Крижі

А чия ж, як не своя сорочка – найближча. Тоді, тьху, якщо вона не тепла!

На подвір'ї робітники попідіймали голови, слухаючи.

– Майстрові, не до вас п'ють, не роззявляйте ротів. Я тут з ученицею, з учорашньою піонерочкою річ веду. Чи, може, ви під собор проситеся?

Котрийсь із робітників на те відповідає так:

– Ні, не просимося. Там змушують поклони бити. Ліпше ми вже тут поколінкуємо.

– То-то!..

Під собором – тюрма.

Видяш підносить, виставивши напроти себе свою лівицю, зирить на годинника й відпускає її.

– Можеш іти, Висоцька. Але не дуже там слухайся отого Проскурняка-чмурняка, – перекривляє прізвище Корнія Терентійовича. – Він мені просто не подобається. Ти спи, вставай і згадуй, що я тобі сказав.

Вона відходить повільно, потім пускається швидше, а він стовбичить у хвіртці й гукає навздогін:

– Не забувай, хто твій хрещений батько!

Колись, як була в сповитку, він носив її хрестити. Вона цього не пам'ятає. Проскакує повз незагороджену капличку. Кілька років тому капличку збиралися зносити, бо вона на переїзді. Видяш перший накинувся, розібрав цегляну загорожу й склав собі з неї нужника. Вона це пам'ятає. А як він вступив до поліції, батько сказав йому в очі, щоб і ноги його не було в них.

Це вона теж пам'ятає. Навіть той суботній день і то, як Видяш відповів: "Гляди, куме, ще пожалієш…", – і облизав своїм гостреньким язичком тоненькі губи.

"І як земля такого носить? – думала Оленка. – Як?.."

Замість портфеля чи ранця в руці – рогозяний кошик. Тепер нема нічого фабричного. Люди живуть, як у печерну добу, думає вона словами Корнія Терентійовича, забуваючи, що несла йому радість: візок, теліжка буде, і вони поїдуть по картоплю.

Її мучить: "І як такого носить земля?.. Миша у сажі, але то така миша, що й кота не боїться, – ось хто той Видяш!" – розгадує Оленка.

Вона незчувається, коли поминає руйновища й розбитою дорогою виходить на круглу привокзальну площу. Перед нею – вокзал, за спиною – будинок гестапо й поліції, а школа обіч – за залізною огорожею.

Ще дуже рано. Вона зупиняється, ковзаючись по брукові, доступає до стояків, на яких викинуто фашистський прапор. Стояки зварено й поставлено розкарякою, як вежку, а на ній щогла,^[19] – таке зварити й поставити можуть хіба що запопадливі холуї. Оленка, озираючись, обходить стояки зі щоглою й плює – раз, обходить вдруге і знову плює – два… Над нею лопотить полотнище, і на ньому наче б корчиться на білому тлі свастика. Вона тричі плює до підніжжя цього прапора, а тоді стукотить дерев'яниками до шкільної огорожі.

3

Оленка збігла зі сходів, держачи в руці цілушку. Піднесла її до губів, але не вкусила. Погейкування, шарварок, висвист Сержевої пряжки, мелькання Віктора – все це зупинилося, вмовило. Ударив барабан, завищала труба – з вокзалу привезли полонених.

Їх виводять і шикують в колони перед гестапо й поліцією. Звідси поженуть в Іванову долину. Там концтабір, і там полонені битимуть базальт. Фашисти і в концтабір ведуть з музикою. Грають самі полонені.

Дівчина виходить за огорожу й прихиляється до неї плечима. Площа обсаджена поліцаями, вокзал блоковано. А барабан б'є!..

У неї в очах чорніє-мерхне полудневе сонце. Вона розплющує очі, щоб дивитися і бачити. Вузенькі брови, зламавшись, тремтять, і тремтять вії. Пілотки, картузи, бинти… Гімнастерки, шинелі… Черевики, чоботи, онучі… Оленка втуплюється очима: двоє полонених, склавши руки, несуть товариша, його руки й його голова в бинтах.

Він не може обняти своїх друзів за шию. Третій полонений підтримує його за спину, а він помахує простоволосою головою то в той, то в той бік.

І завмерлі у вишикуваних колонах, і ті, що підходять, кожен з них, як усі. Всі вони на одне обличчя – полонені. Сонячно теплий вересень.

Оленка дивиться, вдивляється, але куди не повернеться, перед її очима те саме: голова, обв'язана скривавленим бинтом. Цей бинт по самі очі. Обличчя спечене, худе, похмуре. Воно мовби вибите з червоного граніту: клинцюватий ніс, запалі й стиснуті губи, випнуте підборіддя, висока шия. Кожна рисочка на цьому обличчі – наче вирізьблена.

З-під кривавого, начеб кам'яного бинта – очі, білки з червоними прожилками.

Оленка заніміла. Учні стоять примовклими купками. Один Мартин гасає, то він зник, то появився – невгамовний господарисько. Віктор доминає хліб з маслом. Мартин до нього: віддай! – забрав хліб з маслом у сина бургомістра, і вже його нема. До Віктора підходить Серж, підперізується, щоб було видно, яка в нього пряжка на животі, й наступає на нього: нащо віддав Мартинові свій обід? Дівчина схоплюється – це ж Мартин бігає до полонених і назад.

А де ж Лесь?..

Мартин підскакує до неї, хапає за руку з цілушкою, але вона затискує цілушку.

– Дурна… Я віднесу, – каже.

Вона бачить Леся, який, відступаючи задки, дивиться на неї.

– Я сама! – кидає Оленка Мартинові й відривається від огорожі.

Лесь Стогній вибігає на площу. Оглядається на неї. І вона побігла, мовби наздоганяючи його. Він досяг колони, віддав свій хліб, повертається. Якби і їй так? Есесівець напускає на неї вовкодава. Лесь стає як вкопаний: вовкодав на нього гавкає, й Оленка встигає всукати свою цілушку в перші-ліпші руки.

Гальт, лайка. Лесь її почекав, і вони мчать до школи.

А Мартинові хоч би що: навідбирав у малечі хліб, печену картоплю, задубілі деруни, яйця – хто що має, те й бере на обід, – ізсипав гамузом у картуз і жене, як вітер. Серж, Віктор та ще Жора Глинський хочуть його перегнати, підставляють ніжку. Він перескакує через їхні ноги, він не боїться не то їх – поліцаїв, есесівців з вовкодавами. Промайнув, де поліцаїв й есесівців найрідше, віддав, що роздобув, зі своїм картузом. Мартинові погрожують, його переймають – він показує голі руки; сміється – показує білі зуби, підкидає головою, тицяє пальцем на школу – дзвінок! – і, вихрастий, русявий, тікає з площі.

Учнів ніхто не заганяє в розчинені двері. Малеча залітає, як горобчики, – фур по сходах, фур. А старші ступають з опущеними головами: батьки на війні, може, чийсь і тут, на площі, і його поженуть у концтабір?

Лесь ступає за Оленкою. Він теж у дерев'яниках. Вони мовчать. Лише їхні підошви човгають по підлозі.

Останнім у клас вмітається Мартин.

У дверях з'являється пані Ельза. Зупиняється на порозі – коси розпущені, як пишна кульбаба, шия міцна. Вона тисне до виставлених грудей журнал й акуратно складену газету: ніяких підручників нема, то ж навчає німецької мови з газети.

Парти порипують, учні зриваються. На "гутен таг" учителька накидається з криком:

– Зачинити вікна! Зачинити!

Серж і Віктор зачиняють вікна, тоді вона рушає від порога. Вицокують її чорні лаковані, на високих каблуках черевики. Мелькають м'язисті, дебелі литки, і сама вона, дебела, в чорній сукні, з якої випирають стегна, в білій блузці з рукавами буфами, ставши по-військовому струнко перед класом, пронизливо оглядає всіх рудакуватими, підведеними синькою очима.

До фашистського нашестя пані Ельза була Лізою Олександрівною Дермак.

Вона викладала німецьку мову, не дуже її знаючи, й навчалася в учительському інституті. Тепер стала Ельзою Дерман, мовби таким і було її справжнє ім'я і прізвище. Довго клопоталася, поки прийняли у фольксдойчі. Хвалилася наліво й направо, як медична комісія досліджувала її черепа, її носа, науково довівши, що вона справді належить до вищої арійської раси панів, а не унтерменшів.

Щоб ще більше утвердитися в фольксдойчах, перефарбувала коси в біле.

Не визнавала, щоб до неї зверталися по імені й по батькові, навіть не пані навчителька – пані Ельза.

– Чого нагнули голови? Носите хліб недобиткам! – закричала розлючено.

– Не всі…– заїкнувся з передньої парти Серж. Це ж пікнув і Жорж.

– А хто? – напустилася пані Ельза. – Ану, називайте!

Вони повставали. Котрийсь із них оглянувся на Мартина.

– Таке! – пхинькнув Мартин. – Ти он на Віктора тицяй. Сам Віктор віддав мені хліб з маслом, я й відніс, – сказав він і показав Сержеві й Жорі язика. – А як же не нести? Вони ж – наші!

– Вікторе, ти, син пана бургомістра?.. Хліб? З маслом? – аж затрусилася пані Ельза, забувши, що стоїть на сонці.

На її лобі заблищав піт.

Клас захихотів, – чи з того, що Мартин показав донощикам язика, чи з того, як учителька накинулася на синка бургомістра.

За вікнами пролунали команди. Полонені рушили, площа задубоніла.

Пані Ельза відступила в затінок. Сонячне проміння замиготіло по стінах, і Оленці здалося, що вона знову бачить великі, гнівні очі з-під кам'яного бинта.

– Пані Ельзо, он мій кашкет валяється, – почувся голос Мартина. Він стояв коло вікна й показував на площу. – Біт-те… – просився за картузом.

4

Мартинова хата на Перначівці. Треба піднятися до собору, проскочити вулицю-алею, на якій шнуром стоять котеджі, й вийти на пригірок. На Мартиновому кутку вузькі, як стежки, узвозисті, заболочені провулки, халупки, що налазять одна на одну, й вузькі городи, що тягнуться до гаю, колишнього парку.

Хлопець і дівчина підходять до кривобокої низенької хати з перекошеними вікнами. Подвір'я в спориші. Двері трахкають – Мартин на порозі. Кругловидий, набурмосений, ніс пипкою. Таке враження, що не радий і не хоче пустити їх до хати.

Лесь запитує:

– А де твоя коза?

– Коза-коза! – відпекується Мартин.

– А ми подумали, що ти злякався Дерманки й тому не прийшов до школи, – кидає Лесь.

Мартин морщиться і мовчить, Оленка зиркає на Леся, щоб той прикусив язика, каже, чому вони тут, згадує, як пані Ельза хапала Мартина, коли він попросився за картузом, потім Леся, її за вуха й гнала до пана директора за те, що вона носила полоненим їсти, і як він, Мартин, заступився за неї, Оленку.

– Ти так і випалив тій Дерманці в очі: "Хапайте, крутіть, пані Ельзо, мене хоча б за обидва вуха.