Капітан Годіс сидів посередині; його червоне, налите вином лице, тільки що вимите, відрізнялось від білого коміра, очі приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок. Поручик Слоу, той самий, що так сильно воював, у дуже втомленій позі сперся на спинку стільчика, далеко простягнув довгі сухі ноги і відпочивав від своїх героїчних учинків.
— Ух, як я втомився! — сказав він, влучаючи виделкою в якусь рибку. — Я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село; руки так намахались, що ледве розвів…
— Е, ви, Слоу, сьогодні шибалися більше всіх; ви, здається, своєю рукою не одного вбили? — запитав Суфлі.
— Гм, недарма ж я гімнастиці віддався! — немовби нев-важливо, але дуже хвастовите сказав Слоу. — Одного я так рубнув, що відтяв голову з рукою.
— Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вояки його, — сказав капітан, показуючи на Суфлі; йому не сподобалася самохвальба Слоу, і він хотів уколоти його.
— Гм, як-бо ви кажете, пане капітане: ледве не вбив, — хіба ж так легко мене вбити!.. Я вже зовсім замахнувся був на голову діда і розбив би її, як старий горщик, якби не влізла та черепаха…
— Погана річ похід! — озвався капелян. —Не можна чоловікові і вимитись по-людськи. Сьогодні дали мені таку воду, що більш похожа на каву, аніж на воду…
— Гм, рано ви почали жалуватись, отче! Може, при-йдеться й без води сидіти; добре, як ще єсть що у рот вкинути! — сказав Суфлі. — Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менше їсти і пити.
— І що ж, привчилися? — пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.
— Де там привчився!.. Як став привчатися — ще більше їсти став! — сумно відказав Суфлі.
— Поганої Військовому треба до всього звикати: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжі, — от і уся їда і напиток на день, — толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.
— За те ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимося, а для усієї людськості, що ми тут виступаємо проводирями культури, просвіти, несемо в сі степи, до сих звірів світло науки… І нас не забудуть! Може, колись оці самі, що тепер так нас ненавидять, або їх потомки принаймні, будуть згадувати нас, і наші імена будуть наймилішими для них іменами! — розводив капелян.
Всі згодилися на це і випили за свою сподівану славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів ( він їх потім надрукував у якійсь часописі по два пенси за рядок. "Наша війна — це ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі хліби, що задовольнять їх жадобу науки".
І знов усі згодилися й випили. Тільки капітан Годіс нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місію; він пішов у похід, бо був військовим, а був військовим на те, щоб пити вино та курити добрі сигари, — виходило, що і метою всіх оцих війн, боїв були вино та сигари, більше нічого. Де воювати, з ким воювати — все одно було йому; його навіть не просив ніхто привезти з походу яку небудь пам’ятку, як от печінки гіпопотама або нігтя крокодила… Стріляючи арабів, забираючи добро їх, він не ненавидів їх, але й не жалував, — треба було бити, бо це була служба, і за неї він діставав пенсію.
Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Це було якраз упору. Уся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словар, щоб занести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:
"Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою й страшенною спекою, віддихали серед побитих, скровавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели…" — кореспондент зирнув на араба і писав: — "Привели араба. Це був уже старий, але ще дужий сухий дід, справж-ній король пустині. На нім були біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже не схожими з тими, які ви бачите на жіноцьких сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед цим орлиним поглядом. Це був один з тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зоставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни… Але tempora munatur, і, здається, ніколи так не справдувались оці слова великого поета вічного Риму, як тепер…"
Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові і мало журячися тим, чи його опис дуже годився з дійсними подробицями, далеко прозаїчніши-ми: арабові, якого він так пильно описував, на погляд було років 55—60, але це був ще дужий дідок. Звісно, ні "королем степу", ні "одним з тих арабів, що…" він не був. Це був старий хлібороб, що весь свій вік кохався у своїй ниві, у своїй худобі і лаявся із своєю жінкою, старою і поганою. Одначе тепер лице у нього, завсігди просте і добре, було хмурне; зуби він зціпив, чоло наморщив; пошматована, де-не-де закапана кров’ю одежа клаптями звисала з нього.
За арабом увійшов і товмач, — рудий і плюгавий жид чи араб, — зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Алек-сандрії він був мішурисом коло деяких "заведеній", але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою "працю" на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана:
— Що ясновельможність ваша спитати його скаже?
— Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну — все…
Товмач повернувся до араба, й морда в нього з лисячої зараз вовчою стала.
— Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси? А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси?
Старий мовчав.
— Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?
— Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!
— Ой, не дурій, старий! — завищав товмач. — Зараз скажу. Так тебе катуватимуть… викинуть тебе собакам… От скажу…
Голова в старого аж затряслася спересердя.
— Кажи! — гаркнув він. — Та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви усі, бузувіриї Йде великий Пророк, він розіб’є, поб’є, розкидає вас по полю, й трупи ваші обгризуть собаки!
Товмач ще гірш завищав і сказав Годісу:
— Ваша ясновельможність! Цей дурень не тільки не каже, про що питає ваша ясновельможність, але лає вашу мосць і всіх інглізів і королеву, — так лає, що й не можна навіть сказати…
Компанія насупилася і глянула один на другого.
— Та ти скажи йому, — навчав Суфлі, — що ми прийшли не різати їх та бити, а піднести їх, ширити просвіту та культуру.
— Слухаю мосць вашу… Ти, чортів діду, даєш гроші, чи ні? Бач, як вони визвірились на твою голову паршиву! Дід знову почав клясти і лаяти.
— Він не перестає, все лає та пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої, — оповідав товмач, — каже, що цей ланець Магді, нехай розіб’є Аллах його голову, своїми ногами прийде незабаром та й переб’є усіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне…
— Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра повісьте! — сказав Годіс, наливаючи собі вина.
Товмач пішов з покою з арабом, щось кажучи йому на вухо й хижо скрнвившися.
— Оце-то прикро, як за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо — оці дурні ще нас ненавидять, лають, кле нуть… Чисті звірі! — розводив кореспондент.
— На це мусимо бути приготовлені: найвищі добродійства стрічано ненавистю або сміхом, — потішав капелян.
— Одна тільки втіха, що це минеться і вони потім самі будуть каятися і нам ще будуватимуть монументи, — знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошики, по два пенси за рядок, стояли йому перед очима.
Тільки Годіс уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби його ненавидять, як він вішає їх. Йому прийшла на гадку остання вечеря в касині, — там він частував офіцерів вином, і який тоді був добрий клярет. Таке думаючи, він і незчувся, як громада затихла і почала розходитись.
Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили джугурці, хто живим зостався, найбільше старі баби та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духа, вони стали полохливі і боязкі; потиху, аби не полошити інглізів, немов тіні, лазили по селу шукати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали неприбрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в’язали їм рани. Усе село стало "долиною плачу", якої б не занехав і Дант. Не одна мати, не одна жінка умлівала тут коло дорогого мерця, що тільки день, як був живий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кров’ю. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. У холодку і деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли… А ясні зорі, як завсігди, тихо дивились з безкрайого синього неба, обсипаючи блідим світлом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітами, і ця звичайна щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радують щасливе серце, тепер разили й додавали смутку… Краще було б, якби сховалися ці тихі зірки, якби річка наві-жено бурхала і ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гілля, покрівлі, засипаючи усе курявою…
Та бабуся, що плакала тоді під тином, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, устромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живий, — усього життя тільки й ставало на те, щоб раз у раз тихо стогнати. Мати поралася коло нього, повертала то на цей, то на той бік, бажаючи полегшити його муки; обмивала, перев’язувала йому виразки, але нічого не помагало. Він ще гірш стогнав та сердився, гнав матір; муки в нього ставали все більші та більші…
— Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись! — стогнав він. Мати з сердечного жалю аж ридала і гризла землю. Вона мучилась незгірше від сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури… "Тихо, тихо, серце, — шепотіла вона боязко, оглядаючись на світло у вікні близької хати, — тихо, тихо, тихо…" — безперестанку шепотіли її губи.
А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те блимало у нього.