Але крім того він мусить за порядком глядіть і з вами, недоріками, суботній день ісправлять". Хлопцям то воно й краще, вони з Тарасом завжди домовляться, — бо хіба ж то він кат який абощо! А йому воно як — різкою друзів сікти — хіба хто питав? Тільки те й добре, що ота десята копійка — хоч якісь грошики, хоч на жовтий папір...
Ну, та й хлопці, звичайно, просто так не впрошуються. Кожен знає, чим і коли завинив, і знає, як Тарас ризикує, лише напозір березової каші йому виписуючи, — рука у Богорського тяжка, і ледь хто нашкодив, як вона одразу ж до Тараса тягнеться, — "консул"-бо... Ото хлопці й тямлять: якщо вже каші тобі не уникнути, то "консула" варто "задобрить" — принести йому хоч би що-небудь корисного. Найкраще паперу — Тарас же в малярство залюблений; а ні — то й поїсти чого теж незле буде.
Ось і сьогодні зранку — Богорський іще спить, а Тарас саме класну кімнату підмів і сміття до ями поза школою виносив — першим прибігає Грицько Іваненко. Неспроста, звісно. Як "тму-мну" — то "не втну і не вгну", а як що учворить — тут Грицько перший. Ви ж тільки уявіть, що вигадав, халамидник! Із тростинки сухої, затвердлої вирізав собі паличку із мізинний палець завгрубшки і з-на дві долоні завдовжки, та головне — порожнисту всередині; а тоді з глини поліпив малесенькі кульки, такі, щоб якраз у ту тростинку влізали. Ото укладе туди кульку — і я-а-а-ак дмухне!
Воно б то й нічого, якби раз випадково вчителеві у вухо не вцілив. Богорський співурив, як недорізаний цапок, та за вухо схопився, та шулікою на Грицька кинувся. Таких запотиличників згарячу отой вигадник із'їв, що мало не видалося! Але то лише квіточки — а ягідки, як завше, в суботу...
— Здоров був, — тихенько до Тараса.
— Здоров. Ти чого так рано?
— Та... воно теє...
— Що теє? Березової каші на сніданок хочеш?
— Та... я ото... ось...
— Не ось, а діло кажи, а не мугич, як Панас Одарчин.
— Та курочку тобі принесу. Увечері...
— І де ж ти її візьмеш?
— Та вкраду. Я вже надивився. Лиш треба, щоб сіли до курника, бо на вулиці не піймать — розкудакчеться.
— А не погориш?
— Ні, не погорю. Не вперше! Тільки ти мене не дуже... той... кашею...
— Та вже ж не дуже.
Він би й так Грицька не періщив. Грицько хороший хлопець, надійний, та й вигадливий шибко. А вже за курочку — то тим паче! Курочка ж рідко перепадає...
Ото ввечері й стрілися у бур'янах поза школою. Ще ледь темніти почало — а Грицько вже тут:
— Ось!
— А не перепаде тобі? — питає Тарас.
— Ні, я все на лиса зверну. Того, що поза курганом водиться. Тато його позавчора якраз і бачив — саме вчасно він унадився на нашу вулицю.
— Ну, дивись...
І куди ж йому, скажете, з тою курочкою тепер діватися? У школі зварив би — але ж там Богорський із Лимарем, як завше, пиячать... Доведеться знову в печеру йти. Іншої ради нема.
A-а, із чим чорт не жартує! "Нечисту силу" лише завтра викурюватимуть — а сьогодні "нечиста сила" ще побенкетує...
Панотець Базаринський виганяв біса красиво. При вході в печеру, обабіч, розставив чоловіків з хоругвами, та все молодих і дужих — нібито якби там і справді був біс, то він би їх, хе-хе, ізлякався... Довкола півмісяцем стали жінки, діти і решта чоловіків. Чималенький півмісяць вийшов, мало не ціле село зійшлося, та ще й із сусідніх дехто придибав — цікаво.
Голос у отця дужий, немов аж соком налитий. Заведе — і аж сльози на очі набігають, — так урочисто, так святочно! А поруч дяк Богорський — як зареве, як замекекече хрипло, після вчорашнього, — так мов терпугом по душі... Одразу вся святочність і розвіюється... Люди тільки хрестяться та морщаться. Дехто б і сплюнув спересердя, да к негоже посеред служби Божої плюваться, гріх то великий.
Не те що за Совгиря. Той, звичайно, теж був пияк і нікчема — зате ж голос який! Істинний тобі басисько! Як загуде услід за отцем Олексієм — так усю громаду й накриє, — аж у душах невимовне щось заворушиться і мов над землею тебе припіднімає. А оце... Ет, і не кажіть! Недарма громада так за Совгиря поставала, так не хотіла його відпускать. Ось лише хто тепер громади слухається... Минулися древні вольності — тепер громада навіть дяка собі вже не вольна обирать. Не кажучи вже про те, що колись читати-писати всі поголовно вміли, а тепер школа стоїть мов чуперадло яке посеред
села. Тільки й того, що школа — а шибки повибивані, вітер у них гуляє, і заросла вся, перехняблена, запущена. Ох, до чого воно все котиться — і не скажи...
...Тарас стояв помежи люду, ближче до лівого рогу півмісяця, і аж трусився зо страху. Навіть вдавати не треба було, що боїться — боявся насправжки. Тільки ж не біса, звісно, — хто-хто, а він добре знав, що ніякого біса в тій печері й бути не може! Боявся гніву громади. Бо це ж треба бути аж таким розтелепою! Просидів отут мало не до світанку, спік на вогні курочку, а доки пеклася, малював при світлі багаття. Геть-усю тоді й ¡з'їв — скільки там тої курочки для голодного хлопчака; до того ж, молода ще зовсім була, геть-таки курча, а смачнюща... Устиг і кострище глиною присипать, і втоптати так, щоб і сліду не лишилося людського, і прибрати довкола, і кістки собаці приблудному, що все коло школи крутиться, віднести встиг. А про головне ж і забув! Малюнок учорашній — коні, та москаль вусатий із ружжом, та візерунок мережаний довкола, — як привалив каменем отам-о в куточку печери, то так він там і лежить... Ану ж скаже панотець Базаринський: негоже дитину в печеру до біса посилать! Хай він уже не така й дитина — та вони ж, дорослі, досі його за дитя мають... А полізе хто інший, та дістане малюнка, та винесе його на світ Божий, та заверещить: "А он воно що за нечиста сила нарід лякає!" Ох, і перепаде йому на горіхи! Так поб'ють, що Богорському і не снилося...
Ось уже служба й до кінця близиться. Ось уже панотець Базаринський уперше "изыди" виспівав заклично. Тиша... Лиш вітеру траві шшурх...
Ось і друге "изыди"! Принишк нарід. Усі навіть подих затамували. Тиша...
Ось і третє... Ніде нічого... Аж раптом ворона неподалік: "Каррррр"! Натовп зойкнув, захвилювався — невже воно?..
Ні, більше нічого!
Ось панотець уже й припрошує в печеру лізти — подивитися, чи нема там кого...
Ніхто не зголошується!
Аж три рублі, каже, для охочого зібрали...
Усе одно ніхто не зголошується.
Спасибі тобі, вороно — хвацько ти їх налякала!
— Я піду, — ступає крок наперед Тарас. І труситься, труситься — тільки б ніхто більше не вийшов...
Ні, більше ніхто.
Поблагословив панотець...
...І ось він, малюнок! Швидесенько його під сорочку, штанами притиснути, підв'язати... І — до світла!
— Нема там нікого!
...Три рублі! Цілих три рублі! Бач, за якихось півтори доби плата втричі зросла. Ото пощастило — і не викрили, і ще й заплатили! Тож героєм тепер ходить Тарас по селу. "Ото гайдамацький нащадок, — просторікують про нього. — Самого чортяки, бач, не злякався. Точнісінько такий, як ото його дідо був. Шибеник, урвитар! Не підстригся навіть, як дітей підстригають, а підрізав собі волосся на парубочий манер, та й кирпу гне, ще й малювати береться. Що ж ото з нього буде, коли виросте? По тюрмах ¡згноять..."
A-а, хай собі базікають. Про когось же мусять базікати, поки язики не послухали, — що з них візьмеш. Він ось дочекається ярмарку, і такого собі купить... такого паперу... на якому навіть діда Івана не соромно буде змалювать. Да не так, як він його пам'ятає, а — гайдамаку!
Поки що ж заховав Тарас оті свої на нечистій силі зароблені три рублі за образ у школі. Туди ж і малюнок поклав — коней, та вусатого москаля з ружжом, та візерунок мережаний довкола. Там же й інші його малюнки лежать... Заховав, та й подався в село — неділя ж бо, з хлопцями погулять охота.
Вернувся пізно. У Богорського світилося, звідти чулося хропіння: тоненьке і з присвистом — дякове, а таке як кабаняче рохкання — Лимареве. Знову нажерлися до поросячого писку, анциболоти!
"Та біс із ними — добре, що вже дрихнуть. Не прискіпуватимуться і битися не полізуть. Ох, жаль, що в печеру більше не можна — там хоч відпочинеш на волі..."
Глянув — а з-за ікони краєчок малюнка визирає... Чого б це? Він же так усе клав, щоб не помітно було... Шасть рукою за ікону: малюнки, здається, всі на місці — а де ж гроші?
Грошей не було!
У грудях усе мов обірвалося. Знеможено опустився — буквально сповз по стіні — на лаву. Сльози самі бризнули з очей.
"...A й справді — за що ж вони сьогодні пили? Те, що мали з похорону Самійлихи, іще ж учора вижлуктили — в них питво не застоюється... То це ж, виходить, вони мої три рублі — мій папір, мій олівець, мою майже нову свитину — на сивуху пустили! Ні, цього я їм не подарую!"
Рішення прийшло миттєво.
Тарас різко підвівся з лави. У кутку так і залишилося відучора відро, в якому мокли у солоній воді різки, котрі так і не дісталися Грицькові.
Що ж — дістануться тому, хто їх справді заслужив!
Більшого, звичайно, заслужив — але це поки що все, що може Тарас...
...П'яний як чіп Богорський дриґався, борсався й ревів, як недорізаний, — але підвестися з лави не міг. Тим паче, ноги й руки йому Тарас завбачливо зв'язав.
Різки ламалися швидко. Із посмугованої дякової сраки цівочками стікала кров.
Йона Лимар і далі хропів у кутку. Він навіть не прокинувся — так упився... Жаль, що різок так мало — на
*
Йону не вистачило... '
"А що це отам на полиці? Господи, яка красива книжка! Із кунштиками! Це буде за мої три рублі!"
Забрав книжку, прихопив малюнки з-за образа й торбинку зі своїми мізерними пожитками.
Вийшов у ніч.
Сліз більше не було...
ЩО БУЛО ПОТІМ
А що було потім — знають усі. Нібито знають...
Із нього ліплять "ідола", "символа", "дядька в кожусі й смушевій шапці" тощо.
Різномасні нечистоплотні політики, журналюги, ба навіть декотрі літературо-незнавці старанно намагаються видати його "за свого".
Його ненавидять ті, хто ненавидить Україну, хто має нас, українців, за "біомасу", а нашу державу — за "територію свого впливу".
Вони старанно намагаються його спростити, применшити, спаплюжити...
А ми його — любимо.
Просто, по-людськи, любимо.
Бо він створив для нас геніальні тексти, в яких кожен — як у дзеркалі — може побачити себе.