Гадаю, на моєму обличчі було написано, що будь-яка її пропозиція прийметься мною з захопленням. А от те, що вона вважала мене бути здатним стати колись її партнером, мене дуже вразило.
— Твій партнер має бути неабияким майстром танцю, Оленко, а я — неабиякий незграба. Тож що ти таке вигадала? Це ж неможливе, — сказав я їй.
— Артеме, я хочу, щоб ти був моїм партнером. Знаєш, чому? — відповіла Оленка.
— Ні, не знаю.
— Мої мама з татом були танцювальними партнерами.
— Цікаво. І що?
— Як "і що"? Вони тепер — мої мама й тато, — пояснила Оленка, здивувавшися, що тут незрозумілого.
Я очманів, почувши цю відповідь. Ця найгарніша у світі, найчарівливіша, найхаризматичніша дівчинка, яка жила, танцюючи, при чому танцюючи так неописанно гарно, що я був готовий все життя просто милуватися нею, дівчинка, знайомство з якою зробило мене таким щасливим, яким я ще ніколи не був, щойно опосередковано сказала, що хоче, щоб у майбутньому ми з нею стали подружжям. Упевнений, що, якби ці її слова почули інші хлопці, вони поздихали б від заздрості мені.
Після цих Оленкиних слів її пропозиція отримала ще більшу цінність. І хоча я не знав, чи впораюсь я з завданням, яке вона переді мною поставила, але я точно знав, що зроблю все можливе, щоб упоратися.
Чому Оленка вірила, що я зможу? Тепер я розумію це: коли людина живе, танцюючи, вона бачить істинні перспективи, горизонти життя, які не збігаються з уявою, що виникає в інших при погляді на речі та явища. Адже Оленкина віра в мене була не оманливою. Я зміг стати крутим танцюристом, гідним бути її партнером. І коли відбулися події, передмовою до яких є вся оця моя писанина до цього місця, ми вже закінчили школу і танцювали як пара в танцювальному гурті "Всесвітній танець". Ну і, хоча ми ще не стали подружжям, але обов'язково станемо, бо ми кохаємо одне одного.
То був той самий рік після закінчення школи, який ми обидва взяли собі як паузу для визначення свого життєвого шляху. О, той рік визначив те, що ми ніколи не змогли б навіть уявити!
Того вечора я був у Оленки, бо її батьки запросили мене повечеряти у них. Вони хотіли дізнатися про наші з Оленкою плани, про наші думки, про наші бажання і мрії. Ми, танцюючи, сідали за стіл, коли у двері подзвонили. Оленкина мама, танцюючи, пішла спитати, хто там. Там була якась жінка, яка сказала, що її присутність на цій вечері дуже важлива для всіх нас, і попрохала її впустити. Оленкина мама, танцюючи, відчинила двері, і в них, танцюючи, увійшла молода, висока, струнка, гарна чорнява та смугляста жінка з довгастими чорними очима і красивим носом, одягнена у вільну, довгу різноколірну сукню, яка їй дуже пасувала. Незвана гостя усміхнулася, демонструючи нам свої бездоганно рівні білі зуби, і представилася:
— Моє ім'я Арва. Я з планети Ойнаянлар. Працюю у Відділі міжпланетної імміграції Глобальної служби успіху та щастя. На нашій планеті всі мешканці живуть, танцюючи, так само як і ви. Я прибула до вас із завданням запросити вас у гості до нашої планети, а якщо вам у нас сподобається і ви захочете залишитися, організувати вашу імміграцію та адаптацію.
— Сідайте, — запросила Оленкина мама Арву до столу і почала, танцюючи, ставити перед нею набір посуду. — Ви дуже гарно танцюєте, Арво. Що це за стиль?
— Спонтанна імпровізація, — відповіла жінка.
— Спонтанна імпровізація в якому стилі? — накладаючи їй овочеве рагу з рисом і соусом, уточнила Оленкина мама.
— Спонтанна імпровізація у вільному стилі.
— Клас, Арво, — розсміялася Оленка. — І багато вас таких на вашому Ойнаянларі?
— На нашій планеті мешкає понад двохсот мільярдів людей. Вона значно більша за вашу, — відповіла наша гостя і почала їсти.
Звісно, ми всі думали, що вона нас розігрує стосовно планети. Але цей розіграш нам подобався, як і сама Арва.
— І всі там розмовляють такою ж чистою українською мовою, як ви? — запитав Оленкин тато, закінчивши жувати.
— Ні. Я єдина людина на Ойнаянларі, яка вивчила вашу мову згідно з моїм завданням. Тож я можу бути вашим перекладачем і гідом, — відповіла "інопланетянка".
— Ви зовнішнє не відрізняєтеся від звичайної земної людини, — зазначив я.
— Так, ми з вами належимо до одного виду.
— А свою летючу тарілку ви припаркували на стоянці біля "АТБ"? — пришила квітку Оленка.
— Ми не користуємося технічними засобами. Для переміщення в просторі ми користуємося нашими природними здібностями літати, а також телепортуватись.
— Ого, але в нас таких здібностей нема, — імітуючи жаль, усміхнулася Оленкина мама.
— Є. Якщо емігруєте на Ойнаянлар, навчитеся там ними користуватися, — сказала Арва.
— І багато ще існує планет, населених людьми нашого виду? Чи лише ваша та наша? — спитав я.
— Ми відстежуємо життя понад п'ятдесятьох тисяч планет, населених людьми нашого виду. А скільки їх існує взагалі, не знаємо.
— А ми от досі знали лише про одну нашу Землю. Як вам так багато вдається? — продовжила жартувати Оленка.
— Для цього існує наука, — відповіла Арва.
— У нас вона теж існує, — зауважила Оленкина мама.
— Наша наука ґрунтується на зв'язку з Богом і співпрацею з Ним. А ваша — на дрімучому невігластві, яке здатне створювати лише безліч шкідливих речей, — наїхала Арва на земну науку.
— Оце точно, — підтримав її в цьому я.
— Але ж ці п'ятдесят тисяч планет, населених такими ж людьми, як ми, напевно, знаходяться страшенно далеко, — висловив своє припущення Оленкин тато.
— Простір влаштовано дуже компактно і зручно, хоча і дуже просторо. Ви не вмієте користуватися простором. Ваші так звані науковці мають дуже смутне уявлення лише про малесенький клаптик тримірного космосу навколо вас, — зграбно вигадувала Арва.
— А ви вмієте користуватися простором? І як же ви ним користуєтеся? — продовжував підтримувати цю гру я.
— Що знаходиться за цією стіною? — спитала Арва.
— Квартира, де живе їхня однокласниця, — сказала Оленкина мама, показавши на нас. — До речі, ми, на відміну від вас не представилися.
— О, я дуже добре знаю про вас усе, а не лише ваші імена, Світлано, — гарно усміхнулася Арва, так упевнено, що я навіть повірив, що вона дійсно про нас багато чого може знати. — А стосовно вашої однокласниці, Оленко, вона знаходиться від нас на відстані кількох метрів. Тож коли ти хочеш її відвідати, дістатися до неї бере пару секунд, чи ні?
— Звісно, ні, — заперечила Оленка. — Вона живе в сусідньому під'їзді, хоча наші кімнати розділяє лише оця стіна. А поверх у нас дев'ятий. Тож вийти з квартири, викликати ліфт, спуститися вниз, перейти до сусіднього під'їзду, доїхати знову на дев'ятий поверх — мінімум п'ять хвилин. А якщо ліфт не працює, ще більше.
— Точно отак само ваші науковці користуються космічним простором. Через це у них усе далеко й недосяжно. Мільйони світових років. І цілковите незнання, що там є, і тим більше — невміння там побувати. А справді будь-що, що нас цікавить, знаходиться від нас завжди на відстані витягнутої руки. Зокрема ті п'ятдесят тисяч планет, населених людьми нашого виду, життя на яких ми відстежуємо, — пояснила Арва.
— Арво, ви пишете сценарії для фантастичних фільмів? Яка ваша справжня професія? Ви так гарно та зграбно все це вигадуєте! — не витримавши, вийшла з гри Оленкина мама.
— Я нічого не вигадую. Кожне слово, яке ви сьогодні від мене почули, — чиста правда, — спокійно і серйозно відповіла наша гостя.
— Ну тоді ми хочемо просто зараз відвідати вашу планету. Правда ж? Ніхто не проти? Як раз усі закінчили їсти, — елегантно загнав Арву в кут Оленкин тато, і всі ми з цікавістю подивилися на неї: як вона викрутиться?
— Прекрасно, друзі! Я саме так і планувала, — незворушно продовжувала свої байки Арва. Не стаючи з-за столу, вона протягнула нам свою ліву руку і сказала: — Візьміть усі разом мене за руку, жінки лівою рукою, а чоловіки правою.
Ми послухалися і раптом опинилися в гарнющому місці, де чарівна дика природа, геніальний ландшафтний дизайн і неймовірної краси архітектура навколишніх будинків вразила нас так, що ми зависли, мов перегріті комп'ютери.
— Ви ще й крута гіпнотизерка, Арво, — після довгого мовчання сказав Оленкин тато, дивлячися на людей, які, танцюючи, займалися різними своїми справами, зокрема дехто з них летів у небі разом із птахами, а дехто нібито виникав з нічого і, як так і має бути, починав, танцюючи, спілкуватися з іншими.
Але, помандрувавши Ойнаянларом кілька днів у супроводі Арви, ми переконалися, що знаходимося не під гіпнозом, а на справжній планеті з ідеальною атмосферою, комфортним кліматом, надзвичайно багатою флорою й фауною та з цивілізацією людей, зовнішнє схожими на землян, але, на відміну від них, дійсно гідних назви Гомо Сапієнс.
— Як вам це вдалося? Якщо ми з вами один вид, то первісні, стартові умови створення вашої цивілізації такі ж самі, як і нашої. Тож завдяки чому ви створили на своїй планеті рай, тоді як ми — пекло? — спитала Арву Оленка, коли ми вивчили, наскільки гармонійно й щасливо живе людство на Ойнаянларі.
— Секрет дуже простий. Нічого хитрого. Суспільство ставить у нас перед кожною людиною єдину вимогу: позбутися своєї нижчої природи та розвинути вищу. Звісно, для цього створені всі умови: виховання, освіта, культура спрямовані саме на це. А далі все працює автоматично. Людина, яка живе цілковито своєю вищою природою, спонтанно проявляє найкращі людські якості і не має жодної негативної. Любов, опіка усім і усіма навколо, служіння природі, а не експлуатація її, щастя від створення ще більшої краси й добробуту для всіх навколо, яке є незрівнянно більшим, ніж щастя від споживання, — ось те, що спонукає кожного Ойнаянларця спонтанно діяти у своєму житті так, як ви бачите. Егоцентричність, жадоба, заздрість, владолюбство, ставлення до життя, природи, людей і тварин як до ресурсу, а не як до об'єктів служіння та дбання, які спричиняють на Землі конкуренцію, конфлікти, ревнощі, злочинність, війни, не притаманні вищій природі людини. Вони є плодом нижчої природи, якою живе людство на Землі. Насправді нижча природа дуже сильно обмежує людину. Людина, яка живе своєю нижчою природою, здатна використовувати лише один-два відсотки потенціалу свого розуму, своїх здібностей, своїх емоцій, своїх творчих талантів, своїх фізичних і психічних сил.