хоча, все-таки, якщо на ці ж гроші накупити, нарешті, путніх харчів, ну, калорійних там, або вітамінів, то, може, ефект від них буде не менший? Це ж тиждень їсти?
Тетянина свідомість зафіксувала лише дві компоненти: "калорійних", "вітамінами" — це те, про що в неї уявлення було таке ж приблизне, як і про віагру.
Тому вони вмовкли вобох.
Женік тримав у руках машинку "колібрі" і тому наважився перший:
— Не завадило б обмить, — кивнув він на неї, хоча вартість медпрепарату була більшою. Тобто еквівалент "калорійних з вітамінами" ще збільшувався на пляшку шампанського.
— Отут? — підняла вона до нього ясні очі і здмухнула з них пуховик, що надвисав.
— Дійсно, — косився він на старого кіношника і вобох зробили зусилля, аби не забурчали животи, бо вся попередня їжа там була переважно крохмалиста, підбита пісненьким чайком, а він стояв і думав, чому йому так запрагло віагри — адже в дитинстві вона була надто недосяжною для нього, недосяжнішою навіть за перочинні ножики з ліхтариками, бо тоді її просто не існувало.
— Розумієте, — говорила вона, коли вони тягли нагору здоровенні пакунки з харчами, — в Житомирі було винайдено аналогічний препарат, але значно тривалішої дії, аніж віагра.
— Тобто? Багаторазова пігулка? — зрадів він, що, нарешті, знову здобував властивість жартувати.
Вона засміялася:
— Ні, наші вітчизняні ліки, вони після вживання діють постійно, на відміну від закордонних, розумієте?
— Як глиняні клинописи?
Він хотів прокласти ще якісь паралелі, але щасливо опускався далі аналогів, та так і не пригадав про що, бо пригадувать уже не хотілось, а треба було поспішати, нарізати, кришити, мазати, розкладать, ллять, заїдать і запивать усе це разом з похапливими тостами і цілком забувать про курча в духовці, вони несподівано опинилися наче в незримому пуховикові, хата стала завбільшки з нього, такою може бути дуже ніжна мікрохвильовка, отака, як, наприклад, буває подвійний спальний мішок на високій горі, який гріє сам по собі і за хуртовини; їм було дивно, якими вони стали маленькими в ньому, поскидавши усю зимову одежу, обійнялися, і він ще з подивом устиг зафіксувати: її спина од дотику зросилася дрібненькими крапельками. Обоє ставали гнучкими, неначе глина, легко з'єдналась, переминаючись між двох валків-колібрі до нових клинописів, чіпляючись руками й ногами, міцна глина, масна, протерта з шамотом.
— Знаєш, — казав він їй між поцілунками, — а віагру я таки не встиг випить.
— Я теж, — засміялася вона, а потім їх ще довго веселила ідейка, а що вийде, якщо отам, на морозі, віагру підсипать кіношному дідові, може, вона б його гріла, він же й досі стовбичить там разом зі своїми бурульками.
Коли вони скинули надокучливу ковдру, то він зрадів, що не помилився — тіло в неї виявилося таким самісінько, як він його уявив уперше за цілою купою одяганок — з жовто-білої глини. Тут він помітив, що вона дивиться йому в очі ніжно, майже журно.
— Знаєш, — казала вона, — чого я в житті найбільше боюся? Самого життя, — казала вона серйозно, що Женікові ледь вдалося стримати посмішку. Але, подумавши, вирішив: "А чого ж іще в ньому можна боятись?"
Гола
У неї була трикімнатна квартира. А ще були такі руки, Боже, ні, не пітняві, а, сказа-гладенькі, але холодні; і скільки разів я її, Ла] проводжав, а зайти до неї попити чаю не нав вався, навіть коли вона позичала конспекта, г давала, лише запросивши додому. Однак ми сі проти дому на лавочці, вона виймала руки і да їх мені, я тримав, як Ісус Христос рибини, та не відбувалось, бо ми обидва думали тоді про ловіка, сановника, який залишив їй квартиру тобто меблі; і я картав себе за те, чому я тут, н мені здавалося, що я хитріший од себе?
— О, — показала вона на Місяць.
Ще б пак, розводна студентка з хатою —мрія справжнього однокурсника, кожного, не зростав вище гуртожитку, в кого вона пози конспекти, а їхати доводилося до неї, цигані тої, додому. Починалася думка про себе, яки хто, бо Лариса Шевко мала все для щастя, т талію з там, де треба, фігурою, очі і все —іб але тримання це робило своє, ти потроху відчував себе, своє тіло, яке од тривкого тримання може перетворитися на таке мерзле.
Отже, ти забирав свого холодного підручника чи конспекта, віз його тролейбусом назад, радіючи, що всі пасажири не здогадуються, звідкіля ти вирвався, і це незнання загальне давало, відроджувало тепло, що ти навіть, підсміюючися, міг розгорнути свою ношу і звідти почитати, й навіть так захопитися, що забути Ларису з її Місяцем угорі.
До аспірантури нас потрапило двоє: я — через невпинні перемоги на студентських та міжвузівських конференціях, вона ж через бурхливу діяльність, і тому для мене було загадкою, через яку.
Так само, як загадково вона й захистила свою докторську, за неї проголосувало лише четверо зі вченої ради, а одинадцятеро були категорично проти:
— Невдала компіляція.
Та що там — сам Русалимський видав нищівну рецензію, і який же був загальний подив, коли ВАК оголосив про надання докторства. Всі кинулися до Русалимського, а той щебече, возносить раптом її докторську дисертацію до небес; ми відчули себе рибами. Особливо, як вона посіла нашу кафедру, нічого спільного до тематики взагалі не маючи, й почали заспокоювати себе думками, що підловимо її на крадіжці ідей зі студентських курсових та дипломних робіт, як це було, на такім от плагіаті попався наш декан і після того перестав бути деканом.
— Я вимагаю од вас роботи! — казала вона на кожному засіданні.
— Ну... — казали ми.
— Хіба я багато вимагаю? Покажіть мені, на що здатні, от і все, я хочу це бачити, — і кожен відчував провину, бо знав, що зроблено надто мало, аби ця "Лярвиса" сиділа нам на шиї, без своєї жодної, хоч би напівсправжньої наукової статті.
Якої? Щоби ми щосили пояснювали їй науковість, якою самі володіли. Тому я відкопав забуті теорії Марра та почав втюхувати їх за свої, очікуючи бодай-якого результату од її компіляцій. Цитував його, видаючи за розвідки Потебні, а потім із жахом усвідомлював, що вони в дечому перетинаються.
Я навіть тихцем переклеїв місцями для неї обкладинки цих авторів і зловтішно відчув, як холодіє в руках той папір, з якого пнуться на світ цитовані першоджерела.
Чому я не зробив цього, ще в аспірантурі бувши? Ще коли вона рвалася в кандидати? Чому? Рятувати ж треба було науку, яка лише почала зводитися на ноги. Чому чому я не допоміг їй тоді, коли ще міг?
Нуте, панове і панянки,
Нуте, кияне і киянки,
Поставайте до ладу,
Я не сам іду, —
Я козу веду!
Вистрибував я, аспірант, вистрибувала моя самодіяльність. Лише не робила цього студентка Сидоренко, найвеселіша на тодішній наш факультет.
— Що з вами? — намагався я, щоб вона не випадала з репетиції, однак вона продовжувала.
Щоб не перекинулося й на інших, я припинив дійство, відклавши на ті часи, коли ці двоє помиряться; але наступного разу він просто не прийшов, і тому похнюпився весь наш фольклорний колектив.
Наша козиця,
Гей, стара дівиця,
Недавно з Кийова,
Там була готова...
Щосили утнули ми, однак справа не йшла, і тут я, молодший викладач, не дав нудьзі перемагати:
— От що, любі. Костюми є?
— Є, — відказало товариство.
— Отже, рушаймо до колеги Радоцького та поколядуємо персонально.
Його мама отетеріла, побачивши на порозі ряджених:
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету!
Доки вона не отямилась, ми якомога веселіше вломилися до Радоцького в кімнату. Ми побачили його, як він там стояв обличчям у вікно, виглядаючи міську мряку.
На відміну від нього одягнутого, жінка, яка сиділа на застеленім ліжку склавши долоньки, була гола, настільки, що ми одразу не впізнали нашу завкафедрою Ларису. Голіша за правду, яку явила колядникам. Так вклякли всі, бо ніхто не бачив такого публічно; а я чомусь подумав, що така особа найкраще б виглядала у фольклорному гурті наприклад, в образі русалки; хоча, подумавши, яка взимку русалка?
Ой, де узявся вовк,
І козу потовк...
Несподівано зірвалося у міхоноші Діденка, аби розрядити атмосферу.
Товкли Під Кийовом,
Товкли і Під Львовом...
Дружно підхопив гурт.
... Не співала лише студентка Сидоренко, яка прикипіла поглядом до непорушної спини єдиної людини, що стояла, спершись на підвіконня, втупившись у вечірнє вікно.
Ми хотіли були податися назад, однак до кімнати вирішила проштовхнутися й матуся. Ми скупчилися, аби, наче ненароком, не пустивши досередини, врятувати цій жінці глузд, якого самі, одводячи очі од оголеної Лариси, починали втрачати, шукаючи пояснень. Тому наш "шандарь" надтиснув дискантом:
Кізонько-лебідонько,
На одній нозі ввійшовши до хати, Будь ласкава скакати.
Гоцки,
Гоцки!
Далі всі ми, одтираючи спинами невинну матір, виштовхали в коридора:
Ой, не ходи, коза,
У темнії ліса!
Там стрільці-митці З острова Хортиці!
Притоптуючи, пританцьовуючи, одтиснули старшу жінку на кухню і влаштували в коридорі тісний танок. Доки Лариса не вдяглася і не шаснула поза нашими спинами на вулицю.
Студентка Сидоренко люто рвонула за нею, однак її, "циганку", "лікар" устиг зачепити патлами за дверну ручку і втримав; дівчина, зціпивши зуби, випручалась, побігла, а слідом, плутаючись одне в одному, юрба вискочила надвір. Завкафедриця як крізь землю провалилася, така виявилася прудка.
Така перша гастроль розвалила би колектив, якби "міхоноша" Діденко не вигадав спосіб "гора до Магомета", тобто не сновигати Києвом по квартирах, а колядувати на виході з жовтого гуманітарного корпусу Університету, де поміж першою та другою зміною навчання юрмилося чимало пристойного люду, у якого ми одбирали переважно домашні бутерброди, траплялися цукерки і навіть гроші, що було вже геть в дивину. Але не це головне, а можливість погорлати та показитись, адже насувалася епоха, коли носієм фольклору ставав не народ, а науковці.