До голови почали прилітати різні думки.
"Ну, добре, — шепотіла одна з них. — Скочиш у товарний вагон, дістанешся з ним до Львова або до Золочева, а далі що? Ти ж нікого там не знаєш, згинеш там, Семцю, з голоду. Вертайся додому".
"Нема по що, — шепотіла інша думка. — Жодне добро тебе в хаті не чекає. Батькові з кожним днем щораз гірше. Він вкоротці ляже в ліжко і більше вже з нього не встане".
Ця думка вкінці його переконала, і він рішив з собою покінчити.
"Ліпше вже смерть, як таке життя, — сказав вкінці до себе. — Кинуся під колеса першого-ліпшого вагона — і буде по всьому".
Минуло кілька хвилин, і товарний поїзд таки вийшов зі станції. Семко вже більше не роздумував, підвівся і пустився між рейками йому назустріч. Але наздогнала його якась жінка, вхопила за руку і відтягнула з рейок майже перед самим паровозом.
— Ти що, здурів? — крикнула перестрашена. — Та це ж смерть, дитино ти моя нещасна. — І, плачучи, забрала його з собою до хати.
Ця жінка, дружина залізничного службовця, була шкільною товаришкою його мами.
[1] Високородний.
Джерело: Хронович В. М. Мамусине серце: Оповідання. — К.: Веселка, 1994.