Яблука з райського саду (збірка)

Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.

– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справж­ньому, від усього серця попросила вона.

– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.

– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав:

– Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!

Яблуні колгоспні мають ту развесисту особливість, що перескочити из дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою таланта ла­зіння на каблуках по деревах не полупиться.

– Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.

– Я?

– Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти а приятнінька. Ну ж, не тягні міня!

Тут вона осознала свою головну помилку, що на яб­луні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не зату­ляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каб­луків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включав й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.

Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значітільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим світлі­шають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтяч­ка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвічїх ног. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существенним ще не можуть:

Стоїть дівка на горбочку, В неї видно крізь сорочку. Подивися, Герасиме, Яке світло невгасиме.

– Ну, чого ж довго ти там, сука, не надоїсть? – не стримувався він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.

От де істинний звір!

– І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? – починає він їй показувати свій справедли­вий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі ін­тересів. – Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я за­ліз на тебе, таку суку! – не здержався він.

– Дядінька, я согласна слезть і я согласна, тільки ви за це прив'яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже бо­юся, — мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях — униз.

Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він силь­но й матюкався по-собачому гавканнями, прив'язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедливий гнів.

Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється кол­госпними садами, і якого вона, певно, не раз уже й запов­нювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій корот­кий вік так звикла проста сільська дівчина, получають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній книзі нічого не було записано... І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншо­го є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.

Но в то же врем'я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня ді­воча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, привязаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а ли­ше дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.

За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи собою об траву і об землю.

Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпраців­ника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть зайшлася тим справедливим жі­ночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чолові­ку, яким би жилавим він до цього не був.

Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, а й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка волкодав, що не може видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що були теж ударами, лише не тре­нувальними, як раніше, а з розмаху. Тому сад відпові­дав тугими яблучками, сиплячись дрібно ними крізь свої пахощі. А, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвєя, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєсно каблучки вєздєсущої Тетяни.

Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього. Що вона пам'ятає тут кожне дерев­це ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплу­тана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різ­ний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися з неї на карачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайсь­кому, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.

Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував люто гавкать. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім уда­ром лопати замочила його на труп.

Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну кар­тину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна проце­сія у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто корзини, а хто й лантуха. Передувала усім цим їм не хто інша, як коридорна медсестра Танька.

І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою похо­вав свого чотириногого собачого друга, і ця робота, неве­лика для чоловіка, виснажила його геть.

– Здоров, сука, – привіталася до нього Танька.

Він хотів відповісти, але не знайшов.

– Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, – наказала вона.

Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він вико­нував, причому мовчки. Повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.

– Ти, що, сука? – мовчки сказала вона. – Ти що па­даль насипаєш? Із дерев вибирай.

Жінки ахнули. Бо, якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані Матвєйом, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він всипає до лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі, як одна, не хотіли упізнавати його не лише тому, що доводи­лося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, зда­валося, так назавжди й застигне на чотирьох.

Заплаканий світ

Я не впізнав Цитруса під магазином, й не тому, що він був на себе не схожий, а тому, бо плакат, якого він но­сив, шугнув:

"Я крав у цьому супермаркеті".

Пізніше Цитрус крутив муму, що попався на гачок адміністрації не тому, що вона обіцяла судитися, однак же ціна за банку пепсі недостатня для збудження уголовки й судового позову.

– А ми твоєму папці покажимо відео, як ти, гад, крав, і як тебе, гадьониша, заловили.

– Він з нами не живе, папка, – здуру бовкнув він, ска­зано: Цитрус.

Ті зраділи:

– Наша служба безпеки його розшукає й зпід землі, і покажуть, який ти хороший синок.

Вони точно розрахували – хлопець дуже трухнув, що тато побачить і вже ніколи не повернеться в сім'ю. Отож як бовдур мусить цілий тиждень човгати під магазином в людному місці й терпіти усіх перехожих – вони бо дума­ли, що він украв, принаймні, ящик ікри.

– Пробач, – сказав він, – я мушу ходити.

Тобто говорити не хотів, а лише тупцяти перед фаса­дом, благаючи, аби його любий татусь нарешті не заїхав до рідного міста.

Тому я примчав додому, вхопив картонку, прибив дер­жак і вчинив напис: "Я був нетолерантний до сексменшин".

Й почав тупцяти на зустрічних курсах з Цитрусом, час від часу відволікаючи перехожих, бо вони також нетолерантні.

Хутко вся школа позбігалася тицяти в мене пальцями, бо Цитруса вже сприймали за слабака з галімим бордом.

– Ти на кого позорив – на підарів, чи лезб? – тицяли вони мені в напис.

– На тебе! – відповідав я кожному, несучи свій хрест.

Доки Лізка з 8-го "А" не приперлася сюди з картонкою: "Я скататала лабу в Бена".

Це була подлянь, бо Бен – це моя клікуха, а звуть ме­не Вова, а, по-друге, я не міг сидіти з нею за одною пар­тою навіть в кокаїновому кумарі, адже вчився в пара­лельному 8-му "Бе". Тут лише до мене дійшло, що вона на мене накинула, як то каже Марко Вовчок, накинула оком, тож наступнього дня я прийшов з плакатом: "Я ку­рив травку".

Не напише ж вона:

"Я захавала крек", бо продвинуті батьки її приб'ють раніше, ніж вона дійде до супермаркета, а "травку" я ви­брав вдало, знаючи, що мої предки й не ухавають, що стоїть за таким дохлим словом.

"Я обісцяв бомжа",

"Я підробляла проїздний",

"Я фанатив за "Зеніт"".

Та вона змінила платівку: "Я не вірила в Бога".

Так, це круто, але круто для гьорли, тому я начепив: "Я збрехав на сповіді".

Ясно, це була підла брехня, бо я ніколи не брехав на сповіді, адже зроду не сповідався.

Відповідь її була миттєвою: "Я перднула в церкві".

Навіть Цитрус шарахнувся.

Кілька однокашників теж принесли слогани, однак бздливо завернули, побачивши, що накатала Лізка.

Й отут я пригадав, як рік тому, ставши на роліки, од­разу наштовхнувся на Лізу-клізму, вона теж вирішила їз­дить, в таких галімих наколінниках, і весь час штовхала мене на трасі й червоніла, а потім просила пробачення.