Між ними й Марко.
— Добрий вечір, тату, — почув старий над вухом.
— А? Здоров, синку. Чого ж ти вже так одцурався, що й очей не показуєш? Мало того, що селяни звуть панським катюгою, та вже й рідного батька забувати став.
— А кого ж я тут катую? Я ж, здається, по нашому селі ще ніколи за даниною не їздив?
— Так по інших селах дереш шкуру з нашого брата в панські хороми. Та тягни з людей, але ж батька рідного не цурайся. А то бач, які жовті чоботи надів. Це ж пан з Варшави привіз?
— Ой, тату, краще б мені не бачити зроду-звіку цих чобіт, — сказав Марко й сів поруч батька.
— Прив'яжи, синку, коня до тину, чому ти його в руках тримаєш?
— Ще не звик. Татарський. Одбив у татарина, як робили наскок на Аслам-Кермен.
Любується Марко, а батько:
— А дивись, синку, в тебе очі молодші, чи то з гори од хором летять вершники на село, чи що?
Марко глянув. З гори дійсно летіли десятків зо три панських челядників. Ось ближче, ось він пізнає старшину Вовка. А той підбіг та:
— Сидиш тут, вражий сину, цьому старому псові в рот беззубий дивишся, як ворона в кістку, а панського наказу не виконуєш!? Тпр!..
— Якого наказу?
— Як якого? Доброго челядинця маєте? Козаком зветься? Та знаєш ти, що для надвірного козака воля пана — божа воля?
— Не лай його, — він син мій, тому й одвідує.
— Мовчи, старий собако! — Свиснув гарапник, обвившись навколо сивої голови Охрімової. Не встиг Марко й зглянутися, як Вовк з челядинцями тільки куряву за собою послали, а старий лежав з розбитою головою. Кров юшилася цівкою... Куля, що була на юнці гарапника, пробила скроню. Старий помирав.
— Прощай, синку... Воля панська — воля божа...
III
Вже й стемніло, а по селі йшов стогін і ґвалт. Кричали чоловіки, плакали діти, голосили жінки. А через все це час од часу свистали гарапники й чулося:
— Виходь! Кажу тобі, — виходь! Або:
— Та бери сокиру, старий чорте, що ж ти голими руками пилятимеш дуба, чи дурним своїм носом довбатимеш човна?
— Та куди ж я піду з малою дитиною?
— Чорт її не візьме так само, як і тебе! Попечеш дві доби хліба та й прийдеш.
— Та кому ж це так їсти забажалося, щоб його, сучого сина, черви поїли!.. — кляла, обливаючись слізьми, стара Петриха...
.............................................................................................................................................................................................
Коли зовсім стемніло над селом, тоді весь ліс, що по той бік річки, ожив. Горіли вогнища, підіймаючи червоні голі руки до темного неба. А з лісу чувся дзенькіт сокир, тріск дубів, що після столітньої стоянки падали, ламаючи молодняк.
Кричали панські челядники:
— Гей ти, опудало чортове! Чого ото вже поперека треш? Чи хочеш, щоб гарапником почухав?
.............................................................................................................................................................................................
Марко не чув, як вигнали селян. Він найшов у старого в сінях лопату, перекинув батька через коня й тільки закурів через гору, за село. Там на могилі, що стоїть якраз над великим татарським шляхом, він спинився й спустив полегеньку тіло з коня.
Припнувши коня за повід до кам'яної баби, він сів над батьківським трупом і замислився.
Опущений на землю батько обперся спиною об кам'яну бабу, — ніби живий сидів. А дуже часто траплялося, ще коли Марко був маленький, приходив сюди батько з ним. Він вилазив на бабу, а батько сідав отут і замислювався. Бувало щось копає батько, риється в землі, а Маркові що? Плига далі з баби, не дивиться. Часто ходив батько на оцю могилу й бувало говорив, щоб і поховали його тут, коли помре. Тому Й привіз його сюди Марко.
Кінь захріп і поступився на Марка. Той прокинувся. Восьмеро вогників тріщало й наближалося до могили.
— А тю! — крикнув Марко; вогники одскочили, але замість тріску почулося навколо могили:
— А-гу-гу-у-у! — довге та жалібне розляглося степом. — А-гу-гу-у-у!..
Одчепивши од сідла лопату, Марко старанно почав копати батькові яму. Хоч і не з жахливих він був, але мороз якийсь по спині йшов під звуки вовчих пісень. А головне боявся Марко, щоб кінь не переполохався та не забіг.
Заклопотано він все дужче тиснув на лопату, коли раптом щось брязнуло. Місяць, що підбивався на сході, освітлив розбитий лопатою горщик, а в ньому купа золота.
— Ага? Так ось чого батько нагадував про те, щоб його тут поховали та щоб я сам викопав могилу! — пригадав Марко.
Чув Марко од старих людей про скарби зачаровані, жах брав колись, слухаючи казки. Але тепер він не злякався. Одв'язавши мерщій од сідла зайву торбу, вигріб з ямки туди червінці й копав, доки втомився. Землі накидано було чимало й Марко насилу вибрався з ями. Нахилився до батька, подивився на чорну смугу, що гадюкою повила стару сиву голову.
— Прощай, батьку! Спи. Ти не був челядником і для тебе панської волі не було.
Кінь захріп, коли Марко випалив з пістолі два рази до зелених вогнів-вовків, і вихром поніс до села, а через нього на гору, До палацу.
IV
Цілий тиждень збирався пан Дмитро Вишневенький. Цілий тиждень пан Ян Лучко літав з Черкас до Канева, заїздив у Боровиню, Кумейки, Корсунь, стягав все челядників – козаків панських реєстрових.
А сам пан Дмитро походжав по господарству з вірним старим джурою Якимом та доглядав за печивом хліба, заготівлею сала й борошна з пшоном.
Сиділи вони якось з Якимом увечері над вікном, шо виходило на село та річку з лісом. За річкою палали вогні. Там під доглядом старого вірного челядницького Вовка спускали на воду нові байдаки. Десятків за вісім мабуть їх збудовано за три дні. Все село кинуло жнива, а працювало день і ніч.
— Так кажеш, що цих селян не можна буде брати з собою? — кивнув Вишневенький на ліс.
— Та якби вам, ясний пане, сказати... — затнувся старий Яким. — Воно то, коли ваша сила, так і можна, але не по-божеському це буде, ваша ясність.
— Гм. Не по-божеському, кажеш? А ну побачимо. Поклич сюди попа.
Через п'ять хвилин домашній піп, низько нахиляючись, переступив несміло поріг.
— Слухай, отче Карпе: коли я завтра заберу своїх людей, чоловіків розуміється, з собою, — по-божеському це буде, чи ні?
— А куди забирати збирається ваша милість?
— Куди? Ну... от хоч би супроти невір, бусурманів-татар воювати.
— А хіба вашій ясності мало козаків-челядинців до війни, що збираєте посполитих селян під час жнив?
— Я тебе, отче Карпе, не питаю, коли кого й стільки буду брати, а запитую знову: треба за віру боротись з бусурманом?
— А-а?.. А як же, ваша ясність, — зрадів отець Карпо, — неодмінно треба...
— Молодець ти у мене, отче Карпе, — зареготав пан Дмитро й погладив свого чорного вуса. — А за це — гей, Якиме, вина отцеві Карпові!
Над колискою Запоріжжя
Коли випили по восьмій, Вишневенький піднявся та до отця Карпа:
— В тебе дяк удома?
— Дячок?.. Гм. Як би вам сказати... здається нема. На село пішов.
— Чого?
— Та... та не знаю, певно, хтось занедужав, покликали.
— Казали челядники, що Вовк старого Охріма вбив гарапником, — додав Яким.
— Що? — здивувався князь Дмитро, — Охріма Голого вбито? Щось не віриться, Якиме.
— Що, ваша ясність?
— Поклич його сина Марка, я сам довідаюся зараз!
Коли Яким вийшов, князь пройшовся по хаті разів зо два та:
— Отче Карпе!
Той хилив ківш вина однією рукою, а другою одхиляв на грудях хреста, щоб не закапати святині.
— Отче Карпе!
— Ап-чхи-тьфу... Га?
Вишневенький знову пройшовся по кімнаті, а далі:
— Ти в чорта віриш? Га?
— Та, як би вам сказати?.. Коли він предстане в образі людини, поневолі злякаєшся.
— Ага? Боїшся? — і він підійшов до нього впритул. — А знаєш, що я зараз покажу тобі чорта?
— Угу, — пив далі отець Карпо.
— Почекай, хай-но прийде джура.
.............................................................................................................................................................................................
А старий Яким будив у челядній Марка.
— Ну чого тобі, старий чорте, треба? Тільки очі заплющив, а його чорт несе?
Підвівся.
— А? Пане джуро?
— Цс-цс... Слухай. До цього часу пан був заклопотаний зборами в подорож, а тепер покликав попа і мабуть сьогодні її, голубоньку, знівечить.
— Як? Піп? — затіпався Марко, — дівчат нівечити піп, а людям над могилою вовки співають?
— Цс-цс...
— Це ж паскудство! — схопився Марко з постелі.
— Годі! Умова: ти нічого не знаєш, де дівся твій батько.
— Чому?
— Слухай та живо, бо пан нетерплячий. Коли пан Дмитро Вишневенький перший раз приїхав сюди й став будувати палаци, твій батько весь час, коли ще був живим, з'являвся йому вві сні й хотів задушити. Але пан завсіди клав з собою у постелю хреста й тим себе заспокоював. Батько йому хоч і бачивсь уві сні, але він брався за хрест і той ніби казав: "Не беру живим, візьму мертвим, бо умру я без хреста".
— Так і казав?
— Так. Марко здригнув.
— А слухайте, пане Якиме, чому якраз батько ворогував з паном Вишневеньким? — сказав він, одягаючи на плечі кармазина.
— Бо це місце, де зараз є село, перший прочистив твій батько, й коли забирав всю цю округу пан Вишневецький під своє володіння, то обіцяв твоєму старому, що не буде селян нікуди займати до самої смерті, а коли вмре, то поховати його на тій могилі, що ходив твій батько.
— Чому ж якраз на тій могилі?
— Бо, кажуть, ту могилу також насипав твій батько із своїм товариством.
— Так чому я мушу мовчати про батька?
— Тому, що раніш аніж князь догадається поїхати на ту могилу, нам треба самим там побути і то найскорше. Там є скарб.
Марко був зовсім виходив з Якимом, далі сіпнув його назад, підвів до стайні і, порившись у сіні, показав старому торбину.
— Півділа зроблено! — аж крикнув той. — Біжи мерщій до старої знахарки й купи в неї сон-трави, та скорше.
— А як панові скажете?
— Я князеві скажу, що ти у дівчини й за тобою послали. Візьми з собою торбину всю й грошей не жалій.
.............................................................................................................................................................................................
У світлиці тимчасом князь турбується:
— Ну? Де Охрім Голий?
— Ясновельможний нехай не дуже поспішаються, бо Марко у дівчини, й за ним послали.
— Ага? Тепер, Якиме, покажи панотцеві Карпові нашу полонянку.
— Так ото такий чорт? Ха-ха-ха! — похитуючись і плутаючись в рясі, зареготався отець Карпо.