Оце тебе завжди й підводило. Пісні складав гарні", — дедалі більше дивував мене Дор. "Так ось чому в юності я не вилазив із бійок, ось звідки у мене постійне бажання заїхати у якусь товсту нахабну пику, ось чому я журналіст і трохи поет", — осяяло мене. Я зважив на долоні холодну сталь і коротко замахнувшись, метнув ножа з-за плеча у стовбур дуба. Лезо увійшло майже наполовину. Дор схвально кивнув головою.
Рушили. Пустили коней учвал. Я із задоволенням завважив, що сиджу в сідлі наче, влитий у нього. Ха! Ще б пак, я ж із клану Ведмедів! Кілька разів на ходу вихоплював меч і розмахував ним над головою. Дор застережливо підняв руку. Стишились. Десь тут починається стійбище клану. У ранковій імлі щось бекнуло, потім мукнуло. Мій побратим пошепки пояснив, що кіфи оточують свої табори живністю — вівцями, биками, козами, оленями. Їх стережуть страшні пси-вовкодави і навіть справжні ведмеді. Худоба із запаху розрізняє своїх, ну, а собаки і звірі — тим паче. Отож якщо поткнеться хтось, здійметься страшна буча, до табору чужинець живим не добереться: порвуть, загризуть, заколють рогами, затопчуть. Я перелякано зиркнув на свого супутника. "Не бійся, ти свій", — заспокоїв. "Це як мінне поле, — подумав я, — але, мабуть, Дор знає безпечні стежки". За мить він опинився в обіймах якогось чудовиська, яке обхопило його своїми лаписьками і з радісним гарчанням облизувало обличчя. Мати рідна! Та це ж ведмідь! "Гир, мій маленький", — пестив його Дор, а той аж скавучав од щастя. Тим часом у мою ногу ткнулася величезна чорна морда кудлатого вовкодава. Обнюхав, потім став на задні лапи, вперся передніми мені в груди, подивився в очі і лише потім лизнув у губи. "Познайомся, це Край", — сказав Дор. "Дуже приємно, Ол", — відрекомендувався я і церемонно вклонився псові. Той у відповідь приязно шмагнув мене по ногах своїм великим кошлатим хвостом. "План простий: викрадаємо Вію, а Край і Гир прокладають нам дорогу серед стада, втікаємо до великої ріки, там я сховав свою родину, але щоб заплутати сліди, зробимо невелике коло, спершу на захід, а потім на схід. Десь тут зі своєю сотнею мій брат Кутай. В разі погоні, він обіцяв ударити їй із тилу".
Ведмідь і пес одразу ж узялися до роботи — розштовхували навсібіч худобу. Коли на дорозі траплялася вівця, Гир брав її за карк і переносив в інше місце, якщо бик — легенько стусав лапою. Край діяв значно делікатніше. Підходив до кожної тварини і щось тихенько гарчав на вухо. За кілька хвилин я побачив у відблиску пригаслих вогнищ пірамідальні споруди, що нагадували казахські юрти. Вони всі схожі одна на одну, та більша, та менша, як можна серед них знайти потрібну? "Где эта улица, где этот дом...", — закрутився у голові совковий мотивчик. Але Дор знає, куди йти. Я тим часом озираю табір: кілька жевріючих вогнищ, навколо, ніби снопи, лежать воїни, видно, добряча була вчора гулянка, бо земля всіяна обгризеними кістками, а в повітрі досі запах смаженої свіжини. "Певно, наші пращури теж шашлички полюбляють.", — відзначаю.
Нарешті Дор зупиняється біля одного з помешкань. Обережно робить надріз у його шкіряній поверхні, припадає оком, потім запрошує мене. Бачу добре освітлений простір — палахкотить кілька факелів. У центрі юрти на шкурах стоїть на колінах дівчина. Мабуть, це Вія. Дуже гарна, смаглява, з трішечки розкосими очима. Її чорні хвилясті коси сягають п'ят. Їх розчісують дві дівчини, а третя надіває золоті прикраси. Їх так багато, що, здається, тонка і довга шия юнки зламається під тягарем коштовностей. Дор торкається мого плеча: час діяти, бо небокрай уже став сіріти. Показує пальцем у бік входу до намета, а потім ребром долоні проводить собі по горлу, це означає, що маю "зняти" одного з двох вартових, перерізавши йому горло. Я похолов: хіба ми так домовлялися? За все своє життя я ні кроля не забив, ні курки не зарізав. Утім, мій батько Федір, фронтовий розвідник, якого мати теж завжди лаяла за "чистоплюйство", говорив: "Людину вбити легше, ніж курку, бо в неї гріхів більше". Раптом, і я зможу? Мене лихоманить. Навшпиньках наближаюся до своєї жертви, яка, впершись головою у держало списа, мирно підхропує. "Ну-ну, розбуркай свої войовничі гени", — налаштовую себе на криваву акцію. Видно довгенько налаштовував, бо Дор зламавши карка першому вартовому, наче барс, стрибнув до другого і повторив свою страшну дію. "Слабак!" — шепнув мені зневажливо. Мені й справді стало соромно: оце такий воїн із клану Ведмедів! Але що робити з подругами Вії? Теж убивати? Не хочеться. Я краще узяв би їх у полон, хай би обробляли город і розчісували мені вечорами чуба. "Рабовласник клятий", — зневажливо дорікнув собі.
Дор наказав мені стерегти вхід, а сам, оголивши меча, відкинув запинало намета. Почулося притишене "Ой!" і грізне Дорове: "Ш-ш.". За мить він з'явився з Вією, яку тримав за руку. Дівчина раптом її висмикнула, зірвала з себе всі золоті прикраси, кинула на землю і сердито придушила ногою, ніби гадину. Я з жалем глянув на купу золота, яке мерехтіло у пітьмі, переморгуючись із зорями на небі.
"Швидше, швидше...", — шепотів Дор. Ми побігли між наметами, наче тіні, до того місця, де залишили коней. Але їх було вже троє. Отже, маємо у своїй змові потаємних союзників. Дор поцілував Гира і Края, наказавши їм не тільки закрити утворений коридор, а й улаштувати бедлам. Свинячо-теляче коло пройшли навшпиньки, ведучи коней за вуздечки. Але план полетів шкереберть, бо в таборі вже зчинився лемент. "Ніколи петляти, відразу до ріки, — махнув рукою Дор у бік Дніпра. Помчали. Позаду гамір, вереск, гарчання, прокльони — це Гир і Край ведуть нерівну битву. Мабуть, поляжуть смертю хоробрих за свого господаря. Я знову приготувався побачити вулиці рідного міста, та натомість — чисте поле. "Не відставай!" — гукає Дор, стьобаючи нагаєм свого вороного. Спустились у вибалок. Овва, та це ж місцина, через яку через дві тисячі років проляже вулиця імені космонавта Титова! Якщо так, то незабаром маємо вибратися на узвишшя, де зараз мій сад-город. Так і є. Озираюсь і бачу, як позаду, десь за кілометр, коливаються у передранковій імлі чорні тіні вершників Абана. Чути дике і страшне гикання, важке дихання коней, помічаю своїм третім оком, що раптово з'явилося на потилиці від страху (принаймні так мені здалося), як деякі переслідувачі дістають луки, а в руках інших грізно зблискують мечі. Таки встигаємо вискочити з балки. Доженуть, їй'Бо доженуть! І де ті даішники? Хай би запитали, за яким правом тут відбуваються кінські перегони, та ще й на такій шаленій швидкості. Сон це чи не сон, але мені моторошно. "Втікайте до лісу, я їх затримаю", — кричить Дор, різко завертає коня у бік ворога і блискавичним ударом зносить голову найближчого переслідувача. На землю ніби хто вихлюпнув відро крові. "Так он чого на цьому місці так добре морква родить!" — майнуло у моїй дурній голові. Тим же заднім оком помічаю, що в щиті мого друга стирчить кілька стріл. Слуги шамана обліплюють витязя з усіх боків, наче собаки ведмедя. Але чотирьом із них не вистачає роботи, ніяк не можуть знайти собі місця на цій смертельній орбіті, а тому відриваються від неї і мчать за нами з Вією. Тепер моя черга геройствувати. Кричу дівчині: "Втікай! Я прикрию!" Проте вона зупиняє свого коня і піднімає лука. Двічі свиснули стріли, випущені з нього, двічі зойкнули чорні вершники і злетіли із сідел. Але двоє просто на мене. Що робити? Ножі! Тільки б не промазати! Р-раз! Лезо мого сталевого помічника припадає у смертельному поцілунку до шиї переслідувача. Але залишається ще один, дістати ножа і замахнутися не встигаю, бо вже висить над моєю головою чужий меч. "Ти хоч знаєш, дурню неотесаний, що підняв руку на редактора районного радіо, поета, садівника і батька двох дітей?" — думаю, інстинктивно ухиляючись від удару і одночасно б'ючи своїм мечем нападника в живіт. У боксі цей прийом зветься "пірнанням". Тим часом Вія поклала ще кількох переслідувачів, які насідали на Дора. Але й він, закривавлений, порубаний, сповз на землю. "Віє, Оле... Де ж Кутай?... Швидше...", — прошепотів і закляк. "Батьку!" — впала йому на груди, ридаючи, Вія. Але треба було поспішати, бо з долини чувся шум другої хвилі погоні. Рвонули з місця так, що аж багнюка з-під копит бризнула. Я порівняв подумки: так рушає мій "Жигуль", коли різко відпустиш зчеплення. Знайшов про що думати у таку мить. Вія попереду, я трохи відстаю. "Цвьох, цвьох", — свистять стріли. Одна жалить мене в литку, а скільки їх поцілило у мого коня, не відомо, бо передні ноги в нього раптом підламуються, і я лечу ластівкою над високими травами. "Може, не знайдуть?" — зблиснула думка. Світ згас
Коли отямився, побачив сина Богдана і дружину, що витирала сльози.
— Де я? — ледве вимовив пересохлими губами. В роті якась гіркота, наче після перепою.
— В лікарні, тату, знайшли вас геть побитого в нашому саду за містом. Хоч пам'ятаєте, як там опинилися? Наш сусід по дачі дід Микола Підгорецький побачив, як на вас напали якісь дивні люди на конях, оголосив тривогу на кутку, прибігли Грицько Столяр, Василь Побочій, Антон Погребняк із вилами, то та орда ніби випарувалася. Казав же, вам, батьку, щоб зав'язували з чаркою. На вас же місця живого нема: побиті, поколоті. А ще на вас було якесь дивне шкіряне вбрання, як у рокера...
Потім приходили по черзі слідчий із прокуратури та уповноважений СБУ. Говорили, що за фактом нападу на мене відкрито провадження, просили, щоб я описав зовнішність тих бандитів, цікавились, чи не спілкувавсь я з ними раніше, чи не погрожував хтось. "Та ні — ніколи не бачив, ніхто не погрожував, нічого не чув", — відповідав і показував очима, куди покласти візитівки на той випадок, коли щось згадаю.
Гарно отак лежати в бинтах, наче в коконі, дивитись у стелю, думати про життя і нічим не перейматися: на душі якось млосно, ніби від благої звістки чи приємної зустрічі. Силкуюся збагнути, звідки взялася на серці оця пташина легкість, і не можу. Не можу згадати. Спогад завершується тим моментом, коли ми з сусідом-істориком дискутували за чаркою, далі — наче провалля. "А й справді, де ж я так начудив?" — набігає хмарка на мою світлу радість, але ж віддразу ховається.
Місяць із хвостиком пробайдикував я на лікарняному ліжку.