Але Крак навіть не звернув на неї уваги. Така кішечка, звичайно, не могла нічого йому заподіяти: він же не горобець. Зрештою, і горобець має крила — фу-урр і нема!
— Мнявко, не заважай, — сказала Данка. — Ми тут розмовляємо про дуже цікаві речі. Ти того не зрозумієш.
— Атож, — підтримав дівчинку Крак. — Я б хотів додати до всього, що Богдан Хмельницький визволяв і Львів, але ...
— Але що? — перебила Данка.
— Але не визволив. Чи ти була у церкві Юрра?
— Ага. Була, ми інколи ходимо туди на великі свята.
— Уяви собі, — провадив далі Крак — там, на цій же горрі, була церква, тільки інша, не така гарна, як ця, бо цю збудували вже згодом, а внизу, де тепер центр міста, розкинулося власне саме місто Львів, обгороджене високими валами із вежами. Довкола церкви були ліси і поля; біля церкви і розмістився табір Хмельницького. Табір — це шатро для гетьмана і багато шатер для козаків. Він міг відвоювати у ворогів місто, але йому жаль було обстрілювати з гаррмат гарні палаци і дивовижні соборри, руйнувати місто, в якому вчився. Він взяв із міщан, львів'ян, викуп грошима — золотом і відійшов геть. Не знаю, чи добре зробив, чи зле, але десятки чудових будівель, що збереглися у центрі міста, особливо на Рринку довкола Рратуші, він не повалив і не пошкодив. А тоді приїхав до Києва — і там кияни радісно його зустріли. Хоч він і не визволив Львова. Отак! Чи ти щось вторропала?
— Хіба трохи. Раз не визволив Львова, то за що так радо зустрічати? От коли б у Львові жила в замку князівна чи королівна, а в неї б закохався Богдан Хмельницький, то може він би здобув місто і замок, щоб одружитися з нею, — дуже гарно пояснила собі дівчинка.
Крак помовчав, мабуть, щось обдумував, а тоді промовив:
— Ти маєш ррацію. Бо так чинять люди не тільки у казках. Як жаль, що у Львові тоді не було якоїсь прринцеси.
Сказавши оце, він вклонився Данці — голову на мить опустив донизу, трохи розгорнувши крила, мов якийсь принц, і відлетів.
— Як жаль, — сказала до Мнявки Данка, — що я не жила тоді у Львові і не була королівною.
3. Вишиваний Юрій
Цього дня Данка не бачилася з Краком. Було свято Юрія, у Львові — храмовий празник, а тепер ще й іменини міста. Бабуся розповідала, що вона запропонувала на зібранні Союзу українок, до якого ходила, аби всі львів'яни на той день одягнули вишиванки. Справді, по радіо і телебаченню (Данка сама це чула) оголошували про національну ношу, в якій слід прийти до церкви св. Юра. Татко зодяг вишивану сорочку, яку йому вже давно вишила бабуся, мамця — свою подільську (так вона казала) сорочку, рукави якої були геть чисто позашивані вишивкою, а бабуся — вишиту сукню. А от Данка мала цілий народ, ний стрій — мамуся казала, що то галицький: вишита сорочка мало не до п'ят, по ній підв'язувалася вишита запаска з довгими торочками — "френзлями" (то бабусине слово) і обшитий блискітками, кораликами та бісером — "пацьорками" (це також вислів бабусі) — корсет. На грудях кілька разків намиста. А голівка була пов'язана голубою стрічкою. Данка не могла налюбуватися у дзеркалі.
— Дуже тобі, Данечко, пасує цей стрій — ну, справжня україночка та ще й галичаночка! — сказав татко.
Данка зашарілася.
На подвір'ї собору Юра вона була не одною такою — багато дівчаток пишалися народною ношею. Хлопчики мали вишиванки. Та й старші люди теж всі були "вишивані". Це було дуже гарно, і бабуся тішилася, бо її бажання щодо "вишиваного Юрія" здійснилося. Навіть священики, що вийшли із церкви на обхід, мали вишиваний одяг — ризи "фелони". І хор теж у вишиванках. І хоругви несли вишивані. Опісля відправи діти на подвір'ї водили коло — бавилися гаївок, бо зовсім недавно відсвяткували Великдень. Данка теж була у хороводі, гаївок вона знала чимало і на сам Великдень ходила бавитися з батьками у Шевченківський гай. Тоді, в гаю з дітьми водили хоровод сестри-монахині на подвір'ї дерев'яної церкви. Навіть сам церковний владика з довгою білою бородою підійшов до кола, і, погладивши по голівці Данку, сказав, що вони всі дуже милі дітки і він тішиться, що вони вміють так гарно бавитися.
— Як ти називаєшся, дівчинко? — запитав владика чомусь саме Данку, і вона назвала себе повним ім'ям "Богдана", бо не можна було пропустити ту частинку імені, що пов'язана була з Богом отому Божому чоловікові.
— Богдано, будь і надалі такою милою і так гарно прославляй Бога своїм ім'ям і своїми вчинками, — сказав старець.
Данка так розгубилася, що навіть забула подякувати.
І ось сьогодні той владика ("кардинал", як мовила бабуся) йшов в оточенні дуже багатьох священиків, а потім з балкона митрополичих палат приглядався, як бавляться діти.
Це був гарний сонячний та й дуже радісний день.
— "Вишиваний Юрій" вдався, — сказала бабуся, коли вже на підвищенні в кінці подвір'я співали різні хори та ансамблі. А збоку на нижньому подвір'ї хлопці і дівчата у футболках з червоними хрестиками та написами "харітас" подавали обід убогим людям й старцям, що завжди просили милостині біля церковної брами. Всі вони сиділи тепер за довгими столами.
На другий день Данка про все це розповідала Кракові.
— Гаррно, — сказав птах. — Твоя бабуся, мабуть, була дуже щасливою. "Вишиваний Юрій" — гаррно! Шкода тільки, що я не бачив тебе в нарродному одязі. Напевно, ти ще не чула про ще одного вишиваного, а саме Василя.
— Ні, бабуся нічого такого не оповідала, — відповіла дівчинка.
— Колись про нього прочитаєш у книжках. До речі, чи ти вже читаєш? — Данка лише збиралася пояснити, що вже поволі складає літери в слова, але Крак не дав її похвалитися, бо продовжував:
— Сто літ тому, а це для мене ніби вчора, проживав собі австрійський принц Вільгельм. Австрія — то така держава, вона недалеко від України, люди там балакають не по-австрійськи, а німецькою мовою. А двісті літ тому ця мала Австрія захопила Львів і Галичину, Буковину і Волинь — ти чула про такі краї?
— Львів — місто, знаю і Галичину, бо татко каже, що я галичаночка, — це, певно, той край, де ми живемо, — відповіла Данка.
— Справді, так. А Буковина і Волинь — це сусідні з Галичиною краї. Пам'ятаєш про Івасюків, що з Буковини? І всі ці краї українські, бо Україна складається із таких крраїв-земель. Отож, в австрійського цісаря (цісар — це імператор, царр і корроль, тобто він мав усі ці назви-титули) було декілька принців, один із них називався Вільгельмом. Він був офіцером австрійської армії, сотником, служив у полку, де були вояки-українці. Вільгельм полюбив їх. Дуже йому сподобалася українська мова. Любив принц відпочивати в Карпатах на Гуцульщині. Словом, закохався в наші звичаї, одяг, мову. Став носити вишиванку, а як створилась укрраїнська армія, то став її полковником. Тоді він себе назвав Василем Вишиваним. Цісар спочатку дуже сердився, але скоро помер. Отой принц так любив нашу мову і пісні, що навіть написав книжечку віршів українською мовою. Отакий був принц.
— А чи одружився принц із нашою королівною? — запитала Данка.
— Та ні, у нас (тобто у вас, українців) — виправився Крак — на той час не було принцес-королівен чи князівен. Та й України не вдалося тоді визволити від різних ворогів. То Василь Вишиваний не став українським корролем. А потім росіяни, що були ворогами України, впіймали у Відні принца, вивезли до Москви і там його розстріляли, їм не подобалося, що він став Василем Вишиваним.
Дівчинка засмутилася. Вона гладила Мнявку, яка вже звикла до Крака, але сиділа побіч Данки ще не зовсім довірливо і спокійно. Кицька відчула, що дівчинка засумувала — і легенько вмостилася їй на коліна. Це було чи не вперше з боку Мнявки, яка чомусь не дозволяла себе гладити.
— Як жаль того принца, — тихенько сказала дівчинка. — Розкажи мені, Краку, ще щось про принців і принцес.
Крак тут же згодився.
— А чи ти чула щось про княжича Лева, який убив змія, що жив у печері на тій горі, де тепер собор св. Юра?
— Зовсім не чула.
— Ця гора серед лісів так і називалася Гора. Тепер вона — Святоюрська гора. Там була печера, в якій жив лихий змій. Інші люди кажуть, що лютий лев. Княжич Лев пішов у бій з лиходієм і вбив його. А печеру зайняв монах, який молився, аби княжич переміг. Однак чернець недовго пробував у печері, бо князенко із вдячності збудував дерев'яну церкву, яка стала називатися на честь святого Юрія, що теж колись убив злого дракона. Чи ти бачила його скульптуру над входом до церкви?
— Я не дуже добре розгледіла, бо треба було страх як задирати голову вверх, а мені було цікавіше вчора дивитися вниз — на подвір'я. Але наступного разу роздивлюся. А тепер, — попросила дівчинка, — про принцесу.
— Про принцесу? Гм... Гаразд, але давай завтра, бо я вже втомився, полечу додому і трохи відпочну.
4. Князь Лев
Данка їла свою вівсянку з родзинками і горішками, Мнявка — порізані кусочки нирки, а бабуся пила чорну каву і хвалилася, як то гарно вона задумала це вишиване свято і як на славу воно вдалося.
— Навіть сам владика-кардинал мені потім подякував за свято. Хіба тобі, Данко, не сподобалося? — звернулася раптом до внучки.
— Дуже сподобалося, бабусю! Тільки ти могла додуматися до такого! Бо ти так любиш вишивати. Ти, напевно, вишила б цілий Львів! Або й цілий світ! — щиро вигукнула Данка, що аж Мнявка, яка вже достеменно не розумілася на вишивці, піднесла здивовано мордочку з довгими білими вусами.
— Не перебільшуй, дитинко! А от яка ти була розкішна у свому вбранні, Данко! Особливо, як тебе вибрали царівною до середини кола — і всі співали: "Жила-була царівна молода", — продовжувала бабуся, тепер розхвалюючи внучку.
— Ой, царівна! — вигукнула Данка, пригадавши останню розмову з Краком. Він напевно вже чекає на неї.
Бабуся не зрозуміла, до чого цей вигук, думаючи про свято. А дівчинка, подякувавши за сніданок, поспішила до великого покою. Крак був її таємницею і, окрім Мнявки, ніхто про нього ще не знав. Але Мнявка, слава Богу, людської мови не знала, і напевно, не буде знати, хоч дещо і розуміла.
— Привіт, Краку! — вона привіталася і всілася біля вікна. — На чому ми зупинилися? Ага, на князенкові Левові.
— О, так-так. Отож, ти вчора не роздивилася добре, хто там височить над входом до собору св. Юра, а дивилася вниз, а потім там, унизу, бавилася в гаївки. Чи ти бачила печеру і скульптуру довгобородого старця у ній? — запитав Крак.
— Звичайно.