В степах козацтво почувалося, як у себе вдома. Голод, спека, спрага — ці тверді природні умови тодішньої степової України десяткували чужі незагартовані на все те війська (напр. московське військо в поході на Крим 1684 р.). Для козацтва були це буденні труднощі, що на них і не звертали особливої уваги.
Незнана деінде в тому часі військова дисципліна — це дальша характеристична особливість війська Хмельницького. У кожній війні, у кожній революції дуже від'ємний прояв це нищення чужого майна — не тільки для самого грабежу й особистої добичі, але й для знищування ворога та для спільної воєнної добичі. Таке нищення витворює хаос і дезорганізацію у війську. Хмельницький однак вмів спинити військо перед безвідповідальним грабежем ворожого майна, а який приходив після переможного бою. Силою свого авторитету гетьман добивається того, що після боїв під Корсунем і під Пилявцями — поділ добичі проходить організовано. Частину здобутого польського майна гетьман залишає на потреби держави, частину відсилає на Запоріжжя, а рештою обділяє своїх козаків. Виявом незвичайної дисципліни слід уважати й те, що не лише козацькі, але й наймлені татарські війська не поважилися після піддачі Львова увійти й пограбувати хоча б навіть львівські передмістя. Така була сила гетьманового наказу й така внутрішня дисципліна українського війська. Навіть вороги, поляки, з подивом висловлювалися про нечувану досі карність і послух у частинах Хмельницького.
Без сумніву, впливала тут на те й незвичайно тверда рука гетьманської влади. Для неслухняних не було пощади: "Багато голов товаришів наших ми застали на полях навкруги міст українських". Так ліквідував Хмельницький українську крамолу. Не був це деспотизм, але необхідна серед таких обставин воєнна суворість, продиктована конечністю єдности дії. У війську немає місця ні на деспотизм чи терор, ні на рабство. Є лиш підпорядковання збірній дії, а в ній немислиме відмінне життя такої одиниці, що діє проти потреб і вимог однопільного пляну.
Дисципліна в війську — це явище новочасне, безладдя — середньовічне. На грані обох епохХмельницький це один з перших творців військової карности. По інших збройних силах на перші сліди дисципліни натрапляємо заледве в половині 18-го сторіччя та й то такої, де при проголошуванні наказу додавали все ще й висоту кари, що грозила за невиконання цього наказу.
Тільки карність, що її джерелом були невизначені цифрами моральні чинники українського війська, — могла зродити такі бойові чини, як от Лоїв 1649 р., де тисячі борців ішли на втрачені становища, свідомі того, що єдиним виходом була тут геройська смерть.
Немає сумніву, що основами тієї карности були виплекані з давен чесноти українського народу честь і хоробрість.
"Хто хоче, щоб його за віру Христову на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, стяли й жахливо мучили, хто хоче горло для Христа святого віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами". Цими словами за прадавнім звичаєм закликали козаки молодих вояків.
А ось описи українських вояків, подані польським очевидцем великих подій:
"Хлопи всі однакові, в сірім одязі, рідко хто в синім або червонім. Шкура на тілі, як кора на дереві, і зневага життя незвичайна. Є що бачити!"
"Кількадесятьох, роздягнувшися до нага, переплили Дніпро з голими шаблями, підійшли під ворожі шанці й повбивали там багато народу".
Пруський посол Вайнберґ пише за кільканадцять років перед Хмельницьким (1634 р.): "Це немолоді, хоробрі чоловіки, на добрих конях, кожний з довгою рушницею на лад шотляндських… Цілим серцем прагнуть бою".
В нашій історії, в історичних думах, в переказах зустрічаємо багато геройських вчинків, — але ж як мало пов'язано з ними прізвищ історичних постатей, історичних подій! Хоробрість була таким самозрозумілим проявом, що загалом присвячувано їй небагато уваги. Воно було очевидне, що в потребі слід "класти голову" та по-геройськи в бою чи на муках віддати своє життя. Напр. відомі в історії Хмельниччини випадки, коли поодинокі козаки зумисне перед боєм попадали в польський полон, щоб на тортурах подати ворогам фальшиві дані про положення, чисельність і склад українського війська.
Були горді оці наші предки: "Бий, стріляй мене просто в груди, а я оцю саму кулю тобі й назад відкину". То ж не диво, що інші не рідко вважали їх, головно де запоріжців, "характерниками", а їхню хоробрість "українськими чарами". Звідси й зрозумілими стають панічні втечі поляків, головно ж посполитого рушення, з поля бою (як от під Пилявцями тощо).
"Понасипали в чоботи запорізької землі, взяли в руки по кущеві терну, посідали на коней і їдуть по ляцькому шляху, а ляхи думають, що вони (козаки) ще в своїй землі. Тоді, як уже підберуться до самісеньких ляхів, як крикнуть всі відразу, як засвистять у суремки!"
"І поїдуть собі запоріжці геть, а їм (ляхам) все здається, що ті суремки далі грають".
Так то, бувало, лякали польське військо. Цікавий факт маскування ще тоді, галузками і старий звичай насипати рідної землі у чоботи, коли вибиралися далеко поза свої кордони.
А коли в Україні народжувався син, то батько сипав у купіль пороху, — щоб син був хоробрий і твердий.
КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО — НАЦІОНАЛЬНЕ ВІЙСЬКО
До Хмельницького українське військо це були запорізькі козаки, що ходили походами проти татар і турків, проти Москви й Польщі. У повстаннях проти Польщі запорожці скріплювали свої сотні й полки ще багатьома луговиками, що то проживали на Низу, алеж до "низового війська" не зараховувалися, як теж — принагідними охотницькими загонами повстанців із сіл і міст. Ці повстанці в боях, головно ж у випадку переваги польського війська, виявлялися недорослими до вимог важкого бою й нерідко ставали причиною невдач, чи то бодай послаблення бойової дисципліни. Хмельницький основно змінив дотогочасий спосіб набору війська.Ядром його нової збройної сили були:
1. довірені старшини,
2. реєстрові,
3. запорізьке військо,
4. повстанчі загони.
Всупереч деяким нинішнім поглядам, ні Хмельницький ні тогочасні військові не признавали в війську класового поділу на "козаків" і "чернь", як це сьогодні дехто схильний думати. Це органічно чужий нам поділ, що випливає із станового протиставлювання "шляхта — мужики" (хлопи), і відповідає лише клясовому способові думання тогочасного польського шляхтича. Українське ж військо розрізнювало такі організаційні ступені:
1. гетьман,
2. старшини, включно з сотниками,
3. давні козаки або товариші,
4. рядове козацтво, військові служби й невишколене поповнення,
5. нереґулярні й організаційно неохоплені принагідні повстанчі групи.
Давні козаки або товариші — це були визначні й заслужені козаки, що намічувалися на старшин, але за недостачею етату чи то з якихось інших причин тих функцій ще не мали.
Рядове козацтво, військові служби й невишколене поповнення. включене в реґулярні частики, — популярно звалися "черню". Черню звалися теж відділи, зорганізовані з "виписників" і ще невишколених повстанців. У проводі таких відділів стояли запорізькі абож колишні реєстрові старшини.
Зате незорганізовані повстанчі загони, що формувалися час-до-часу для зліквідування розбитих польських груп, для зламання осередків дрібного спротиву, головно ж по шляхетських дворах тощо, — загалом не рахувалися приналежними до військової організації. Вже тоді їх стали називати "гайдамаками". Козацьке військо здебільша мало з ними тільки небагато спільного:
"Не є ви козаки, є ви гайдамаки", — каже народня пісня.
На початку повстання Хмельницького черню називано теж і гайдамацькі загони, що в цю пору гетьманові приходили з немалою допомогою, дезорганізуючи в запіллі польське життя; вони спричинили й швидке поширення повстання на всю Україну; вони й були спершу одиноким серйознішим бойовим матеріялом гетьмана. Тому Хмельницький і сказав: "Чернь — права рука наша".
Полк. Михайло Кричевський (з ґравюри в "Theatrum Europaeum" VII, 1663)
Згодом, коли гетьман став уже внормовувати державне життя, коли повстання перетворилося в реґулярну війну, коли одні воювали, другі розбудовували адміністрацію держави, тоді годі було відривати масу селян від її нормального життя. Тоді стало доходити й до сутичок із тим покозаченим селянством, що інколи не хотіло вертатися до свого попереднього життя.
Інше завдання мали повстанчі загони, самі чи то з невеличким числом приділених старшин. Вживав їх гетьман особливо для охорони пограниччя та до дрібних місцевих акцій. У реґулярному бою вони здебільша не витримували в критичній ситуації і нерідко доводили до хаосу й паніки. Їхне діло в небезпеці це ті відомі до Хмельницького видавання старшин, мовляв, "нехай твоя голова за всі наші голови". Тому Хмельницький нерадо приймав охотницьких повстанців у лави тих відділів, що перед собою мали важкі, криваві бої з реґулярною польською армією. Все ж таки на початку повстанці прислужилися Хмельницькому не мало. Спільна акція реґулярних українських частин і повстанців давала гарні успіхи.
"Ні козак без мужикової поради, ні мужик без козакової сили встоятися не можуть", — казали тогочасні поляки.
Військо Хмельницького це не якась відорвана й чужа народові сила. Недолю й успіхи війська переживала й відчувала вся нація. Бо українське військо — це не найманці, ані не вибранці — це був вияв найвищого збройного зусилля нації, це всі, хто лише міг носити зброю в руках і міг звільнитися від праці на ріллі без шкідливих наслідків для господарських потреб української держави. Мобілізація не обмежувалася тільки до загроженої території, але охоплювала всю державу, воєнні кошти несла також ціла Україна, включно навіть із західнім Поліссям і далекими північними землями.
"Колико у Малой Росіи людей, толико и Козаков; их не требъ нуждою собирати, яко по иних чужоземских странах творят, не требъ найму объщевати: речи старъйшій слово или реймент держащій на охотника, и абіе сколко треба воинства, аки трава соберется; и добре речено Турскому Цару на вопрос о коликости Козацкого войска; в нас (рече), Турскій Цар, що лоза Козак, а где байрак, то по сто и по двести Козаков там.