Вечір із Бей-Зотом (Із дитинства Ніла Хасевича)

НОВЕЛА

— ... А крім ґрипси^[2], друже Бей-Зоте, зв'язкова веліла вам дещо й на словах передати.

Почервонілі очі якось довго й знехотя відривалися від різця, — та, нарешті відірвавшись, раптом коротко й гостро прошили хлопчину:

—Що?

Однак малий і бровою не повів. Спокійно, мов ніде нічого, продовжував:

— Що снує тут по селах якийсь капітан Козлов і все про вас випитує. Але не навпростець, чи хто вас бачив, а лише про малюнки, та про картини, та чи не мож'де придбати, чи раптом хто не продає... Казала, що справжнім іменем вас називав. І стерегтися веліла...

Звичайно, за законами конспірації це був провал. І вони обидва — нестарий іще чоловік із дерев'яною ногою й червоними од перенапруги очима і жвавий, непосидючий хлопчина років дванадцяти — чудово це розуміли.

Адже зв'язкова не повинна була знати, для кого передає ґрипсу.

Не могла знати...

Але знала.

Якщо він зараз повідомить СБ, завтра ж таки її візьмуть.

Свої.

Без розмов.

А вже там розберуться...

Бо часи нині такі пішли, що нікому не можна вірити...

Але він знав зв'язкову.

І вона знала, кому каже.

Він не повідомить...

І малий теж це розуміє!

...Почервонілі очі вже дивилися на хлопця тихо і з ніжністю. Раптом у них застрибали веселі бісики, і Бей— Зот заговорив чистісінькою російською:

— Знаєте ли вы, молодой человек, что значит "капитан козлов"? Не знаете? Я так и думал. Это значит, что где-то поблизости есть стадо козлов, а он при нем числится капитаном.

Якби не оті бісики, хлопець би й знітився. А так — він розсміявся.

Одразу.

Добрий знак!

Сміявся і Бей-Зот.

Напруга розтала, мовби її й не було.

Звичайно, він розумів, що цей затишний сховок уже в найближчі дні доведеться покинути. А жаль — йому та к добре тут працюється...

Та що знають двоє, знає й собака.

Ні — тій зв'язковій він вірив, як самому собі. Але людина — це всього лише людина. І на неї не можна покладати більше, ніж вона може занести. Найперше заради неї ж таки — не можна...

— А чого воно у вас таке... дивне? — придивлявся тим часом хлопчик до художникової роботи. — Ніби літери,

але якось... навпаки. Хоч у дзеркалі читай!

— А так не вчитаєш?

— Чого ж — і так зможу! — малий схилився над дощечкою, придивляючись.

— Цікаво?

— Угу, — забувшись, потягнувся пальцем, але тут же й осмикнув. Зиркнув на провідника — той приязно усміхався.

Хлопець, розбираючи літери навспак, прочитав нехитрого віршика, вирізаного поруч із вояком, на штик якого наколоті карикатурні Гітлер і Сталін:

ЗА ЩО БОРЮТЬСЯ УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ

Не за Сталіна,

Ні за Суворова,

Ні за Гітлера,

На розум хворого.

За Україну,

За безмежную,

Ні від Йоськи, ні від Фріца

Незалежную!

— Ух ти! — хлопцеві аж дух перехопило від захвату.

— Сподобалося?

— Ще 6 пак! Дохідливо так! Ось що значить — пропаганда!

— Віршик, між нами кажучи, нікудишній, — сумно посміхнувся Бей-Зот. — Але якщо тебе пройняло, то й інших пройме. Чи не так?

Малий швидко-швидко закивав головою, захоплено дивлячись в очі провідникові.

— А я в твоєму віці, — раптом змінив тему Бей-Зот, — ікони малював. Ні — трохи старший уже був... Але все одно — ікони.

Хлопець не здивувався, лише в очах зблиснуло питання:

—То ж не... Як це?

— Як і належиться — із суворим постом, з молитвами, з добрими помислами...

...Яке це щастя — бігти! Бігти, бігти, бігти — так, щоб аж вітер свистів у вухах, щоб аж сонячні зайчики здивовано порскали з-під ніг...

На ходу здираєш із себе сорочину, а далі, стрибаючи то на одній нозі, то на другій — і штани. Взуття не знімаєш — взуття нема — яке вже тут взуття, коли наймиліше отак ось просто, вирвавшись, мов вихор, із хати, чкурнути босяка попри джерела, а далі вуличкою, — "Слава Ісусу!" — зустрічним дядькові чи тітці, і доки пролунає їхня неодмінна відповідь: "Навіки слава!" — ти вже далеко-далеко — ти вже біжиш лісовою стежкою — біжиш, біжиш — і тоді з розгону — з головою — шубовсть чи то в Мочища, чи в Островок — і благодать!

А коли вже наплюскаєшся, нахлюпочешся досхочу, коли вже дрижаки хапають і пальці аж сині — вода-бо в дюксинських озерах холоднюча, жива, — аж тоді неквапом, поважно підходять Анатолій і Федір, — саме так: Анатолій і Федір, а не Только й Федьо, — вони-бо вже й справді цілком дорослі хлопці, майбутні священики, старший вчиться у семінаріїаж у Житомирі, менший ще в гімназії у Рівному, але скоро теж у Житомир подасться слідом за братом, — а священикам, хай і майбутнім, не личить летіти отак-о шкереберть через увесь Дюк— син, як ошалілим...

Ось йому, Нілові, — ще можна! Він теж буде священиком, як старші брати, — але то пізніше. Поки що він іще може малювати досхочу — а тоді, відірвавшись від малювання, коли вже й спина затекла од зігнутого сидіння, й очі почервоніли од пильного призирання, — аж тоді вирватися з хати гураганом — і на озеро!

— Ніле, не розхлюпай Нілу! — гукає йому з берега, сміючись, Только, чи то пак, майбутній панотець Анатолій.

Він завжди так жартує. Ще коли мама — мама! — купала малого Нілка зимою просто в дерев'яній діжці посеред хати, — Только вже тоді, визираючи із запічка, ' дражнився:

— Ніле, не розхлюпай Нілу!

Той спершу ображався — ну, хіба ж він винен, що народився якраз перед 25 листопада?! У святцях цей день — святителя Івана Милостивого, патріарха Алек— сандрійського. А ще — пророка Ахії та ікони Матері Божої "Милостива". І, звісно, преподобного Ніла по— сника. Святці в родина Хасевичів завжди шанували, так що він міг бути Іваном, а міг бути й Ахією. Але тато вирішив, що Іванів багато, а щодо Ахії — то вже якось занадто. Отак він і став Нілом. І нічого — подобається йому своє ім'я. Тим паче, що жодного іншого Ніла не лише в Дюксині, але й в околицях нема...

А брат хай собі потішається — зараз ці його одноманітні жарти такі милі здаються... Тим паче, так сумно без них, без Толька й Федя, весь рік, коли брати у Житомирі й Рівному. Тож хай собі кепкує — усі ж розуміють, що це несправедливе порівняння, винятково через ім'я. Ось якби він, Ніл, був грубезний, як діжка, — то міг би й розхлюпати. А так — низенький, худенький, ребра світяться... лише очі блищать!

Та гаразд — хай тепер брати самі купаються. Його дома діло чекає! Ось прибіжить, перехопить хлібця чорного, помолиться — і малювати...

Просив тата: віддайте мене на художника вчитися. Ні, я священиком теж хочу бути — це ж Божа справа, велика! — але малювати ще дужче хочеться...

1 Анатолій із Федором теж татові казали: у малого хист, дар Божий...

І навіть мама:

— Антоне, то треба добре подумати, що з Нілком робити, на кого вчити, аби життя дитині не попсувати.

— Ото, Федото, й думай, — нервував тато, — чи він отим мальовидлом проживе? Я й сам бачу, що хист у нього — он-о сусідки прали на Горині, а він сів на березі з аркушиком І з олівцем, та та к їх змалював, що як живі! Але шмат хліба цим не заробиш — то так собі, втіха, а не діло в руках, з якого сім'ю прогодувати можна. Виросте, жениться, діти підуть — яке він їм життя забезпечить своїми малюнками?

— Кажуть, що справжні художники по містах великі гроші мають на своїх картинах, — не погоджувалася мама.

— Воно то так, — але хто його допустить до великих грошей? Це ж треба зв'язки які мати! А де я ті зв'язки знайду? Кого я знаю — диякон з річним прибутком 50 царських рублів...

Це була заповітна мрія Антона Хасевича — стати священиком. І шмат хліба в руках — і душа не поневажена... Та життя закрутило — і мрія не здійснилася. То нічого — зате своїм синам він її забезпечить! Неодмінно. Будуть жити як люди — і за Божим законом...

...Бей-Зот усміхався — тепло, але сумовито, внутрішньо, мов сам до себе.

Хлопець дивився на провідника якось знічено, принишкло, але цікавість усе ж узяла гору, і він зважився:

— То чому?

— Що? — стурбовано відірвався від роздумів Бей-Зот, а тоді, мов отямившись, знову всміхнувся. — А-а-а... Ти про мою роботу... Тут усе просто — це дереворит. Я вирізаю, а тоді заливаю фарбою, накриваю аркушем і кладу під прес. Щоб малюнок на папері був правильний, я мушу все вирізати у дзеркальному відображенні. Бо якщо тут буде правильно — на папері все перевернеться, і люди змушені будуть читати листівку так, як оце ти щойно читав. А воно не кожному до шмиги. Зрозумів?

Хлопець захоплено закивав, а тоді перепитав:

— І це ж можна так скільки завгодно відбитків зро-

> бити?

*

— Ні. Оригіналами вважаються перші п'ятдесят. Але ми, зрозуміло, робимо більше, часом і кілька сотень — доки кліше геть не зітреться.

Тут у двері тихенько постукали — не тим умовним сигналом, після якого треба негайно зібрати усе приладдя і бігти до дровітні, де замаскований вхід у криївку, — а просто, по-домашньому. Жінка, заглянувши в кімнату, ніжно, але докірливо зиркнула на хлопчика:

— Васильку! Годі тоді відволікати пана провідника.

— Він не відволікає. Йому просто цікаво, — усміхнувся Бей-Зот.

— Та ходімо вечеряти, — із сусідньої кімнати смачно пахло борщем.

— Нехай спершу хлопці. А я ще трохи... — схилився над столом.

Хлопці — Антон Мельничук і В'ячеслав Антонюк — "Гнат" і "Матвій", боївка Бей-Зота, — стояли обабіч хати на чатах, замасковані, поки провідник працював у хаті. У криївці, звісно, надійніше — але художникові, як не крути, необхідне сонячне світло — нехай і з наглухо за— штореного вікна...

— Вони вже поїли. По черзі. Тепер ми...

За вечерею Василько пильно позирав на провідника, немов хотів ще щось запитати, але не зважувався.

— Питай, — усміхнувся нарешті Бей-Зот.

Мама зиркнула з-під брів на малого, але той не завважив.

— Це вас... у бою? — показав на дерев'яний протез замість лівої ноги провідника.

— Васи-и-ильку! — докірливо протягла мама.

— Та ні, все гаразд, — заспокоїв її провідник. — Не в бою, друже. Коли я був трішечки старшим від тебе, — чотирнадцять мені виповнилося, — ми з мамою втрапили в жахливу аварію. Мама везла мене у Рівне на навчання в гімназію. Возом. І на залізничному переїзді на нас налетів потяг... Мені ногу відрізало, а мама... не вижила...

...Тато привіз його додому з лікарні за два тижні по тому, як поховали маму. Коня і воза позичив у панотця. Настелив у васаг сіна.