Може, чув про Грицька Клипача з Кривулі?
– А-а, то ти найкраще вчишся? – заглядав у рот Грицькові.
– Той самий.
– А що то за абецадло?
– Не спіши, ще взнаєш.
Петро крутився на одній нозі. Однак школярам скоро набридла така забава.
Раптом навкруги стало тихо. Всі дивилися, як Кирик підняв над головою мідний дзвінок і почав ним трясти. По подвір'ї розкотилося голосне: "дзень-дзень-дзень-дзень".
– Ну, а мені в клас пора, – сказав Грицько. – А тобі до керовніка. Йди за тими, що стоять під балконом.
Подвір'я спорожніло. Залишився невеличкий гурт під балконом. Йосипові зробилося так гірко, що його самого випровадили в школу. Вчора він готовий був іти сам куди завгодно, лише б пустили вчитися, а зараз… Він зиркнув на свою сорочку. На грудях – зелені плями.
Тим часом, пані керовнічка в барвистому халаті вийшла на балкон і перегнулася через перила.
– Хто там записуватися? Пан керовнік приймає.
Вона сказала це так швидко, що Бородай не встиг навіть зняти перед нею рудого капелюха.
Покоївка відчинила парадні двері, і батьки з дітьми ввійшли. На подвір'ї залишився один Йосип. Він наблизився до входу. Серце билося, як у спійманого горобчика. Взяв і заховався за колоною.
"Почекаю, поки всі вийдуть, а тоді зайду", – майнуло в його голові. І він почав затирати зелені плями на сорочці.
Від керовніка ніхто не виходив. І хлопцеві надокучило чекати. Він уже шкодував, що не пішов разом з усіма.
Першим вийшов Бородай з Маркіяном. За ними й інші. Йосип непомітно шмигнув у коридор. Але, лишенько, він не знав, у які двері постукати: чи то в ті, що прямо, чи в бокові.
– А тобі чого? – почув він ласкавий голос.
– Дзінь добрий! – сказав Йосип.
– Ти що, також у школу?
– Ая!
Покоївка постукала в двері наліво.
– Прошу пана, ще один записуватись!
– Хай зайде! – почулось.
Йосип ступив у голубу приймальну пана керовніка. Від хвилювання він забув вимовити "дзінь добрий" і, ставши у дверях, перехрестився.
Лисий пан керовнік зняв пенсне, підвівся з глибокого крісла, здивовано оглянув хлопця і засміявся дрібним сміхом.
– Записуватися прийшов? Чий же ти?
– Т-т-а… – силився сказати Йосип.
Дитяча безпорадність, мабуть, зворушила на мить пана керовніка. Він вийшов з-за стола, наблизився до Йосипа і взяв його за підборіддя.
– Чий же ти?
– Т-т-аранчуків.
– Не знаю, не знаю такого.
Пан керовнік знову вернувся за стіл. Взяв ручку.
– Як звешся?
– Йосип.
– Як батька звуть?
– Антін.
– Прізвище Таранчук?
– Так.
– Скільки років?
– Сім.
– Розумним будеш, коли таким покірливим ростимеш.
4
Після перерви сторож Кирик парами, ввів новачків у клас. Сіра класна кімната з вищербленою підлогою нагадала Йосипові засторонок клуні, тільки в клуні не було вікон. На передніх партах, як це і належить, розмістилися діти багатіїв-осадників. Хлопці сіли під вікнами, в другому ряду – дівчата, третій і четвертий ряди були порожніми. Йосипа посадили в самому кутку на високій парті поруч з маленьким хлопчиком, у білій сорочці. Йосип зняв свій полотняний ранець і поклав його в парту. Зайшов учитель. Кирик наказав усім встати і привітатися хором.– Дзінь добрий! – сказав пан керовнік.
– Дзінь до-обрий! – відповіли врізнобій першокласники.
Сторож покинув клас, а пан керовнік, гортаючи сторінки товстого зошита, промимрив:
– Сідайте!
Парти заскрипіли. Йосип став уважно стежити за паном керовніком, який, походжаючи між партами, повчав учнів, як треба правильно сидіти. Ноги слід спустити на підлогу, а лікті покласти на свою половину парти. Інколи він заглядав кому-небудь з школярів у вуха і запитував:
– Що, у них кури ночували?
Таке запитання обминуло Йосипа. Пан керовнік не дійшов до нього, та й добре, а то хлопець боявся, що його облають. Як не старався він поставити ноги на підлогу, але вони тільки звисали над нею: парта була висока.
– А тепер зробимо перекличку, – спідлоба блимнув на школярів пан керовнік. – Чиє прізвище назову, той мусить встати, аби я його оглянув. Потім хай сяде.
– Бронєвський! Бородай!.. – почав він.
Йосип бачив, як піднімалися і опускалися тремтячі плечі учнів. Але його чомусь не викликали, і він подумав, що, може, його забув пан керовнік записати в товстий зошит.
– Таранчук! Таранчук!..
– Є!
– Чом же ти не встаєш? Чи, може, допомогти?
Хтось захихикав. Йосип схопився з місця. Стояв розгублений.
– Сідай! Годі стояти! – кинув учитель.
– Сьогодні всі з'явилися, – вів далі він. – В кого є гроші, той зможе придбати зшиток, буквар і олівець. Ручки вам ще не потрібні.
Пан керовнік підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув:
– Давай!
Браво ступаючи, сторож вніс оберемок книг і зошитів. Розклав їх купками на столі і низько вклонився пану керовніку. Той навіть не глянув на нього.
– Буквар коштує двадцять грошів, зшиток три гроші, олівець пів'гроша, – оголосив пан керовнік. – Підходьте по одному!
Йосип давно тер в долоні гріш.
– Ти що купуватимеш? – запитав сусід.
– Олівець. Глянь, у мене гріш.
– А я два і зошит.
– А навіщо тобі два олівці?
– Так.
– Тебе Яшком звати?
– Ага. А тебе Йосип?
Йосип хитнув головою. Учні почали товпитися до столу. Вони обступили вчителя, і як він не гримав, щоб розсілися на місця, – нічого зробити не міг. Якась дівчинка заплакала – їй уже хтось встиг розірвати щойно купленого букваря. Йосип тягнувся наперед.
– Мені олівця, – просив він.
Дав гріш і одержав гранчастого пофарбованого жовтою фарбою олівця. Потім його відштовхнули назад інші учні. Він відійшов набік і почав чекати.
"Закінчаться уроки, забіжу в лавку, куплю цукерок", – міркував хлопець. Але пан керовнік ніби забув про здачу. "Де ж здача?" – хвилювався учень. Незабаром він тихенько заголосив.
– Пане керовніку, з гроша здачі! і
Але, видно, його ніхто не чув. Тоді Йосип виліз на парту. Голос зазвучав вимогливіше:
– З гроша здачі! Мені з гроша здачі!..
Його сусід щось сказав на вухо хлопчикові в коротеньких до колін штанцях. Вони засміялися. А Йосип стояв на парті і твердив своє:
– Пане керовніку, з гроша здачі!
Але вчитель не звернув на це уваги.
Пролунав дзвінок. Прийшов Кирик і забрав невелику купку букварів і зошитів. Вчитель так швидко покинув клас, що Йосип не встиг запитати, чом він не віддав йому здачі. Зате його оточили учні і наперебій почали дражнити:
– Пане керовніку, з гроша здачі!
А Маркіян показав язик і глузливо засміявся:
– Йосип! Йосип з гроша здачі!
Так тривало, поки знову не пролунав дзвінок.
Пан керовнік ввійшов з молодою панею. За ними тупотіла весела юрба школярів. Вони зайняли два порожніх ряди. На задній парті навпроти себе Йосип побачив Петрика, що так майстерно крутився на одній нозі. Той помітив Йосипа і показав йому язик.
– Ви третьокласники! Повинні приклад давати меншим. Тихо! А то ввалилися, ніби татарська орда! – строго сказав пан керовнік.
Потім звернувся до першокласників:
– Ось пані Єва Станіславівна! Вона вас вчитиме. Зараз буде урок співів.
– Прошу! – сказав він вчительці.
Урок співів почався з того, що пані Єва Станіславівна запропонувала третьокласникам заспівати пісню про Петруся і сопілку. Вони вчили її торік. Першокласники повинні були слухати, як співають старші, а також пробувати й собі. Йосипові пісня ніяк не йшла в голову. Хлопець не міг зрозуміти, чому він не одержав здачі. Що тепер скаже Іванкові? Де цукерки?
Клас протяжно виводив:
В лу-у-зі Пе-етрусь зрі-ізав гі-ілку
Та-а й зро-обив со-обі со-опілку.
А Йосипові так було кривдно, що він не міг співати. Ще й боявся, що, як задзвонить дзвінок, його знову почнуть дражнити.
До нього підійшла Єва Станіславівна.
– А чом ти не співаєш? – запитала.
– Йому з гроша здачі не дали, – обізвався за Йосипа Маркіян.
– Хіба ти не знав, що з гроша здачі не дають? – гладила Йосипа по голівці Єва Станіславівна.
– Якби знав. А чом Маркіяну з п'яти дали?
– Ну й дурний! Гріш нерозмінний! – твердили кілька голосів.
– Так-то так, але півгроша пропало, – махнув рукою Петрик. – Торік пан керовнік Грицькові аж двох грошів не віддав.
Єва Станіславівна пригрозила Петрикові, а Йосипу простягнула свій гріш. Однак він його не взяв.
Цілу перерву учні сперечались, чи треба, чи не треба було Йосипові взяти вчительчин гріш.
Потім почався урок закону божого. Батюшка в новій рясі поважно ввійшов у клас і поставив палицю біля стола. Він наказав читати "отче наш". Всі встали. Хрестилися. Клас загув, як бджоли:
– Отче наш, іже єсі!..
– Голосніше! Голосніше! – вимагав батюшка.
– Хліб наш насушний…
– Не годиться! Починаємо наново.
Знов хрестилися:
– Ім'я отця, сина…
– Ні! Ні! Треба "во ім'я отця…". Давайте наново!
І знов учні хрестилися.
– А ти? Ти? – показав батюшка на останню парту. – Як тебе там?.. Ти як пальці держиш? Хто тебе вчив так? Йди-но сюди!
– Хто, я? – Петрик ткнув себе в груди.
– Ні! Он той!
Десятки очей глянули назад. Йосип вийшов з-за парти.
– Ти! А йди-но сюди.
Учень підійшов до стола.
– Ану, склади пальці! – командував батюшка.
Йосип підняв праву руку. Мізинного й підмізинного склав на долоні, середнього і вказівного витягнув, поклавши на них великого пальця.
– Хто тебе, дурню, вчив так хреститися? Ось як треба, козяча голово: в пучку, в пучку, запам'ятай!
Йосип хотів виправдатися. Він бачив, що у церкві диякон ніколи не складає пальці в пучку. Та батюшка заревів:
– Щоб надалі не богохульничав, давай руку. Держи її прямо!
Клас мовчав. Було чути, як у вікні задзижчала муха. Піп схопив зі стола лінійку і різким ударом опік Йосипові долоню. Хлопець скривився, але не заплакав.
– Плач, а то ще на коліна поставить! – зашепотів хтось із учнів.
Батюшка ліниво повів очима.
– Хто там розумний такий? Ану виходь! Я кому сказав!
5
За що Йосип так любить вигін? Простір вабить хлопця. Стане на високій горі Городисько – третє село видно. Голубою стрічкою між зеленими берегами в'ється Іква. Вільно тут Йосипові, весело. Кине з гори круглий камінець – покотиться він все швидше і швидше, а потім, підскочивши, плигне в річку.Сонце звернуло з полудня, але спека ще не спала. Вівці посхиляли голови до самої землі, не хотіли пастися.
Йосип ліг горілиць і дивився в синє небо.
– Йосипе! – хтось покликав його.
Тиша.
– Йосипе! Агов!
– Я ось!
Це показався Микола з отарою. Йосип погнав своїх овець назустріч. Вони збилися в один гурт.
– Здоров! – Микола простягнув руку.