Таким чином цей закон неначе б то прикріпив селян. Так повстало тому 400 літ "кріпацтво".
— Добре все це ти говориш, — обізвався дядько Омелько, — але ти казав, що будеш оповідати про козаків, а я про них і не чую?
— Ой який же ви гарячий, дядьку, не спішіть, я розповім і про це!
— Слухай! А чому ж вони такі дурні були, що й не тікали?
— Чому не втікали! Певне, що тікали, ще й як! Втікаючи, палили в додаток фільварки і все панське добро!
— На споміш! — Щоб згадував! — почулись смішливі замітки від гурту. — Куди ж вони тікали?
— Зараз скажу. До Польщі належала тільки західна Україна, а саме ґубернії теперішні: Київська, Подільська, Волинська, Холмська та Галичина. Решта-ж України була пусткою. Коли ж панський гніт побільшувався більше, та більше, — тоді кріпаки начинають утікати на схід в цю пустку, і оселюватися на вільних землях тай жити тут.
— Що ж воні тут робили? За який кошт жили? — загомоніли хлопці.
— Вони тут оселювалися понад ріками і вели всякий промисл як бортництво, або лісове бджільництво, полювання та рільництво. Жити було тут дуже небезпечно. Рядом на півдні по Дикому полю ходили зі своїми табунами кочовники-татари. Останні підходили близько осель цих переселенців, тому треба було бути озбрєним. Крім вище зазначених промислів втікачі займалися лупленням Татар, грабунком купецьких караванів. Далі — випадкові сутички перейшли в постійний промисл. Збиралась купка людей і під проводом ватажка уходила в степи на ціле літо. Це звалось "козачим промислом" або "козакуван-ням".
— Це похоже на наших махновців, — з сміхом хтось зауважив з гурту.
— Так, це козакування було постійним грабунком. Кожного літа збиралися промишляти, заходили геть в степи і аж в осени поверталися домів, або як тоді казали "на волость".
— Але ми тебе питаємо про козаків, про Запорожців, а ти нам говориш про яких? — гомонів дядько Омелько, — ти нам скажи, як тоді козаки воювали, та як вони били ворогів!
— Не хвилюйтесь, дядьку, прийде черга і до Запорожців. Зараз розповім і про це. Польські пани, після того, як почалася закордонна торговля звернули свої очі на схід і почали посуватися за втікачами.
— Ащо ж таке торгівля закордонна? — запитав Андрій.
— Закордонна торгівля виникла тоді, коли натуральне господарство зникло; продуктів стало в країні багато лишніх. В Польщі закордонна торгівля розвинулась тоді коли в XVI віці на заході в таких країнах, як Німеччина, Анґлія, Франція був великий брак хліба і пани кинулися продавати туди хліб, робити великі бариші. Так виникла закордонна торгівля в Польщі. А що в Польщі землі не хватало, так погоня за наживою, за баришами примусила польських панів йти за втікачами на вільні землі на схід.
— А чому ж ті козаки не били панів, адже в книжках пишеться, що козаки воювали з ляхами? — запитав один з хлопців.
— Так, воювали, але це було пізніше. З першу пани не заводили тут панщини. Вони ще й постачали зброю козакам і були їхніми ватажками. За цими першими ватажками-шляхтичами приходили другі поміщики і заводили згодом свій кріпацький лад. Але робили це незамітно. Спершу вони захоплювали великі землі, будували великі замки, козаків же вони орґанізували в покордонну охорону. Першими з таких панів були такі як Вишневецький, Потоцький, Ружинський і инші. Явившися сюди, пани заводили, як я сказав згодом, і тут панщину. А саме, вони обмежили літне козакування для всіх, а стали примушувати цей напівграбіжницький елемент працювати в літку на землі. Дозволено було козакувати лише не багатьом чоловікам. В 1570 році реєстрових, козаків, себто козаків, що мають право на козакування, було лише 300 чоловік. Але всі козаки не пішли на службу до польського уряду. Вони стали в суперечки з державою і новим ладом. Живучи на волі, вони не погоджувались з панщиною і не хотіли піддатись під економію ведучи власне господарство. Тому з того часу починається втеча козаків за Дніпрові пороги, що дало почин козакам-Запорожцям, себто тим, що живуть за порогами.
— О тут аж ти будеш говорити про нашу гордість Запорожців! Розповідай, бо я не чув, щоб хто про них так докладно говорив як ти! — загомонів дядько Омелько.
— Центром Запорожців була Січ, що була заснована козацьким ватажком — паном Вишневецьким в 1552 році на Дніпровім острові Хортиці. Вишневецький її заснував для того, — продовжував бесіду Микола, — щоби мати де переховувати награбоване добро, а з другого боку хоронити панські землі від кочовників — Татар. Так повстала Запорожська Січ.
— Мені здається, що ти брешеш! — скрикнув дядько Омелько. — Як же так? Січ — мати козацька, та щоб захищала панські землі?
— Ні, це правда дядьку. Я навіть у Грушевського читав, що Вишневецький просився у польських панів взяти Запорожців на службу, промовив Петро, — та пани польські не спішилися з приняттям їх, тому козаки і не прилучились.
— Так, справді так! — спокійно знова говорив Микола, — Запорожську Січ збудували пани, щоб боронитися перед Татарами, а козаки радо оселювалися коло неї, бо тут не було панщини, тут була воля. Та осівши тут вони заходилися, щоб вписатися на службу польського короля, щоб получать платню до своїх грабунків, платню, за котру вони обіцяли боронити східних границь України перед Татарами, та польський уряд не маючи грошей, не спішився приняти їх на службу, тож вони і не стали реєстровими і жили з одного промислу — грабунку. Сюди втікали не тільки бідаки, втікали всі ці люде, котрим в дома було за тісно, котрим грозила якась кара за їх злочинства, втікали зі всіх усюдів. Таким чином Запорожська Січ стала прибіжищем — захистом для кожного шукаючого волі чоловіка бідака і багатого.
— Хто ж то були, Запорожці, говори ясно! Чи дійсно лицарі, що бились за віру та пригнічений нарід, чи може і це брехня, скажеш! — клопотався дядько Омелько.
— Не хвилюйтеся, я відповім! Я сказав раніш, що польські пани, переконавшись, що добре мати на кордоні охорону, зробили реєстр козакам на Україні. Це значить, що вся маса козаків була поділена на реєстрових, що стояли на службі і користувалися звільненням з їх барщини, та посполитих, себ-то рядових козаків, що примушені були покидати козакування і робити панщину. Бувші кріпаки поселившися раніш від панів на півдні і сході тодішньої України, заложили, як я сказав, тут свої власні господарства. Ці господарства деякі були досить великі. Історичні документи (королівські грамоти), досить красномовно кажуть про тогочасних козаків. Одна, наприклад грамота каже, що великі землі по річці Ворсклі належали козакові Омельянові Іванову, котрого королівська грамота величає "шляхетним". Ті реєстровці-дуки також не погоджувалися з панами. Вступаючи з панами в суперечки із-за землі, вони робили їм злочинства і втікали з посполитими на Запорожжя. Крім цих козаків селян, реєстрових і нереєстрових, на Запоріжжя втікали й міщане з міста.
— А чому ж міщане йшли на Запоріжжя?..
— А що таке міщане?
— Ні, ти перш за все скажи звідки повстала ріжниця між селом і містом?
— Міста, товариші, зародилися ще далеко раніш від козацької доби. Коли люде крім рільництва стали займатися ремеслами і стали виробляти продуктів більше, аніж їм самим потрібно, тоді ці продукти своєї праці стали обмінювати на продукти чужі, яких їм було потрібно. Наприклад: ви дядьку Омельку робите сокирою, а ти Андрію — хлібороб. В твоєму ужитку потрібно сокири, а дядькові Омелькові треба хліба і ви робите обмін. Коли люде почали спеціалізуватися на ріжних ремеслах, продуктів стало багато, вони для скорійшого і зручнішого обміну оселювалися там, де більше всього робився обмін, і утворювали міста. Ці міста багатіли, робилися осередками торговлі. А я вже вам сказав раніш, що коли почався вивіз хліба, дерева, деревяних виробів, шкір та скотини, то це все, себто вся закордонна торгівля перейшла до рук шляхти, папства. Таким чином міста почали бідніти. Ремісники і міщане стали дивитися на поміщиків косо. Міщане почали козакувати, себто ходити на південь. В купі з селянами-козаками грабували купців шляхтичів і Татар. Але коли шляхта закріпилась добре, тоді вона, як я вже говорив, знищує козакування і козаки міщане повинні були покидати волость, і втікати на Низ.
— А як вони жили там на Низу, і що з себе уявляла Січ, — почувся голос, — яка була орґанізація козаків на Січі? Чи було в них там начальство?
— Оселювались вони по Низу зімовиками. Це такі хутори. Ці хутори належали багатій старшині козацькій.
— А старшина сама робила в тих зімовиках?
— От в тім то й річ, що не робила! Старшина "хозяйнувала", але робили або батраки, бездомні молоді хлопці, або бідніші селяне, що оселювалися біля цих зімовиків і звалися "підсусідками". Старшина, а потім і їхні сини самі не працювали, а користувалися працею батраків.
— Я не можу з цим бути згоден! Як це можна, щоб козак гуляв, як лайдак, а на нього хтось робив! Де ж тоді тут рівність та братерство? — гарячився дядько Омелько.
— Чудний ви чоловік, дядьку. І хто вам наговорив, що тоді було так вже гарно! Візміть ви хоч того самого "Тараса Бульбу", котрого ви так начиталися. Ви там помічаєте, що сини Тараса Бульби вчилися в бурсі, себ-то в ті часи у вищій школі. Ваші діти вчились коли у вищій школі, я питаю?
По громаді пройшов сміх. Почулись вигуки: — Біля свиней вчилися, а не в школі!
— Та де там нашому братові вчитися, коли тут за роботою нема коли в гору глянуть!
— От бачите, а сини буржуїв учились, а бідні замісць їх робили!
— Так це — на волостях та в зімовиках, але в самій Січі цього не було, тут усі були вільні і рівні, — сказав Андрій.
— А ось і тут не правдива ваша думка. На Січі було різко відмежувано козаків простих від старшин. Прості козаки або як їх називали "чернь", "голота" і друга частина — дуки, старшини. "Чернь" так і була прозвана за свою чорну роботу і та частина, що рекрутувалася із втікачів — селян.
— Щож ця чернь робила на Січі? — запитав хтось з гурту.
— Я вже вам казав, — чорну роботу, а саме ловили сітками рибу, пасли коней своєї старшини, били дичину, гнали дьоготь, робили байдаки. Розпорядниками над ними були старі козаки, а над цими вже полягала старшина. Навіть човни, що козаки робили та плавали, не належали до всіх козаків.
— А що ж робила на Січі старшина?
— А ви не чули, як дід співав? Вони були господарями Січі.