У дитячому садочку, мов мавпочка-еквілібристка, я миттю опинялася або на верхівці дерева, або на даху навісу чи будівлі, щойно пильні очі вихователів відволікалися від мене на когось іншого. А побачивши мене там, вихователі завжди чомусь страшенно лякалися, починали благати мене злізти на землю, а коли я врешті-решт зглядалася на їхні благання і лізла вниз, трусилися від страху, що я ось-ось неодмінно впаду і вб'юся, хоча такій спритниці, як я, упасти звідти було геть неможливо.
Усвідомивши, що енергія і сила буяли в мені так, що їм зі мною не впоратися, вихователі зі сльозами на очах попрохали моїх батьків зайняти мене у вільний від садочка час чимось таким, у чому я б витрачала всю мою непосидючість, щоб у садочку я була хоч трішечки керованою і за мною було легше спостерегти. Батьки віддали мене на спортивну гімнастику, де я дійсно відривалася досхочу. Це було саме те, чого мені бракувало. Нарешті моя моторна природа знайшла собі доречне застосування. І тепер у садочку я більше не була тарзаном, від якого можна було в будь-яку мить очікувати якусь непередбачувану дику витівку. Тепер мої витівки були цілком цивілізованими і передбачуваними: тепер у садочку я повсякчасно крутила сальто і робила різні вправи, яким нас, малюків, ще не вчили в спортшколі, але які я бачила там у виконанні старших дівчат-гімнасток і відразу їм наслідувала. Але вихователям від цього було не легше, бо я витворяла це все не на матах, яких в садочку все одно не було, а скрізь, де мені спливало на думку. Через це вихователі продовжували бути в страшенному стресі, адже я була дитиною, приборкати яку було неможливо.
Одного разу, коли в тій частині спортшколи, якою ми завжди ходили до нашої тренувальної зали, розпочали ремонт і мені довелося йти на заняття іншими коридорами, через відкриті двері якоїсь зали я побачила казкове диво: дівчата займалися там чимось неймовірно гарним. Я зайшла у двері та так і залишилася стояти там у зчудуванні. Скільки мама не казала мені, що я запізнюся, запізнююся, вже запізнилася на своє тренування, я не чула її і мої тренування спортивною гімнастикою більше не мали для мене значення. Я була цілком зачарована спогляданням найпрекраснішого, що я тоді бачила у своєму житті: тренування з художньої гімнастики.
То було вперше в житті, коли я стільки часу поспіль простояла на одному місці. Я дивилася і дивилася, доки тренування не скінчилося. Тоді я скинула з себе взуття і верхній одяг, залишившися в моєму тренувальному трико, підбігла до булав, які поклала дівчинка, що щойно на моїх очах робила з ними вправи, схопила їх і почала повторювати її вправи так, як я їх запам'ятала.
Поки я насолоджувалася новою грою, яка так сильно мене захопила, тренерка з художньої гімнастики, спостерігаючи за мною, підійшла до моєї мами і про щось з нею заговорила. Награвшися булавами, я взяла стрічку і стала бавитися нею, наслідуючи рухам дівчат, які я бачила впродовж їхнього тренування. Мене ніхто не зупиняв. Мама і тренерка, щось обговорюючи, з цікавістю дивилися на мої розваги. А я тим часом спробувала повторити вправи, які щойно побачила, з усіма предметами.
Врешті, щаслива-прещаслива, я підбігла до мами:
— Мамо! Мамо! Ти бачила?! Ти бачила?!
— Так, донечко, бачила. Пані Юля, тренерка з художньої гімнастики, запрошує тебе займатися в її групі. Вона каже, що в тебе є здібності до цього виду спорту. Тож, якщо ти хочеш, я переведу тебе зі спортивної гімнастики на художню, — відповіла мама, запропонувавши мені саме те, про що я збиралася її попрохати.
— Так! Так! Дякую, матусю! Дякую! Дуже дякую! Я дуже-дуже хочу цим займатися! — застрибала я від радості.
Пам'ятаю, як я не могла дочекатися мого першого тренування. В якому я була захваті від однієї тільки думки, що буду цим займатися! Як я бігла на свої заняття! З яким чарівним натхненням тренувалася!
Я займалася художньою гімнастикою до тринадцяти років. А потім я раптом усвідомила, що, так само як за сім років перед тим мені нестерпно захотілося займатися художньою гімнастикою, тепер мені захотілося займатися танцями.
Саме тоді танцювальна школа "Фламінго" при танцювальному ансамблі "Фламінго" здійснювала набір нової навчальної групи. І я прийшла на відбірне заняття, на якому нам, кандидатам, яких прийшло в кілька разів більше, ніж планувалося набрати учнів, було дане завдання станцювати танець, який нам показали, і певний час на підготовку.
Старанна самостійна підготовка впродовж цілих тренувань — це те, чим я роками займалася на художній гімнастиці. Тож упродовж усього часу, даного нам, я ретельно відпрацьовувала кожний рух танцю, який я мала показати. Щодо інших, вони трішки повідпрацьовували та й кинули, напевно, вирішивши, що цього достатньо, і почали розмовляти, знайомитися одне з одним, особливо хлопці з дівчатами. І коли жінка, яка дала нам завдання і залишила нас готуватися, повернулася в залу, вона побачила мене, яка знов і знов танцювала відбірний танець, та інших, які весело спілкувалися між собою. Подивившися, як я вчергове станцювала танець і розпочала танцювати його знову, вона сказала мені:
— Прекрасно! Чудово! Я беру тебе не в школу танців, а в ансамбль! Завтра о сьомій вечора приходь сюди на репетицію. Зараз ти вільна.
Так закінчився мій палкий дитячий роман з художньою гімнастикою і я стала танцюристкою в ансамблі "Фламінго". Я була на кілька років молодшою від усіх інших танцюристів ансамблю. Навіть уже одне це автоматично робило мене улюбленкою глядачів. Але, крім того, я дійсно круто танцювала. Звідкись моє тіло інтуїтивно знало, як саме робити танцювальні рухи нових, невідомих нам досі танців, відеозаписи яких приносила на репетиції наша художня керівничка і вперше нам показувала. Часто навіть вона сама цього не знала і сподівалася, що хтось з нас, подивившися відео, зрозуміє і навчить інших. І цим кимось завжди була я.
Наш ансамбль постійно виступав, і тепер я проводила багато часу на сцені, в центрі уваги стількох багатьох людей, які були від мене в захваті. Крім того, як я танцювала, їм подобалися моя товстюча довга коса, що висіла нижче моїх сідниць, а своїм природним золотим кольором контрастувала з моїми чорними бровами і карими очима, моя струнка фігура зі статурою гімнастки, мої довгі, рівні, міцні, сильні, гарні ноги.
Ці ноги вміли таке, чому страшенно дивувалися вчителі фізкультури в школі. Хоча я ніколи не займалася легкою атлетикою і ніколи не тренувалася в стрибках у довжину, мої результати стрибків у довжину шокували моїх вчителів, бо приблизно дорівнювали світовим рекордам. Кожний новий учитель, який не знав, що я так стрибаю, спочатку не вірив своїм очам, думав, що це якась помилка, і змушував мене стрибати ще кілька разів, уважно дивлячися, чи не заступаю я за лінію, та знов і знов перемірюючи мої результати. І навіть переконавшися, що все правильно, не виключав імовірності, що він марить. Усі мої шкільні вчителі фізкультури наполегливо радили мені зайнятися легкою атлетикою, в якій, принаймні в стрибках у довжину, я відразу була б уже готовою чемпіонкою світу. Але я хотіла займатися тим, що любила, а не витрачати час на таку дурню, як стрибки в довжину.
Після закінчення школи я вступила в наш університет на спеціальність астрономія. Бо я мала ще й таке захоплення і мріяла досліджувати зоряне небо. Завдяки своїм невичерпним енергії та натхненню я встигала і танцювати в ансамблі, і вчитися у виші. А коли я вчилася на другому курсі, мені ще й запропонували роль у кіно і я почала зніматися. Кінороби сказали, що помітили мене на концерті, в якому брав участь "Фламінго", і що їх у мені вразило рідкісне поєднання потужної харизми та взірцевої модельної зовнішності, про наявність яких у мене я до того навіть і не здогадувалася.
Але раптом все це припинилося. П'яний за кермом. Машина збила мене і переїхала мені ноги. Спочатку реанімація. Потім лікування травми голови і спроби склеїти мої розтрощені ноги. Далі тривала реабілітація, в результаті якої я навчилася ходити без костурів, але кульгаю так, що здається, ніби я децепешниця.
Коли я спитала у Бога, чому це зі мною сталося, Він обняв мене, поцілував мої очі і сказав з великим співчуттям:
— Карма. Твоя власна зла карма. Колись у минулих утіленнях ти спричинила комусь такі ж самі страждання. Такий механізм справедливості. Але для любові немає ні втрат, ні перепон. Наш з тобою танець щастя ми продовжуємо танцювати так само, як і раніше. Твоє духовне тіло неможливо ні пошкодити, ні знищити.
І це правда. Моє духовне тіло, в якому я танцюю з Богом мій танець щастя, не зазнає ні ушкоджень, ні впливу часу, залишаючися вічно юним, здоровим і прекрасним.
Я відновилася в університеті і продовжила моє навчання в ньому. Усе інше мені було більше не доступне. За винятком любові, якої, як і раніше, у мене щодня ставало все більше й більше, а також моїх стосунків з Богом, з моїми батьками і друзями. У додачу до старих друзів університет подарував мені нових. Мені була цікава наукова робота з дослідження зоряного неба, тож я познайомилася з аспірантом, який займався неймовірно цікавим для мене дослідженням для своєї дисертації. Я попрохала в нього дозволу брати участь у всіх його спостереженнях неба і фактично стала добровільною асистенткою в його науковій праці. І з часом ми покохали одне одного.
Коли я закохалася в нього, я почала сумніватися, чи не є це зрадою, бо я вже кохала Бога. Але Бог сказав мені:
— Як ти є Нашим поширенням, так само Нашим поширенням є і хлопець, якого ти кохаєш. А ваша любов — поширення Нашої любові. Цей усесвіт, який постійно, безперервно розширюється, робить це завдяки тому, що в ньому поширюється Наша любов. Кохай свого хлопця і будь щаслива! Ваша з ним любов не виникла раптово. Вона має довгу історію в ваших минулих утіленнях.
— Але, як би я ні захоплювалася моїм коханим, я не можу не бачити, що, на відміну від Тебе, він має купу вад, — висловила тоді я Богові ще один свій сумнів.
— Усе, що ти називаєш його вадами, насправді є лише його ще не вивченими уроками. Допоможи йому їх вивчити. А він хай допоможе тобі вивчити твої уроки, — відповів мені Бог і ніжно поцілував мої очі.
Я одружилася зі своїм коханим і була дуже щаслива з ним.