Переросте.
Але – не переріс.
Його нові думки вабили. Ото, наприклад, зірочки – як дірочки в небі. Куди можна прозирнути
крізь них? А крізь Місяць? Куди?
Ого, куди!
Якось матір залізла на те кляте горище і зойкнула. Весь бовдур був ретельно забілений.
– А наступного дня, – плакала вона на плечі у свого чоловіка, – знову все там помальоване. І знову – все догори ногами.
– То чого ж ти так голосиш?
– Бо вже воно значно краще в нього виходить... – рюмсала мама.
Чоловік зітхав:
– Ну, якось вже буде.
– Якось? – увірвала плач мати. – А те, що він отако цілісінькими ночами на зорі дивиться?
Андрій почухав потилицю:
– Ну, а він на зорі не виє?
– Не виє.
– Ну, то й слава Богу.
Учитель із села Окіп Харківської губернії мав деяке занепокоєння стосовно Йосипа Тимченка.
Бо той невідривно й уважно дивився йому в очі, мов заворожений.
Учитель словесності вважав, що розбирається в дитячих душах, але, чувши про дивацтва цього учня, помалу почав перейматися страхом.
Чи не намагається малюк піддати його сугестивному впливу, а по-простому кажучи – загіпнотизувати? А може, цей химерний малюк намагається в такий спосіб заворожити його, наврочити, нав'язати свою волю?
Розгадка була простою – вчитель мав на носі окуляри з чудових лінзочок, набагато кращих од пляшкових денець – от вони й причарували Йосипка, бо таких досконалих скелець він ще не мав.
Стривожений словесник під час уроку якось помітив, що малий Йосип Тимченко, замість того, аби дивитися на дошку, де пишеться завдання, витріщився на окуляри, які лежали на столі.
Від них зображення, заломлюючись, падало на аркуш, одначе було надто скошене.
Правду сказати, вже й у школі трохи остерігалися цього маленького дивака, який чіплявся до викладачів часто з непростими питаннями.
Ну, що тепер він там такого побачив на столі?
А там відбувалося справжнісіньке диво: з одного вічка зображення квадратних вікон падало чомусь більшеньке, а з іншого чомусь меншеньке.
Хоча ж вікна в класі були однакові!
Чи це так тому, що одне скельце пузатіше від іншого? – думав Йосипок.
Він підніс край того папірця.
Виправив зображення. Та однаково вікна виходили різними.
Не встиг хлопчина зробити з того важливі наукові висновки, як над його вухом несподівано прогриміло:
– Ти що це робиш?!
Од несподіванки Йосипок шарпнув папірця – окуляри, зблиснувши, полетіли додолу. На мить навіть здалося, що вони розбилися – так яскраво зблиснули.
– Отак учи їх, – лютився словесник, витираючи хусточкою окуляри, – а вони тобі віддячать. Ти хоч знаєш, скільки такі окуляри коштують?
– Ні, – потупив оченята хлопчик.
– Перш ніж бити, поцікавився б.
"Скільки коштують окуляри? Дорожче за нашу хату?" – тим часом думав хлопчик.
А ще він думав: "Та ще більше коштує те, що можна побачити, наблизивши крізь таке скло".
– Ну? Чого мовчиш?
Утираючи слізоньки, Йосипок промовив:
– Я не хотів бити.
– А що ж ти хотів?
Той удихнув якомога повітря й видихнув:
– Папір же прозорий. Якщо по ньому обвести малюнок, тоді можна перекинути світ назад.
У класі запанувала мертва тиша, учні з острахом дивилися на однокласника.
– Який світ? – утер спітнілого лоба вчитель. – Навіщо? Навіщо його перекидати?
Говорив – а сам наполегливо думав, яку би покару призначити кріпацькому синові, котрий хотів цяцькатися з коштовною річчю.
Почув же він геть незрозуміле:
– Бачте, бовдура ж на горищі перекинути не можна, і картинку таку – не перекинеш. А папір – він же прозорий, якщо картинку на ньому обмалювати, то її легко поставити на місце, а не догори ногами.
Увесь клас зареготав.
Плакав лише Йосипок.
Словесник же міркував:
"Он воно що... Це гірше, ніж бити окуляри. Ще гірше – він хоче бачити більше, ніж інші. Хоче паном стати, великим паном. Може, й стане".
Тим часом той стояв і проливав слізоньки.
І що?
Його в цю мить дивувало, як вони, зволожуючи очі, дивовижно заломлюють зображення вчителя, котрий стояв навпроти.
А коли вони геть затулили зображення – лише тоді перед малим Йосипком постала мрія: безліч опуклих і ввігнутих скелець, а головне, безліч білих аркушів паперу, на яких постають послідовно всі картинки рідного села. І їх, змалювавши, можна перекинути назад у належний стан.
– Ніж ото очі за науками псувати, краще би до діла якого взявся – оно хлів стоїть нечищений, – сказав батько.
Бити не став, просто вважав, що важка фізична праця для малого неслуха буде значно тяжчою карою, ніж, скажімо, ремінь чи віжки.
Хлопчина таємно радів. Краще мати більше вільного часу для своїх таємниць, ніж ходити до сільської школи.
Бо вже давно, граючись скельцями, помітив, що деякі з них раптом міняють зображення.
А ось і жолобок, яким стікає вода зі стріхи. Поставивши свої скельця в жолобок та приліпивши смолою, можна рухати ними, доки не побачиш якусь властивість навколишнього зображення.
І робити це не конче на темному горищі – адже скельця міняють картинку й поза ним, посеред двору.
Якби Андрій побачив, як його дитина хутко впоралася з роботою в хліву, то, мабуть, вперше б запишався ним.
А той чимдуж одколупав од стіни жолобка.
І, подавшись подалі, за бур'яни, в місце, куди не було охочих потикатися та заважати, розклав там усі свої скарби – різноманітні скельця, й почав тулити їх до жолобка за допомогою смоли та глини.
Поморочився чимало, доки раптом не проблиснуло вражаюче зображення: далекий лелека в гнізді через каламутне скло вийшов не дуже чіткий, але ж – поруч! Ось він, твій!
Хоч бери його рукою.
Доки не пішли дощі й втрата жолобка не виявилася, Йосипок зберігав свого оптичного прилада на горищі.
Прокинувсь од потужного місячного променя, хлопчина затамував подих.
Дочекавшись, доки сім'я добряче заснула, тихцем, неначе кіт, прослизнув під стріху.
Розколупав її в потрібному місці, просунув туди обережненько, щоби не зсунути скельця, свого дивовижного жолоба.
Припав оком і скерував на небо. І зойкнув – стільки щастя!
Білий-білісінький, як найкращий папір, Місяць постав небаченими орнаментами й зображеннями. Йосипок навіть не дихав, бо кожен подих здриґав в окулярі далеке нічне світило. А коли хлопчина перевів нарешті подих, Місяць затріпотів йому в очах, і з нього посипалися один по одному білісінькі мальовані аркуші, й на кожному виникали різноманітні картинки...
Історія людини в історії людства
Чи може хтось нині уявити своє життя без кіно?
А були ж таки такі часи, коли його просто не існувало. І ніхто не знав, що винайде його наш земляк, простий кріпак і кріпацький син Йосип Андрійович Тимченко (1852-1924 рр.).
Офіційними винахідниками кіна вважаються брати Люм'єри (Франція). Хоча й до них було кілька попередніх винахідників – Демені, Складовський, навіть славнозвісний Едісон.
Однак Йосип Тимченко був серед них найперший.
Листопад 1893 р., Одеса, готель "Франція", на перетині Дерибасівської та Колодязного завулку – саме тут стався найперший у світі кіносеанс. Показували два кіносюжети – "Вершник" та "Метальник списа", – зафільмовані тут же, в Одесі, на іподромі.
У Політехнічному музеї міста Москви ще й досі є окрема кімната, де експонується кінокамера Йосипа Тимченка, яку він назвав снарядом для дослідження стробоскопічних явищ.
Часто можна прочитати в пресі, нібито він був російським винахідником.
Однак він жив і творив в Одесі.
Ще й досі стоять майстерні, які він збудував на власні кошти для університету. Ще й досі в Одеській обсерваторії діють його оптичні прилади.
Винайшов і створив він дуже багато, за окремі здобутки отримав на всесвітніх виставках три золоті й дві срібні медалі.
Можна поїхати до Одеси, зайти до обсерваторії й зазирнути до його телескопа, побачити зорі й на мить відчути себе Тимченком.
А можна й не їхати туди, а зайти до будь-якого кінотеатру, побачити там будь-який фільм – і що?
І також відчути себе трішечки ним, Йосипом Андрійовичем Тимченком.