Нечиста сила (Із дитинства Тараса Шевченка)

ОПОВІДАННЯ

На кургані завелася нечиста сила. І бачили її вже добрих півсела... Не те щоб саму, звісно, — де б то вона отак запросто людині показалася, — але все ж бачили! Того, що бачили — вже достатньо...

Першими — Гончаренки!

Та Якби сам Панас — то не дуже би йому й вірили. Ні, він чоловік неговіркий, радше б сказати, геть-таки мовчазний, так що з нього слова інколи й кліщами не витягнеш, — хіба тобі зиркне, та зітхне, та потилицю почухає, та крекне, та тоді вже й видасть оте своє: "Ну, ото теє..." — та й по всьому. Такий якщо вже й скаже що більше — то як припечатає; хіба ж тому не повіриш? Ось лише за комір закласти любить, і то так, щоб аж за милу душу! Червоний тоді стає, мов буряк — і гайда "писати мисліте", — та не будь-куди, лиш додому. По дорозі ж п'яненькому всяке чортовиння ввижатися може, навіть такому твердолобому, як Панас... Ні, чоловік він надійний, і слово в нього на вагу золота — але тільки не про нечисту силу!

Панас, правду кажучи, її би і не завважив, якби не Одарка. Ото йшли собі в неділю з Ґудзівки від сватів — то він і йшов собі. Чоботи перев'язані — через плече, роса ноги холодить. Уже поночі, денна спека принишкла, вітрець ледь провіває, і хміль із голови легесенько так, мов димок, вивітрюється — приємно-приємно. А з тим димком і думки в'ються: корова зі стріхи хліва, отам-о ззаду, рогом жмут соломи знесла, не забути б ото завтра зранку полагодить, бо як дощ піде, то промокне...

Аж тут Одарка раптом за руку — хап! І шепче у саме вухо:

— Ой, Панасе! Дивися!

А очі в самої такі великі-великі, мов зірки. Іде ото, як сновида — не під ноги дивиться, а зірки лічить, — ото й долічилася, що зірки в очах повідбивалися. Ох, і любив він колись її за оті зірки... Та чого там — і тепер іще любить. Ось лише не можна отак-от чоловіка страшним шепотом від думок відволікать!

— Ну...

— Подивився.

— ...ото теє...

— Вогонь! Та й тільки...

— І що з того? — самими очима запитав. — Подумаєш, вогонь...

Одарці не треба було й казати, вона слова чоловікові з погляду читала. І залопотіла пошепки у те ж таки вухо:

— То ж на кургані! Там, де печера ота, гайдамацька! Горить — а що горить? Жива душа туди не поткнеться, навіть приблудна — страшно-6о... Знать, нечиста сила там!

— Очі — і зірки в них — здавалося, ще більші стали.

— Ох, ті очі!

Пригорнув Одарку.

— Не чіпай, то й не зачепить, — мовив з усмішкою.

Узяв за руку та й повів у село, як замолоду...

...А наступного ранку по Керелівці пробіглася чутка: у гайдамацькій печері завелася нечиста сила! Ще легесенька ота чутка, мов хвилі по воді, ще тільки поміж жінками, — а таки пробіглася. Одарка зранку вийшла доїти корову, аж тут і сусідка вийшла — ну, й почалося... Котра злякано, котра з посмішкою, а котра і знічев'я переказувала. Панас ¡зранку хлівця поправив та й пішов косити на панщину. Він і забув уже — мало що там горіло вночі, — та коли сіли обідать, усе й згадалося. Косарям — кому діти їсти приносять, а кому вже й онуки, — ось лише до Іваненка чомусь не Оксанка його прибігла з вузликом, а сама Марія обід принесла. Отож, сіли косарі, обідають, слово по слову цідиться, де-не-де зі сміхом випорскується, як ото завше, — аж тут раптом Марія і питає:

— А правда, Панасе, що ви з Одаркою сеї ночі нечисту силу виділи?

— Ну... ото теє... — звикле відповідає Панас, а всі вже бачать: таки правда.

— О, то ви таки добряче у сватів погуляли, — реготнув хтось.

Та й пішло-поїхало...

...До Тараса чутки про нечисту силу дійшли аж у п'ятницю, коли бурлила вже вся Керелівка. Жарти жартами — а воно ж таки не жарт! Майже кожнісінької ночі в тій печері на кургані хтось вогні палить, а іноді ще й свище та улюлюкає... У понеділок іще якось тихо було, а вже у вівторок поночі верталися з сусіднього села Павло Нечитайло з кумом Петром Гнатенком — і бачили. І Орися Рубанова бачила й чула свисти, і Параска Петричко, і ще хтось, і ще...

А в ніч на п'ятницю, — якраз умерла стара Самійли— ха Палієва, — дяк Богорський Тараса, як завше, замість себе послав коло покійниці Псалтиря читати. Ото хлопець читає, читає — а люди зійшлися увечері, та помолилися, та посідали на лавах довкола і говорять. Небіжчицю згадують, — добра була, але слабовита, і від чоловіка, старого Палія, царство йому небесне, чимало всякого спізнала. Але коли вмер Самійло, то ще тяжче їй, бідоласі, велося... Таке життя, що все людині мучитися — хоч сяк зле, а хоч так іще гірше...

А Тарас уголос читає, а про себе думає: "Далі про панщину заведуть, про нового пана та про нові порядки. Вони-бо завжди спершу про небіжчика говорять, а тоді про життя. Хоч би й про те, скільки одному— єдиному панові обслуги, виявляється, треба: камердинери, лакеї, офіціянти, кухарі, кухарки, конюхи, фурмани, берейтори, форейтори, перукарі, столяри, слюсарі, кравці, точильники, лимарі, бондарі, каретники, ткачі, шевці, землеміри, скотарі, вівчарі, свинарі, пастухи, єгері, стременні, ловчі, доїжджі, покоївки, прачки, мереживниці, швачки, маляри... І все лише для того, щоби однісіньку людину обслужить! Навіть, бачте, маляри! Ото би хоч із одним таким зазнайомитися..."

Ой! Розмріявся він... А люди, виявляється, цього разу зовсім не про те розмову повели. Про нечисту силу! І де б ви думали? У печері на кургані!

Тарас аж запнувся...

А тут Микита, син Самійлишин, як зиркне на нього скоса — то хлопець і далі забубнив із грубецької дякової книжиці, — та сам нашорошив вуха, кожніське слово ловить. Бо та ж печера — то...

Ох, та що там казати... Якби не вона, то де би він і сховався! Невже тепер доведеться щось інше придумувати?

Легко сказати — а придумати спробуй-но! Богорський із тим своїм дружком нечупаристим, із Йоною Лимарем, як нап'ються, та як почнуть доскіпуватися, та як битись полізуть, — то куди ж йому діватися? Вертатись до дядька Павла, та волам хвости крутити, та подай-принеси коло дядини, та щоб тобі шматком хліба дорікали й неробою обзивали? Ото вже ні! Неробою — ще куди не йшло. І лайдаком, і волоцюгою — теж нехай собі обзивають, якщо вже їм так хочеться.

А ось гайдамакою обзиваться негоже! Гайдамакою його дід Іван був. Щонайсправжнісіньким! Як же можна таке слово — та на лайку обертать... Цього вже він не терпітиме!

Ох, був би дід Іван живий — він би їм показав, де раки зимують... Усім показав би!

— А ту печеру гайдамаки і викопали, — гомонять собі поміж тим люди. — І небіжчиця багато про ті часи знала. Жаль, що вже не розкаже...

— Та не так і багато, вона ж тоді ще малою була.

— А не такою, знаєте, й малою. Десь як он-о Тарас...

А Самійло її, то таки старший від неї був, таки встиг і сам погайдамакувати, тож, певно, щось і розказував жінці...

— Ой, та розказував... І показував навіть... Самійло було як нап'ється, та згадає старі часи, та вхопить соки— ру, то Самійлиха не раз мусила з малими дітьми з хати тікати.

— Та що це ви, кумо, — зацитькали на жінку сусідки. — Негоже так про покійника...

Воно і справді негоже. Але, певно, правда. Хоча Тарас СамІйла і не пам'ятає... А ось Микита, певно, пригадує. Добре, що він якраз вийшов був — навряд чи йому приємні такі згадки про тата...

— А може, там, на кургані, скарби заховані горять? — одразу ж завертає хтось розмову зі слизького.

— Та які там скарби в гайдамаків?! Хіба свячені ножі..

Ні, нема там свячених ножів, Тарас усе обнишпорив, навіть копати де-не-де брався — марно. А жаль — добре було б хоч один собі роздобути!

— Ні, я чув, що ту печеру насправді ще задовго до гайдамаків якийсь козак-характерник викопав, із Січі приблудившись. А від характерників усього можна було чекати, вони ж із самим чортом водилися.

— Свят-свят-свят, — перехрестились довкола. — Від характерників можна...

— Тоді ж воно ще небезпечніше. Якщо той козак і справді там щось закопав, то нечистий оте й сторожить! Просто так той скарб не візьмеш, за нього треба головою заплатити, та ще й душу покласти. Хіба на Купала хто квітку папороті знайде...

— Ні, треба те місце освятить! Бо нечистий іще в село внадиться, то що будемо діяти...

— А в неділю й освятять. Орися Рубанова вже з панотцем Олексієм Базаринським домовилася. Після служби всі й підемо туди. Орися навіть гроші збирає для того, хто після освячення в печеру полізе, щоб подивитися, чи той, що про нього краще й не згадувать, таки втік. Уже, кажуть, цілого рубля зібрала. Ось лише хто погодиться? Страшно ж як!

— А страшно! Я б нізащо не погодилась...

"Цілого рубля! — думає тим часом Тарас. — Це ж скільки паперу можна купити! І не лише того сірого, а й біленького аркушів, може, й зо три... І олівця... І свитину незле 6 роздобути хоч трохи новішу, а то ця геть уже зносилася, латка на латці..."

"Пам'ятай день суботній!"

Ще б його не пам'ятати!

Для всіх людей субота — то субота, а для школярів — мука.

Та не тому, що школярі в суботу мусять до школи йти — це би якось уже й пережив, — а тому, що науки в суботу нема, а є тільки розплата. Що заслужив за тиждень —те й отримаєш. Нижче спини! Різкою! Замашною, тоненькою. Та ще й у солону воду вмоченою — якщо добряче заслужив...

Найгірше, звичайно, було в попереднього дяка, у зизоокого Совгиря. Той годував березовою кашею по-спартанськи! Клав посеред класу лаву, винному казав знімати штани і лягати на ту лаву долілиць. Воно то б нічого — школярі до березової каші звиклі, — але ж Совгир вимагав не просто лягати, а ще й не боятися. Та коли бив, то не вільно було ні кричати, ні плакати, а тільки читати голосно п'яту заповідь — і то так виразно, щоб усе можна було чітко розібрать...

А Богорський, бач, гидує сам березової каші сипати — йому подавай "консула"! Як у пику сп'яну заїхать,

щоб ти аж червоною юшкою вмився і тебе відливали півгодини — дак це не гидує; а як спустить штани, та піднять сорочину, та різкою по срачині повозить — то вже він і носа верне... Тож і взяв Тараса собі не лише за попихача, а й за порізкача, — тому ж усе одно дітись нікуди, сирота, без батька й матері, без даху над головою, отак при школі й живе, — але ж кебетливий, хоч і з норовом.

Ото й каже Богорський школярам: "Будуть у нас порядки, як в Академії — кого удостою бурсацького звання "консула", той і буде моїм помічником і довіреним. І буде він ходить замість мене по мерцях Псалтиря читать, а я йому за це кожну десяту копійку від заробленого платить буду.