Із дитинства Дмитра Туптала — Святого Димитрія Ростовського

НОВЕЛА-РОЗМИСЕЛ

Сьогодні Данило ночував удома. Відпросився у владики Мелетія — той сприйняв із розумінням і відпустив без питань. Навіть не нагадував: приходь, мовляв, на утреню вчасно, — бо ж юний Тупталенко не з тих, хто спізнюється у вирішальний день свого життя. Тим паче, на службу Божу...

Батько так само приїхав учасно. Утомлений, і спершу навіть здавалося, що трохи нервовий. Не через сина

— зовсім ні! Просто в сотні завжди щось трапляється, тим паче, в такі непевні часи... За хлопцями треба око та око, і сотник Сава Савич, по-козацькому Туптало, за всім устежить. І там, і вдома. Така вже у нього вдача! Сказано-бо: батько...

Данило побачив його з вікна — як приїхав у супроводі козака; як спішився — легко, вправно, зовсім без натуги, не чуючи віку; як розпрягав коня, віддаючи при цьому козакові якісь розпорядження, а може, й журячи його за щось — не було чути, за що саме. Усе повагом, витримано, статечно — лише трохи різкуваті рухи виказували хвилювання...

Руки в батька міцні, жилаві. Пригадалось, як вони висаджують маленького Данилка на коня, як батько підхоплюється в сідло, як вони їдуть, і він правою тримає повід, а лівою притискає сина до себе, притримує — сильно, але ніжно... Данилко сам так і не навчився їздити верхи, навіть забратися на коня — і то проблема, не кажучи вже про те, щоб отак підхопитися... А з батьком

— добре... Вони їдуть, їдуть, спина коня гаряча, тремка,

і земля унизу гаряча й тремка, і небо... небо... земля... небо... спина коня... татова рука... земля... небо... біль у грудях — спершу тоненький, переливчастий якийсь... угору — вниз, угору — вниз, земля — небо, спина — рука, земля — небо... тоді все дужчий, із кожним підстрибом, із кожним тремом коневої спини, із кожним притиском татової руки все дужчий... біль у грудях... земля... небо... кашель... крик...

"Не буде з тебе козака, Даниле!"

Батько ніколи цього не сказав.

Ніколи!

Жодного разу!

Але Данилко знав: батькові не раз думалися ці слова.

Він бачив — відчував, — коли батькові думаються ці слова.

А головне — як думаються...

Ніколи — жодного разу — жоднісінького — вони не звучали в батьковій голові вироком: "Не буде з тебе козака, Даниле!!!"

/X коли звучали — то завжди тихо-тихо і якось глухо, мов віддаленим джмелиним гудінням — не бу-у-уде - і з таким глибинним сумом, з таким внутрішнім сумом, із таким здавленим сумом, на який здатні лише чоловіки— воїни—з тебе козака, — і з любов'ю, з такою міцною чоловічою любов'ю, на яку здатний лише батько -Данилку...

Відзавтра не буде на світі отрока Данила Савича на прізвище Тупталенко. Буде Димитрій — Дмитро — на честь Солунського — на честь воїна!

Чи хотів ти, батьку, саме такої долі своєму синові? Бог знає...

Головне, що ти ніколи не вимовив цього уголос: "Не буде з тебе козака, Даниле"...

Буде воїн!

Воїн Слова Господнього...

Мати готувала святкову вечерю. Нічого особливого: перепелів та пирогів з капустою — для батька і донечок. Люблять вони оті пироги, то чого ж — іще не Пилипівка, ще можна... А для себе й Данилка і того не треба: їм достатньо картопельки, присмаченої олійкою та цибулькою, і зелені, й овочів з грядки.

Данилко-бо відмалку скоромного не їсть, навіть у великі свята, — то вже й мати з ним. А все з отих перепелів і почалося. А мо' й раніше — він же від народження слабосилий був, тихенький, задумливий... Якраз тоді, коли Марія Михайлівна чекала свого первістка, гетьман Ян Радзивіл після битви під Берестечком підступив до Києва з литовським військом і спалив Поділ. Сава Григорович, звісно, зі своєю сотнею на коней — і у вир; а їй усе, що лишилося — чекати і молитись, молитись і думати... Отак Данилко й народився — з молитвою й у розмислі. Батько вирвався на півдня, потримав на руках сина, заспокоїв дружину, помився, поїв — і далі у вир... А воно, маленьке, дивиться так виразно-виразно — і ручки як до молитви складає...

А то вже йому годків вісім чи дев'ять було, коли хлопчаки, сини козаків із Савиної сотні, на перепелів полювати зібралися. Василько, Івана Чумарного синок, верховодив у них як найстарший — дванадцять уже йому виповнилося. Моторний такий — прибіг та й каже:

— Паніматко, а пустіть із нами Данила. З ним гарно, він завше розкаже щось цікаве. Та і йому зле не буде, ми ж на перепелів ідемо, це просто...

Ще б пак: у лугах під Макаровим тої дичини стільки водиться, що на неї хіба діти й полюють. Тут головне способу добрати — і буде не полювання, а легка прогулянка.

Глянула на сина — а в того оченята аж горять... Нечасто-бо йому, з його здоров'ям, випадає у справжні хлопчачі ігри побавитись. Але ж хочеться! Тим паче, хлопчаки в такому віці жорстокі, хворобливих не надто жалують, їм би слабшого обізвати та принизити, — а тут ні, кривого слова жоден Данилкові не скаже. Та не тому, що він син сотника, — зовсім ні. Просто є в Данилкові якась внутрішня сила, яку навіть хлопчаки відчувають! Верховодити він не береться, все ніби збоку тримається, ніби несміло, — та вже коли скаже що своїм тихим— тихим, якимось аж навіть ніжним голоском, то навіть верховоди прислухаються...

— Хай іде, якщо хоче, — усміхнулася мати.

І вони пішли. І спершу все було добре-добре: луги, трави, пташиний щебет, краса... Тоді цікаво-цікаво:

хлопці силець із цупкої трави наплели, порозставляли акуратно, замаскували, а далі залягли оддалік, поховалися, жодного не видно у високій траві, — не кашляй Данилку, стримуйся, бо сполохаєш, - і Василько заходився витьохкувати по-перепелиному, точнісінько тобі пташка, — падь-падьом, падь-падьом — спать підем, спать підем, - а тоді казка скінчилася... Перепілка прийшла на Васильків голос, забилася у сильці, хлопці з усіх ніг кинулися до неї.

— Палицею її, палицею! — кричав хтось.

А Данилко підвівся з трави, глянув, обернувся — повні очі сліз, — і побрів додому, не сказавши й слова.

—Ти чого?! — наздогнав його відтак Василько.

— Не можна так! Вона ж Боже створіння! Вона ж нічим не завинила!

— Але ж їсти хочеться, — здивувався Василько.

— Не буду я її більше їсти! Ніколи! — відрізав Данилко і пішов так швидко, як лише міг. Не оглядаючись...

І м'яса відтоді до рота більше не брав.

...Сестрички накривали на стіл. Кумедно метушилися, намагаючись видаватися дорослими. Батько глянув на них, осміхнувся, струснув головою, мов проганяючи якісь недомашні клопоти.

Ось і мати — винесла пироги. Стали до столу, і батько читав молитву — як завжди, уголос, проникливо, лише цього разу якось особливо урочисто. Чи, може, так хотіло здаватися...

За вечерею майже не розмовляли. Навіть сестрички не шепталися й не пересмішкувались, як завжди. Лише батько запитав, як почувається владика Мелетій. І сказав, що бачився нині з митрополитом Иосифом, і митрополит хоче завтра навідатися в Кирилівський монастир...

Обличчя Данила просяяло. Згадалися слова печорського архимандрита Інокентія Ґізеля: "Православ'я великий ревнитель, віри східної стовп непохитний". Це про владику Иосифа Тукальського. Його не визнає ні Польща, ні Московія, поляки взагалі два роки владику у в'язниці протримали, — а він, не зважаючи ні на що, робить свою справу так, що рахуватися з ним, сиріч з українською церквою, мусять усі. Ще б пак — він же канонічний, його ж, за стародавнім українським церковним правом, висвятив константинопольський патріарх Мефодій. А яка безкорислива людина владика Иосиф: гетьман Дорошенко подарував йому село Стайки — а він офірував це село Києво-Братській колегії.

І така людина хоче прийти на його постриг! Данилові аЖ лячно стало... "Чи ж я достойний? — думав він. — Чи ж я достойний?"

Ні, він не вперше бачився з владикою Иосифом — слухав його проповіді, розмовляв з ним у колегії; владика часто туди навідувався, може, навіть частіше від Данила, який нерідко хворів і вчився вдома... Не кажучи вже про страшні роки Руїни, коли колегія стояла пусткою, бо не було ні кому вчити, ні кого — а він і далі

вчився вдома, і владика навіть його іспитував... Але все одно: "Чи ж я достойний? — думав Данило. — Чи ж я достойний?"

— Усе буде гаразд, синку, — прошепотіла йому на вухо мати, мов прочитавши його думки.

—Так, усе буде гаразд... — відповів їй так само пошепки й усміхнувся. Мати не раз казала йому ці слова, — особливо тоді, коли хвороба приковувала його до ліжка, коли з кашлем, здається, рвалося назовні саме єство... І все справді ставало гаразд — бо поруч була мати, і сестрички, і — книжки... А ввечері приходив батько — і теж усе було гаразд...

...Лягли рано. Завтра треба було вставати до схід сонця — найперше Данилкові. Але й усім теж — на утреню ж бо в Кирилівську церкву підуть усі.

Данило вже вклався, коли в кімнату забігла найменша сестричка — Парасковея. Обняла, зашепотіла гаряче, але з острахом:

— А ти справді більше не будеш... Данилком?

— Справді, Парасю.

— А ким ти будеш?

—Димитрієм... Дмитром. Як Солунський.

— Як воїн?

—Так.

— І моїм братиком більше не будеш? — запитала так сумно-сумно.

— Братиком буду, — всміхнувся Данилко, і сльози навернулися йому на очі. — Братиком буду. Завжди. І твоїм, і Памфіли, і Февроні...

Парася гаряче поцілувала його в щоку і побігла до сестричок. Босі п'яти кумедно залопотіли по підлозі...

І

...Заснути Данило не міг. Утім, і не старався. Дивився на просвітлений серп півмісяця за вікном і... ні про що не думав. Думки не приходили.

Було тихо і добре.

Добре і тихо.

Як буває тільки в батьківському домі.

"Завтра я буду в домі Господньому. І там теж буде добре", — прошепотів сам до себе — чи до місяця... '

...А тоді нахлинули думки.

Про батька. Про матір. Про сестричок. Про оте запитання Парасі: "І моїм братиком більше не будеш?"

Згадалося з Євангелія: "Цей мені отець і мати, хто творить волю Отця Мого Небесного"

Так Ісус відповів, коли Йому під час проповіді сказали, що прийшла Його мати і хоче бачити Його.

Хіба ж це означає, що стаючи на шлях служіння Господу, зрікаються своїх рідних?! Ясна ж річ — ні! Тим паче, Сам Ісус — перед тим, як Його розп'яли — попросив Іва— , на піклуватися про Його матір.

¹ Так ця фраза звучала в перекладі Біблії, приступному в часи Туптала.