Хочу світом мандрувати —
тільки треба крила мати.
А не крила, то хоч ноги —
обійти усі дороги.
А Вітрець, зачувши таку мову, каже:
— Я бувалий-пребувалий мандрівець, давай зі мною товаришувати.
— Згода, — втішилася квітка Духмяного Горошку. — Тільки як мені втекти з дому? Мене наче на прив'язі тримають, — і показала на свій черешок.
— То не велика біда, — відповідає Вітрець. — Я розженуся, вхоплю тебе, а ти теж з усієї сили шарпни — і обірвемо обоє черешок.
Так і зробили. Поніс із розгону Вітрець Духмяного Горошка аж на узлісся. І так швидко, що той не встиг як слід розгледіти усе в дорозі. Тільки й того, що склав пісеньку:
Я мандрую, я мандрую,
під собою ніг не чую.
І летить кудись земля —
о-ля-ля!..
Опустив Вітрець Духмяного Горошка на лопушаний листок, а сам майнув далі, навіть не попрощався.
— Не полишай мене самого! — крикнув услід Горошок. — Я ще нічого не побачив. Як я без тебе?
Хочу світом мандрувати,
щоб на плечі ноги взяти.
А ще краще взяти крила —
от була б мандрівка мила!
Та за Вітерцем і слід пропав. Сидить Горошок і журиться: от коли б я був Коти-Горошком, було б легко. Котися, куди очі дивляться. А так що?
А на узліссі бігали діти з сачками — метеликів ловили. Підкралася дівчинка і вже намірилася накинути сіточку на Горошка, але раптом розпізнала:
— Гм, — помислив Горошок, — раз я подібний до метелика, то вдаватиму, ніби я метелик. Може, так і полечу.
— Я метелик, я метелик, — бубонить собі, та дарма — не летиться і край. А коли затихли дитячі голоси, зі своїх домівок повилітали метелики, різні-прерізні і ще й з усякими візерунками на крильцях. Один побачив Духмяного Горошка і питає:
— Хто ти такий?
— Я також метелик, — відповідає той.
— Начебто і метелик. Тільки чому так пахнеш?
— Коли так, то я скличу сюди усіх наших метеликів. Нехай подивляться на таке диво.
Злетілися метелики з цілого узлісся, а деякі навіть із поля.
— То це ти пахучий метелик? — питають.
— Я, — гордо відповідає Горошок. І справді навкруги чудово пахло.
— А звідки ти взявся?
— Я прилетів з далекого царства, де живуть пахучі метелики. У тому краю вони царюють, — вигадує Горошок різні побрехеньки.
— Ну, коли ти царського роду, то царюй у нас. Ми ще ніколи не мали царем пахучого метелика.
— Чого ж, царюватиму, коли просите. А ось моє царське веління:
Треба конче збудувати
для царевича палати
і карету йому дати,
як захоче мандрувати!
— Палац збудуємо. А карети метеликам не потрібно, бо мають крила.
Не вдалося Горошкові перехитрити метеликів. Але палати побудували отут, прямо на лопусі, що цар і з місця не рушався.
Та скоро скінчилося Горошкове царювання. Став Духмяний Горошок із кожним днем слабше пахнути, а то й зовсім перестав. Слуги царські носами шморгали, а він не пахне. І рознесли вони вість по цілій околиці. І метелики перестали цікавитися непахучим царем, а там і зовсім про нього забули. І все сталося тому, що Духмяний Горошок відірвався від свого стебла, листя і коріння. То вони визбирували запахущі соки в землі та напували свою квітку, аби вона квітувала і пахла усім на радість.
І жив бідолашний Духмяний Горошок самітно в палаці, що потроху розвалювався, і не міг вийти з нього. Але жаль йому було не за палацом і царюванням, а за тим, що так мало встиг набутися у широкому світі.
Рук не маю, маю вуса,
ними я доверху пнуся.
А допнувся — дуже прошу —
Хто найвище? Я! Горошок!
* * *
Про що розповіла Нагідка
Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо — маком сій.
Будем тихо-тихо так,
Аж достигне в тиші Мак.
Колись давно я жила в теплій Італії і називалася Календулою. Бо завжди я була молода і квітуча, який би місяць у календарі не розпочинався. Мала велику пошану і серед бідних, і серед королів. Бідняків я лікувала безкоштовно різними цілющими напоями. А багаті для мене навіть пам'ятник побудували: на ньому королева Маргарита з гордістю тримає мене у руці. Та з часу, коли я довідалася, що на півночі є країна, де взимку випадає білий холодний пух, який називають снігом, не стало мені спокою. Потягло мене відвідати ці дивні казкові краї. Якось один мій знайомий музикант вибирався туди. От я і прошу: візьми та візьми мене зі собою, вік буду дякувати.
— Та боюся за тебе, — каже він, — бо мандри не легкі та й холод нестерпний.
— Я згідна на все. Бо тут я не зможу жити, коли у світі є такі дива, як сніг.
Вирушили ми з мандрівним музикою. Йдемо та йдемо. У селах і містах, на ярмаркових майданах він грає на скрипці або флейті. Люди збираються навколо, радо слухають пісні і дають музикантові, хто що може: хто монету, а хто хліба і вина. А інколи він і мене показує публіці, бо вона про таку квітку і не чувала.
Хто це в золоті, нівроку,
і всерединці, і збоку,
мов принцеса, а не квітка?
То чия вона і звідки?
Музикант відповідав людям. І так ми примандрували в країну, де мав незабаром випасти сніг, бо вже наступив листопад: осипалися золотим і багряним листом гаї і сади... '
Я дуже хвилювалася, а що коли сніг мені не сподобається і я розчаруюся? Або він візьме і заморозить мене? І я більше ніколи не побачу сонця у небі, до якого я дуже схожа. І треба було стільки подорожувати, аби злякатися в останню хвилину!
І от настав довгожданий день, коли з неба посіялися білі блискучі зірочки, одна від одної чудовіша. Хто це їх у небі виготовляє? Я так залюбувалася, що навіть спочатку не відчувала холоду, але він згодом мене пробрав наскрізь і теплого місця не залишив на моїх пелюстках. Музикант обережно вмостив мене між долоні, хукав теплом — і з цієї хатки я дивилася, як ті зіроньки, летячи, беруться за руки, мов у колі, обіймаються у пухнасті кульки і вкривають собою голі дерева, будинки і навіть зависають на бровах музикантові.
— Який чудовий сніг! — вигукнула я від зачудування, але холод добирався і до мого затишку.
— Чудовий то чудовий. Але що я діятиму з тобою цілісіньку довгу зиму? Даху над головою не маю, сказано, бродячий музика.
— Залиш мене до весни десь у хатині. Люди тут теж добрі і шануватимуть мене не менше, аніж у нас, на батьківщині.
Так і зробили. Вступили до крайньої хати на селі, бо там у вікнах красувалися густо-прегусто вазони: видно, люблять господарі квіти, то й мене не скривдять. І, справді, мовлять господарі:
"Зоставайся, будь ласка.
Вся ти в золоті, нівроку,
І всерединці, і збоку,
Мов принцеса, а не квітка".
— Поживи у нас до літа. А там, може, полюбиться. Будеш нам за рідну.
Навесні прийшов по мене музикант, але запізнився. Я любісінько росла собі на городі, наче тут і народилася. Так я і залишилася у країні, де кожного року заквітає білими зірками сніг. І завжди хочеться його дочекатися. Тільки незвично прозвали мене на новій батьківщині: то Нагідка, то Крокіс, ба, навіть — Нігтики, бо моє насіння нагадує дитячі нігтики. Цілий кошичок нігтиків. Але я вже звикла до нових імен.
Хто це в золоті, нівроку,
І всередині, і збоку,
Мов принцеса, а не квітка? —
З нашого саду НАГІДКА!
* * *
Про що розповіла Незабудка
Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо — маком сій.
Будем тихо-тихо так,
аж з'їмо у маці Мак.
Приїхала дівчинка з великого міста в село до бабусі на весну, літо і навіть осінь. І тут вона полюбила квіти, поливала їх літеплом, розпушувала землю, щоб корінці не позатерпали, полола бур'яни, які хотіли заслонити квітам сонце. І квіти також полюбили дівчинку, здалеку впізнавали її, махали привітно листям і посилали назустріч свої пахощі.
Та була в дівчинки одна біда: вона плутала назви квітів і різного зілля, а то й зовсім забувала, як вони називаються. Або візьме кошичок, щоб нарвати малини, а вийде за ворота і думає, куди це зібралася, чи не по гриби. А вийде за село, то не знає, якою дорогою повертатися. Зустрінеться добра людина і питає: "Тобі куди, дівчинко?" А вона і назву бабусиного села не згадає.
Квітам було шкода дівчинки. От вони стали радитися, як їй допомогти. Погомоніли, погомоніли, але нічого не придумали. Та якраз нагодилась добра чарівниця, вислухала квіти, бо їхню мову знала, і запитує:
— Чи поливає вас дівчинка?
— Поливає.
— А прополює?
— Прополює.
— А курей проганяє з грядки?
— Проганяє.
— Милується вами?
— Ще й як!
Дівчинка виглянула у вікно: а в саду біля квітів якась бабуся. "Надворі спека, певно, бабуся дуже втомилася", — подумала дівчинка. Винесла вона для незнайомої бабусі молока з коржиком. Випила добра чарівниця, відпочила ще трохи, і подалася своєю дорогою, гадаючи, як допомогти такій ласкавій і чемній дитині.
Пішла наша дівчинка до лісу по суниці. Оглядається — ліс, стежки попереплутувалися, хоч сядь та й плач. Сіла та й плаче: доведеться тут і заночувати. А вночі вовки з'їдять...
Бризнули з очей дрібні сльози і покотилися у траву. А звідти раптом визирнули блідо-блакитні дрібні-предрібні квіточки.
"Таких я ще не бачила, — подумала дівчинка. — А може, бачила і забула? Але чому вони так швидко ростуть — просто на очах? То, напевно, чарівні квітки. А з чарівними і побалакати можна".
— Добридень вам, квіточки! — привіталася дівчинка. І квіти відповіли:
— Доброго дня, дівчинко!
— Хто ви такі?
— А ми Незабудки.
— Які ви щасливі, — позаздрила дівчинка. — А я забудько. Пішла по суниці — забула глечик, забігла в ліс — забула, з якого боку ввійшла. Отак завжди.
— А ми про тебе знаємо. Нас послала добра чарівниця на допомогу. Коли що схочеш пригадати, а не зможеш, то прокажи:
Незабудко, Незабудко,
допоможи хутко!
От котрась із нас почує тебе, де б ти не була, і допоможе у скруті.
— То ви допоможете вибратися мені з лісу?
— Еге ж.
— То я зараз попрошу: "Незабудко, Незабудко, допоможи хутко стежину знайти з лісу".
І чує дівчинка, ніби хтось у вусі шепче: "Ось стежка!" Глянула вона на квіти, а вони мовчать, ніби і не виростали на очах і не розмовляли щойно. Та все одно дівчинка подякувала їм (дякувати, на диво, вона ніколи не забувала!) і побігла. А на узліссі перестрів гайовий:
— До якого тобі села, дівчинко?
— Я до...