкви.
А після служби — до мами...
Так що не герой я, Васильку, — сумно всміхнувся провідник. Підвівся з-за столу, подякував і повернувся до свого дереворита.
— Ні! Герой! — прошепотів хлопчик, коли за провідником зачинилися двері.
За мить той знову визирнув із-за них і попрохав:
— Мало не забув. Васильку, скажи, будь ласка, "Гнатові"... або "Матвію", що на завтра мені потрібен велосипед.
ЩО БУЛО ПОТІМ
Закінчивши роботу над дереворитом, провідник спуститься в схрон, викопаний під дровітнею. Засвітить каганець. Дістане свого щоденника і залишить у ньому такий запис:
"Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо "Бей-Зот", а мої земляки-селяни не знають... Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битись з ними зброєю, але я б'юся різцем і долотом. Я, каліка (інвалід), б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..."
Наступного дня "Гнат" із "Матвієм" перевезуть його на велосипеді до іншої, наперед обладнаної й так само добре замаскованої криївки.
Про те, що Василько і його мама якийсь час переховували легендарного художника, ніхто не дізнається. Вони виживуть...
Принаймні авторові дуже хочеться, аби хоч вони (вигадані автором персонажі) вижили — бо інші...
Оля — чи Женя — справжнє ім'я невідоме — зв'язкова — загине 1947 року. Збережеться лише її портрет, намальований Нілом Хасевичем.
Батько Антон Хасевич і його середульший син Анатолій, священик, загинуть у лавах УПА. Старший син Федір, теж упівець і теж священик, загине в совєцькому концтаборі Бєлобородово під Томськом.
А роботи Ніла Хасевича, в яких оповідається про героїчну боротьбу українських повстанців, підпільники таки переправлять в Європу, згодом видадуть у США альбом "Графіка в бункерах УПА" — і поширюватимуть його через посольства, на засіданнях Організації Об'єднаних Націй тощо. Саме так світ і дізнається про те, що Українська Повстанська Армія — єдина у ви— сліді Другої світової війни — так і не склала зброї перед окупантами!
Відтак Сталін, якому спеціально доставлять один із цих альбомів, особисто віддасть наказ упіймати і знищити художника. Це зробить не капітан Козлов, а капітан Стєкляр — до рук енкаведистів випадково втрапить ґрипса з повідомленням про заготовлені "п'ять кілограмів паперу і вишневе дерево" — на кліше до дереворитів. За тією ґрипсою і вийдуть 4 березня 1952 року на останній бункер на хуторі біля села Сухів— ці Рівненської області, в якому переховувався Ніл Антонович Хасевич (псевда — "Бей", "Зот", "Старий") разом зі своїми вірними помічниками-охоронцями "Гнатом" і "Матвієм".
Вони не здадуться...
Відтак аж до початку 1990-х про Хасевича забудуть.
І лише зі здобуттям Україною незалежності згадають, що 1905 року в селі Дюксині на Рівненщині народився художник Ніл Хасевич. У чотирнадцятилітньому віці втрапив у страшну аварію на залізниці, в результаті якої втратив ліву ногу вище коліна, а його мати загинула. Відтак учився в рівненських іконописців, а згодом залізнична компанія виплатила йому компенсацію — і за ці гроші він подався в науку до Варшавської академії мистецтв. Там створив мистецьку групу "Спокій", здобув почесний диплом академії за портрет Івана Мазепи і нагороду Ватикану за картину "Прання". Невдовзі став одним із найпопулярніших під ту пору європейських художників, мав понад тридцять персональних виставок, зокрема в Чикаґо, Лос-Анджелесі, Празі, Варшаві, Львові, Берліні...
Однак коли над Батьківщиною нависли хмари — модний, перспективний, багатий художник покинув європейські художні салони, повернувся в рідне село — і вступив до лав Української Повстанської Армії!
[2] Письмове повідомлення, записка. Передавалася адресатові зазвичай через зв'язкових — або безпосередньо, або через систему наперед умовлених тайників.