Якщо музика була сумна, на очі малюка набігали сльози. Коли ж мама грала веселу й запальну мазурку, польку чи краков'як, хлопчик аж світився від радості.
— Знаєш, наш син такий вразливий, що я просто боюся, що жорстоке життя може його зламати, — задумливо промовив Ніколя.
— А мені здається, що від усіх життєвих незгод є чудові ліки, — заспокоїла його дружина.
— Невже ти відкрила таємницю еліксиру щастя? — пожартував Ніколя.
— Усе дуже просто, — відказала пані Юстина, — для нашого сина еліксиром щастя буде музика. Ось побачиш — він підросте, я покажу йому ноти, і за допомогою музики Фріцек створить свій власний чарівний світ... 1 ховатиметься в тому казковому світі від образ та кривди.
— Яка ж ти фантазерка! — засміявся чоловік. — Звичайно, музика — це чудово і я певен, що Фріцек успадкував від тебе музичні здібності. Але ж він хлопчик, і йому слід знати всі ті науки, що згодяться йому в дорослому житті. Музика скоріше може стати в пригоді нашій старшій донечці — може, колись, коли Людвіка виросте, вона зачарує грою на фортепіано й співом якогось симпатичного юнака. Пам'ятаєш, як колись ти зачарувала мене?
Ніколя Шопен схопив у обійми дружину й закружляв із нею по кімнаті, наспівуючи веселу польку. А їхні діти Людвіка й Фридерік весело сміялися й плескали в долоні.
Так, ця родина була справді щасливою. Після переїзду до Варшави Ніколя вирішив, що для того, аби утримати сім'ю, учительської зарплати йому не вистачить. Тож незабаром він відкрив невеличкий пансіон для хлопчиків, які приїздили вчитися до ліцею з усіх куточків Польщі. У гостинному домі Шопенів вони мали зручні кімнати, де могли готувати уроки, гратися й відпочивати після навчання. А що Ніколя Шопен був розумним і добрим вихователем, до його пансіону приїздили все нові й нові хлопчики.
У подружжя Шопенів на той час було вже четверо дітей — після Фридеріка одна за одною народилися ще дві дівчинки — Ізабела й Емілія, тож у гостинній оселі Ніколя та Юстини завжди було гамірно, весело й цікаво. І ввечері, коли треба було вкладатися спати, по кімнатах ще довго чулося шепотіння та сміх.
— Діти, заспокойтеся, — спокійно, але твердо сказав пан Ніколя, зазираючи до кімнат своїх вихованців, — завтра у вас відповідальна контрольна з латинської мови, і я не певен, що ви її добре напишете, якщо бешкетуватимете до ранку!
Поступово гамір ущух, здавалося, що, врешті, всі діти заснули. Подружжя Шопенів також лягло спати, та раптом серед нічної тиші вони почули тихі звуки роялю.
— Невже до нас влізли злодії? — спросоння запитав пан Ніколя, протираючи очі.
— Не думаю, що злодій, перед тим як нас пограбувати, сів би грати на роялі, — зауважила пані Юстина, накинула на плечі шаль і разом із чоловіком почала скрадатися коридором у бік вітальні, звідки линула музика.
Яким же був подив батьків, коли у блідому світлі місяця, що пробивалося крізь фіранки, вони побачили, що за роялем, на високому дзиґлику сидить їхній чотирирічний син і двома пальчиками підбирає польську народну пісеньку, яку сьогодні зранку грала на фортепіано пані Юстина.
Вражена мати запалила канделябр і запитала:
— Синку, а як же ти здерся на цей ослінчик? Він же такий високий!
На що малий відповів:
— А я спершу заліз на свого дерев'яного коника, став йому на спину, а тоді перескочив на ослінчик!
— І тобі не було страшно? — запитав батько. — Ось так уночі йти зі своєї спальні цим темним довгим коридором?..
Хлопчик серйозно глянув на батька й відповів:
— Зі мною була моя шабля, — і Фріцек гордо показав маленьку, вистругану з дерева дерев'яну шабельку, яку тато подарував йому на Миколая.
Пані Юстина взяла малого на руки, пригорнула до себе й понесла його назад до ліжка, тихо наспівуючи йому на вушко ту мелодію, яку Фріцек, почувши лише раз, щойно так точно зіграв двома пальчиками на фортепіано.
— Ну що ж, завтра почнеш учити нашого вундеркінда музиці, — промовив Ніколя й погладив сина по голівці, — ти була права — він сам вибрав собі долю і, здається, ладен боронити свій вибір навіть ось цією грізною зброєю, — і батько обережно забрав із рук сина маленьку іграшкову шабельку, яку той навіть уві сні міцно притискав до грудей.
Розділ четвертий. Актор, художник чи музикант?
Уже три роки Фридерік вчиться грі на фортепіано. Спершу мама познайомила малого з нотами і вивчила з ним простенькі п'єси та етюди, потім старша сестричка Людвіка повторювала разом із братиком усі музичні твори, які вона грала разом зі своїм учителем музики — Войчехом Живним.
— Ану підійди до мене, хлопче, — якось сказав пан Живний, почувши, як п'ятирічний Фріцек грає досить складну п'єсу, яку ніяк не могла опанувати його старша сестра.
Фрідерік засоромився і сховався за рояль. Він трохи боявся цього старого чоловіка, який розмовляв польською з дивним акцентом. Пізніше, коли пан Живний став його улюбленим учителем, хлопчик дізнався, що рідна мова пана Войчеха — чеська, і навчився добре розуміти його поради. А того дня старому музикантові таки пощастило виманити засоромленого хлопчика з-за великого роялю, де він зачаївся.
— Я тобі зараз заграю одну річ, а ти спробуєш її повторити й розкажеш, про що ця музика, гаразд?
Коли останні звуки стихли, Фріцек підійшов до старого вчителя й прошепотів:
— Ця музика про літо і про пташок, що цвірінькають на деревах... а ще зараз почнеться дощ, бо на небо набігли хмари.
— Ти зможеш усе це заграти?
Малий виліз на дзиґлик, що стояв біля роялю, і спершу тихо, а потім усе голосніше почав грати, почуту мелодію.
— Молодець! А тепер заграй щось своє. Я ж вгадав — ти складаєш музику?
— Вона мені сниться, — тихо відказав хлопчик, і з-під його пальців потекла ніжна мелодія. — Це ранок, до мене підходить мама, цілує в очі і я прокидаюся.... — примовляв Фріцек, перебираючи клавіші. — А тепер ми йдемо з нею до парку... навколо нас повно квітів, вони тихо гойдаються... і вітер колише листя на деревах. До мене підлітає метелик, сідає на долоню й лоскоче крильцями...
— А це що було?! — скрикнув здивований пан Войчєк, коли музика урвалася на голосному акорді.
Малий хитро глянув на вчителя й усміхнувся:
— А це прийшла наша служниця Іренка, голосно грюкнула дверима, і я прокинувся!
Войчех Живний зареготав — він взагалі був надзвичайно веселою й дотепною людиною — і запропонував:
— Фридеріку, а ти хочеш стати справжнім музикантом? Грати так, щоб люди, слухаючи тебе, сміялися й плакали? — а тоді додав уже цілком серйозно: — Адже справжній музикант уподібнюється до Бога — він творить нові світи й робить людей щасливими. Знаєш, у минулому столітті жив один такий хлопчик. Його звали Вольфганг Амадей Моцарт. Ти чимось його нагадуєш.
— А чи не зарано Фріцекові серйозно займатися музикою? — стурбовано запитала пані Юстина, яка непомітно зайшла до вітальні й уже кілька хвилин з цікавістю прислухалася до розмови сина зі старим музикантом.
— О ні, пані Юстино! У вашого сина дивовижний талант! Повірте, я на своєму віку навчав музиці десятки хлопчиків і дівчаток, серед них були слухняні й вередливі, працьовиті й ледачі, траплялися й надзвичайно обдаровані діти. Але такого абсолютного слуху, такої музичної пам'яті, а головне, такої фантазії не було ні в кого! Знаєте, вже за рік він зможе виступати перед найвибагливішою публікою! Він уславиться на всю Європу!
— Але я зовсім не хочу, щоб мого сина перетворювали на таку собі дресировану мавпочку! — заперечив батько Фріцека, що долучився до розмови. — Я вже бачив таких юних геніїв. Вони змалку звикають до слави, а коли виростають і стають звичайними людьми, страшенно страждають через те, що на них вже ніхто не звертає уваги. Рання слава — це небезпечна річ!
Малий Фридерік Шопен мало що зрозумів із тієї суперечки дорослих. Поки вони жваво обговорювали його майбутнє, хлопчик вислизнув з вітальні й побіг до своїх друзів, мешканців пансіону Ніколя Шопена. В одній із кімнат пансіону мала відбутися репетиція вистави, яку вихованці готували до іменин його тата.
— Ви ж запам'ятали — це має бути сюрприз! — нагадав усім учасникам вистави найстарший хлопчик Сташек, котрий жив у пансіоні вже три роки і вважався серед хлопців найрозумнішим.
То була весела історія про те, як пан Ніколя зловив котрогось зі своїх вихованців на списуванні домашнього завдання з французької мови. Саме Сташек виконував роль суворого наставника. Довготелесий капловухий Влодек завзято "списував" у сусіда правильні відповіді, а решта хлопців зображувала слухняних ліцеїстів. Малому Фріцекові випала роль ледачого учня, що нудьгував за партою. Хлопчик так кумедно копіював ледачого школяра, котрий то позіхав на весь рот, то тер очі, а потім із цікавістю спостерігав за мухою, що літала в нього над головою. Аж врешті та уявна муха залетіла ледацюзі до рота, і він з переляку її проковтнув! Усі, хто спостерігав за цим дійством, не могли втриматися від сміху. Щоправда, опецькуватий хлопчик, якого так точно передражнював Фріцек, образився і навіть пообіцяв дати малому після репетиції добрячого щигля!
Сестрички малого музиканта, які аж заходилися від сміху, після репетиції підбігли до братика й захоплено вигукували:
— Фріцеку, а може, ти станеш актором? Виступатимеш у театрі, смішитимеш людей, а ми сидітимемо в залі й казатимемо всім, що ти — наш брат! — жартувала старша сестричка Людвіка.
— Ні, він малюватиме картини! — заперечили Ізабела й Емілія, молодші сестрички Фридеріка.
А юний актор слухав своїх сестер, з якими він так любив гратися, й розумів, що дівчатка жартують. Адже всі в родині Шопенів точно знали — він буде музикантом! А головне — це знав і сам Фридерік.
Розділ п'ятий. Усі дивилися на мій комірець
Не зважаючи на побоювання Ніколя Шопена, невдовзі про дивовижні здібності його сина знала вже ціла Варшава. Усе почалося з того, що його вчитель Войчех Живний записав кілька музичних п'єс та полонез, складений його юним учнем. Ці твори були видані невеличким альбомом і мали неабиякий успіх. Одна з Варшавських газет писала з цього приводу: "Семирічний композитор — син професора французької мови та літератури Миколая Шопена — справжній музичний геній!"
А перший публічний виступ "малого Шопен— ка", як його називали завсідники аристократичних салонів, відбувся 1818 року в палаці князя Радзивіла.