Побачила, як Степовий Орел раптом згорнув крила і з неймовірною скорістю помчався униз. Кинувся на вовкулаку і гострим дзьобом клюнув його у хребет. Вовкулака завив з болю, але поки спам'ятався, Степовий Орел знову напав на нього, запустив кігті в його шию і дзьобом бив по лобі. Вовкулака впав. За хвилину Великий Кіт з Ладою були вже далеко.
Коли наближалися до лісу, що темнів на обрії, з'явився знову Степовий Орел. .
— Вовкулака вилизує свої рани, і він уже для вас не страшний. На краю лісу відпочиньте трохи, поки прибуде Ведмідь-Вуйко. Він поведе тебе, Ладочко, далі.
Під лісом Лада щиро подякувала Великому Котові за поміч. Стояли тепер біля крислатого старого дуба. Великий Кіт не відступав від дівчинки. Він поклався біля неї і беріг її, повертаючи вуха на всі сторони.
Врешті з лісу долинули важкі кроки, десь недалеко тріщало гілля, і з-за дуба вийшов Ведмідь.
— Дорогий Вуйку, — відізвався Великий Кіт, — віддаю тобі під опіку нашу Ладочку!
Ведмідь привітався з ними й відповів:
— Знаю вже, знаю!
Він глянув угору, де кружляв у хмарах Степовий Орел. Орел звільна опускався додолу.— У лісі я не можу бачити вас, — заклекотіло згори. — Чекатиму вас по той бік лісу.
— За сім день! — пробурмотів Вуйко Ведмідь, — Раніше не зможу, дорога далека й важка, а ліс густий!
Лада сіла на Ведмедя, і він почвалав важкими кроками в лісову гущавину.
По дорозі зустрічали багато різної звірини. Лада бачила малих зайчиків на галявинах, коли Ведмідь тупав собі своєю дорогою, лисичок з довгими пухнастими хвостами, шляхетних оленів з крислатими рогами. Над лісовими водами вітали їх темні бобри, що вилазили із своїх майстерних підводних будівель і плескали об землю тугими хвостами. Великі, повільні тури виходили з логовищ і ревіли стиха.
— Бувайте здорові і щасливо повертайтесь! — вищали, нявкали, свистали й бурмотіли звірі, а Лада кивала їм привітно ручкою.
Коли вийшли на другу сторону лісу, Лада побачила перед собою нескінченну рівнину, сумну й мертву. Тільки зрідка росли невеличкі сухі кущі. В одному місці на обрії підіймався сірий пагорб, а на ньому виднів кам'яний, наче мертвий, замок.
Знов прилинув Степовий Орел і сів біля них на дерево.
— Не стрінете тепер ні звірів, ні квітів, — промовив. — Ми вже на землях чаклуна, що називає себе царем, а там, у далині, його замок. Два дні ходи до нього. А я, хоч і страшно мені дуже, буду тобі, Ладочко, показувати шлях.
Лада попрощалася з Ведмедем і вдячно поцілувала його в щоку. Вуйко аж забурмотів з радости. Поглянув чорними очима на дівчинку й мовчки почвалав у ліс.
III
На диво, замок то появлявся, то зникав і, хоч Лада ніби щораз ближче підходила до нього, здавалося, він однаково далеко.
Надлетів Степовий Орел.
— Те, що бачиш, — відповів на запит Ладочки, — не справжній замок, а бісівська омана. Це — чари, якими чаклун приманює людей. Я повідомив про тебе Сороку, що самітно живе на дереві в замку чаклуна.
Лада все далі йшла навпростець. Ночувала в полі. Степовий Орел щораз рідше появлявся над нею. Зустрічала озброєних людей на конях і верблюдах, що провадили юрби невільників, які несли на собі вантажі, ледве тягнучи ноги. Сторожа підганяла батогами. Хто падав з утоми, того залишали на певну смерть з голоду і спраги.
Побачивши таке людське горе, Лада з великого смутку майже цілу ніч не спала.
Уранці зійшло бліде, втомлене сонце, затьмарене димом і мрякою. Вийшовши на дорогу, Лада побачила непроглядні юрби і шатра велетенського табору. Над ними бовванів кам'яними мурами замок чаклуна. Якісь важкі випари підіймалися з недалеких багон.
Заклекотів у небі Степовий Орел. Лада споглянула вгору і раптом побачила, як два лучники націлилися з луків на її крилатого друга.
— Не стріляйте, не стріляйте! — крикнула дівчинка, підбігла до вояка й шарпнула його за сорочку. Стріла схибнула й упала на землю.
Лучник розлютився і закричав, а другий почав викручувати Ладі руки.
— Тебе що, на розвідку вислали?.— спитав лютим голосом, і його обличчя викривилося жорстокою Гримасою.
— Ні, ні, — промовила крізь сльози Лада, — я хочу до1 чаклуна! Ой, болить, болить!
— До якого чаклуна? — питав з реготом вояк і ще сильніше скрутив їй руки.
— До того, що забирає людей із собою.
— Чаклуном звеш його? Це наш цар царів! Пожди, самі заведемо тебе до нього.
Вони зв'язали Ладині руки довгим арканом, другий кінець його скріпили на сідлі й рушили до замку.
Лада бігла біля коней, обережно тримаючи торбинку з чарівною писанкою. Кілька разів спіткнулась на )5ігу, падала, і тоді вояки підтягали її мотузом.
"Щоб тільки не загинути з виснаження!" — думала Лада і збирала останні сили, щоб не піддатися знемозі. Боялася, що не зможе добігти до замку й урятувати своїх земляків із неволі.
Серед таких думок незчулася, як перед нею відчинилась потужна брама й потягли її на замкове подвір'я. Якісь люди заговорили чужою їй мовою і, штовхаючи шаблюками, повели до якоїсь залі. Там передали її чоловікові, іДо мав гостру борідку й був зовсім лисий. Він насмішкувато поглянув на неї своїми розкосими очима.
— Ге-ге-ге! —; засміявся глумливо. — Хочеш до царя царів? Смішна ти і дурна, дівчино! Цар царів потребує ще багато невільників, щоб йому копали золото і кували зброю!
Він схопив Ладу кривими пальцями й попровадив до вікна.
— Глянь, — і показав рукою, — ідемо війною на твою вітчизну. Бачиш, скільки зібрав цар з далеких гір і пущ, з-за широкої ріки Волги: тих, що хочуть іти по воєнну здобич, і тих, що не хочуть. Байдуже це, бо над усіма стоїть певна сторожа. І твої земляки є між ними. Як може звільнити їх цар царів?
Тоді лисий чоловік потягнув її до другої залі. Вона опинилася перед самим царем царів. Сидів чаклун на щирозлотому стільці. Лада пізнала його. Це він проїжджав їх-
ньою оселею. Тепер його обличчя було ще страшніше. Очі були вузькі й лихі, волосся з'їжилося над низьким чолом. Хижо зірвався з крісла й підбіг до Лади. Був малий на зріст, тіло мав важке, а ноги криві й короткі.
— Що у тебе в торбі? — промимрив. У голосі звучало недовір'я.
Він вирвав торбинку з рук Лади й висипав сухарі на підлогу.
Лада охнула. Писанка! Але яєчко було ціле й покотилося просто під ноги Лади. Побачивши, що у торбині нема нічого небезпечного, чаклун кинув її дівчинці. Лада зібрала сухарі й поклала їх разом із писанкою в торбинку. В її очах бриніли сльози, вона ледве стримувалася від плачу. А чаклун лютував.
— Ти звідунка, ти прийшла шпигувати! — верещав.
— Ні, ні! — перечила Лада.
— Що? Не хочеш признатися? Смієш мені перечити? Геть з нею у в'язницю, у вежу!
Вхопили Ладу й повели. Сторожа насміхалася з неї. Лада мовчала. Беззахисна маленька дівчинка йшла поміж хижими вояками і не було нікого, хто промовив би до неї хоч одне добре слово.
Коли вийшли на замкове подвір'я, Лада почула скрегіт сороки. Справді, на сухій гілляці сиділа біло-чорна пташка і смішно кивала до неї своїм довгим хвостиком.
Дуже зраділа Лада. Все ж таки знайшовся хтось прихильний до неї.
Сім важких дверей і сім залізних замків замкнулося за нею, а останні двері начальник в'язниці відчинив золотим ключем, на диво малим. Біля кожних дверей стояли сторожі з широкими ножами і споглядали на Ладу дикими очима. Вежа, куди замкнули Ладу, була висока й темна. Тільки високо вгорі було маленьке віконце, крізь яке ледве просочувалося слабе, денне світло. Лада заридала.
Не знала, скільки часу проминуло, коли у вежу ввійшов старий чоловік. Він здивувався, чому таку малу дівчинку ув'язнили в цій страшній вежі.
— Я приніс тобі воду, — сказав тихим голосом. — Як ти називаєшся, дівчинко?
— Лада, — відповіла.
Так почали розмову. Ладочка розповіла про себе і про свій намір визволити свій народ, а дід слухаючи аж просльозився.
— З тобою ще не так зле, —сказав він, тебе не заб'ють скоро. Ти мусиш бути дуже важливою особою для царя царів, коли звелів замкнути тебе в цю вежу золотим ключем. Він зберігає цей ключ завжди у себе у кімнаті. Крім тебе, є тут ще молодий князенко. Але ключа замало. Щоб вийти звідсіля, треба знати ще кличку, а знають її тільки чаклун та начальник в'язниці. .
— Я сам, — провадив далі він, — довгі роки не виходжу з вежі. Не пускають. Вже забув про сонце, не знаю, як співають пташки, як зеленіють ліси. Так, так, важке моє життя!
Він розповів, що зветься Остапом і що жив колись біля столичного міста Києва.
Коли дід пішов, Ладі спало на думку, чи не добути б чарівну писанку і не врятувати себе з неволі. Але це була тільки коротенька думка. Аж соромно стало дівчинці, що вона могла таке, подумати. Таж писанку вона призначила на те, щоб визволити не себе, а всіх бідних невільників.
IV
Нагло вгорі щось заскреготіло, заспівало. Лада глянула у високе віконце — там сиділа сорока. Вона з цікавістю приглядалася до Лади то одним, то другим оком, смішно повертаючи голівкою.
— Ти тут, Ладочко? — заговорила пташина. — Не бачу добре, темно у твоїй вежі.
— Це я, це я, сороко! — радісно озвалася Лада.
— Слухай уважно, що тобі скажу! — заскреготіла сорока. — Я бачила, як начальник в'язниці взяв золотий ключ і заніс його до чаклуна. Чаклун поклав його у своїй кімнаті на столі. Ти знаєш, що ми, сороки, дуже любуємось у блискучих предметах, у всьому, що так гарно сіяє довкола. Я буду сторожити кімнату чаклуна і як тільки відчинять вікно, вхоплю золотий ключ. А тепер мушу летіти. Не журись, Ладонько!
Лада сиділа тепер сама-самісінька. Відчула голод і добула з торбинки сухарі. Почала їх гризти, попиваючи водою із дзбанка.
Насторожилася від дивного шелесту, ніби притаєного шарудіння. Почала наслухати. Справді, в кутку вежі щось то шкрябало. Врешті з малої дірки висунулася мишка.
Лада не злякалася — навпаки, дуже зраділа тендітною тваринкою.
— Ходи до мене, мишечко! — кликала її, подаючи кусник сухаря.
— Ах, яка я вдячна тобі, Ладочко! — заговорила мишка. — Тут так рідко можна знайти щось їстівне.
Лада поділилася з мишкою останками свого сухаря, а мишка хрупала, аж тряслися їй маленькі вушка. Коли обидві попоїли, Лада налила на свою долоню трохи води й подала її мишці.
— За твоє добре серце я хочу віддячитися, — сказала мишка. — Що можу зробити для тебе?
Лада сама не знала, що може вдіяти така маленька тваринка для неї.