— Комісувати за такий час точно не зможемо. Треба було хоч кілька місяців тому починати, і дешевше обійшлося б.
— І скільки це задоволення може коштувати? — поцікавився Говоруха.
— Недорого, от стільки, — черконув олівцем на папері Блюхер і підсунув до Федора. — Якщо б трохи часу було — втричі дешевше.
— Ого, — не втримався Говоруха.
Сума була чималою. Та ще й без гарантій результату.
— Тут багато людей зав'язано, і всі ризикують, — пояснив Блюхер. — На жаль, — знову розвів руками, — більше нічим допомогти не можу, — підвівся з місця, ніби запрошуючи Федора до виходу. — Надумаєш — звертайся. Буду, як то кажуть, радий усіма силами допомогти.
Говоруха теж устав, мовчки потиснув руку, прощаючись, і квапливо вийшов у непогоду.
3
На вулиці знову сипонуло в обличчя мокрим снігом й обдуло вітром. Федір уявив, що його син за такої погоди сидить в окопі, і здригнувся. Ні, треба щось придумати. Сума, названа Блюхером, була посильною. Важко, але за тиждень її можна зібрати. Віддавати потім довго, враз не наскладаєш. Тільки резону в тому не бачив — ну протягне ще кілька тижнів. Війна чи АТО все одно до того часу не закінчиться. Хіба що, можливо, трохи тепліше стане. Ні, це не вихід. Якісь інші ідеї потрібні.
Може, у військкомат сходити, а там хтось знайомий трапиться — хоч щось дізнатися вдасться. Федір, піймавши за хвіст примарну надію, не зважаючи на дошкульний вітер, покрокував до військового комісаріату.
— Куди? — суворо спитав його черговий за скляною перегородкою. — Хто викликав? Документ покажіть! — подивився пильно.
Федір дістав зім'яту повістку, протягнув у віконце.
— Десятий кабінет, — коротко кинув лейтенант, щось там у себе натиснув, і на дверях клацнув замок, даючи змогу зайти.
Говоруха пройшов довгим коридором, розглядаючи номери на дверях. Ось нарешті й потрібний. Штовхнув обшарпані двері, зробив крок до кабінету. Приміщення було поділене навпіл перегородкою висотою на рівні грудей, оббитою старим шкірзамінником, який у багатьох місцях протерся до дірок. За перегородкою, обіпершись на стіл, сидів червонощокий капітан і сьорбав з металевої кружки чай.
— Кто такой? Чєго прішол? — несподівано напустився на Федора, відставивши вбік кружку. — Докумєнти давай! — простягнув руку.
Говоруха знову поклав на бар'єр повістку.
— Паспорт!
Федір дав ще й паспорт. Капітан пильно вдивлявся в документи майже хвилину.
— І што? — нарешті спитав. — Ето нє ваша повєстка, — промовив більш миролюбно.
— Не моя. Це синові моєму вчора принесли.
— Вот і отлічно! — невідомо чому зрадів капітан. — Вот і пусть пріходіт завтра на медкомісію. А потом — отдавать долг Родінє! — підняв догори вказівного пальця.
— Я якраз і прийшов уточнити, чи є якісь варіанти? — спитав Говоруха, хоча добре розумів, що нічого не владнає з цим капітаном.
— Нєт! — строго сказав військовий. — За уклонєніє — срок. Два года как одін дєнь. Ви в повєсткє распісалісь, значіт увєдомлєни. Нє явітся — ми на нєго в прокуратуру подадім. Оні найдут.
Кінець ознайомчого фрагменту