Я впав у грязюку. А потім швидко так скочив на ноги і почав бігати по мульких клаптях, почав зганяти метеликів.
Хлопці тоді добряче мене побили. Та я не плакав. Метелики кружляли над нашими головами і сміялись.
Татова пароконка
Тато у мене на колгоспній фермі корми розвозять. У них — паро— конка. Коня зовуть Байкал, кобилу — Майка. Я знаю, що коней тато дуже люблять. Навіть коли на обід додому їдуть, ніколи їх бігом не женуть. А так повагом, повагом, лиш гарба поскрипує…
Мама, буває, лаються:
— Он люди якось швидко вправляються. І коні в них як огонь. А в тебе вони мов сонні.
На що тато, щоб не продовжувать сварку, одказують завжди однаково:
— Коні не винні.
Я також хочу, щоб тато швидше додому приїздили, проте і коней жалко, вони ж так натрудяться на фермі, куди ж іще бігти? Тому я терпляче чекаю і прислухаюсь до того, як гарба поскрипує і дедалі гучніше, гучніше… Тато їдуть обідати.
Я знаю, що в гарбу тато вкидають навильник тої трави, яку сьогодні роздавали коровам. Воно ж сидіть м'якше на траві, коли їдеш. А дома той навильник завжди перепадає нашій корові Квітці.
Серед літа і я все частіше заглядаю в гарбу — знаю, що скоро повинні косить зелений горох. Коли тато приїздять з навильником гороху, то перед тим, як його Квітці віддавати, я весь той навильник переберу, пообриваю стручки. Вони ще й зелені, майже одні лопатки, але все одно так смачно!
Доки тато обідають, я Байкалу й Майці гриви заплітаю в коси. Вони слухняно нахиляють голови. І кожен хоче, аби йому першому… Дуже їм подобається красивими ходити, в косах.
Тато спочатку говорили:
— Дмитре, з мене мужики на фермі сміються, кажуть: "Що то в тебе дома за дівка сидить, що так уміє коси заплітать?"
— І що ви їм одказали?
— Та, — кажу, — то така дівка, що вже й дровця потроху рубає й косить сіно вчиться…
Як мені гарно стало, що тато не острамили мене перед дядьками, захистили. Бач які, дівкою хочуть придражнить. Ну й нехай, а я все одно татових коней заплітать буду!
Квітка і Чайка
Що не кажіть, а корова наша, Квітка, найкраща в череді. І сумирна, і ловиться легко, і молочниця гарна. Мама, коли її видоять, то пеленою дійницю завжди прикривають від лихого ока. Якось вони цідили молоко в глечики, я глянув і сказав: "Ого!" То одразу по губах і одержав. Бо не можна говорить так, бо кажуть мама, хто від великого молока здивується отак, то воно в корови взагалі може щезнуть. Після мого "ого!" молока у Квітки не поменшало, а значить, що очі в мене не лихі.
Пізньої осені корови пасуться не в череді, — кожен пасе свою, бо паші на луках стає дуже мало.
До осені з нашого маленького телятка виросла вже гарна теличка. Пас я їх обох, стару Квітку й доньку її Чайку. І все було добре. Тільки одного дня мов сказилась моя Квітка — бігає полем, за нею й Чайка вибрикує. Вже я з ніг збився. А вони і в людські городи забігають, і в колгоспну пашню. Не ловляться і все!
Уже вдвох з мамою насилу під вечір загнали їх додому в хлів. Квітка рогами комизиться, ратицями стука.
Мама й кажуть сумно так, самі до себе:
— От, диви, худоба, а серце має таке чутливе, болюче…
Тільки за вечерею я взнав, що ті мамині слова значили. Батьки стали балакать, кого ж завтра на ярмарок вести продавать: Квітку чи Чайку?
— Залиште обох, — тихо заскиглив я.
— Не можна, — кажуть тато, — вони нам зимою й вуха пооб'їдають. Та й нащо нам дві корови в дворі? Ось тільки яку продать?
— Гадай— не вгадаєш, — сказали мама.— Квітка на молоко багата, тільки старувата вже… А з Чайки чи вийде така молочниця, хтозна…
Отак сумно сиділи ми допізна, та так нічого й не порішили. Полягали спати.
А вранці-рано, ще й півні не співали, чую, тато з мамою гомонять. Тато кажуть:
— Давай так: зайду в хлів, котра першою голос подасть, ту й поведу на ярмарок…
Пішли вони в хлів, і я тихенько в двір вийшов, жду.
— Ну, хто перший забалакав? Хто?— спитав я, коли тато й мама вже переступили через поріг хліва.
— Квітка обізвалась, — мовили тато, — сама випросилась на продаж.
Я заплакав. Заплакали й мама. Тато повагом пішли в повітку, мов щось там шукають…
Коли сонечко проснулось, вивели стару Квітку з двору. Я побачив, як з її великих очей котились дві сльозини. Прив'язали Квітку до воза та й повели. Вона кілька разів зупинялась, оглядалась. Та тато сильно й не підганяли…
Довго-довго ще ревла в хліві Чайка. Я побіг у хату, заліз з головою під ковдру, закрив долонями вуха. А все одно здалеку, мов з погреба, було чутно Чайку:
— Ма-му-у-у-у! Ма-му-у-у-у!
В обід тато приїхали з ярмарку і розказали, що корову продали якомусь гарному дядькові, одразу видно, що хазяїн. А значить, і нагодована Квітка в нього буде, й напоєна…
На вторговані гроші тато накупили всього багацько, а мені — два великі медяники. Я сховав їх за пазуху і, щоб ніхто не бачив, прошмигнув у хлів. Витяг ті пряники й простягнув Чайці:
— На, їж. Це тобі мама Квітка передала…
Чи прилетять качки?
За нашою хатою, на луках, є озеро. Воно хоч і невеличке, проте місця на ньому вистачає всім: і гусям, і диким качкам, і рибі, і нам…
Зимою на озері в хокея граємо. А коли лід сильно замете снігом, то ми прогортаємо "дороги" і граємось в різні міста. Ходимо по тих дорогах один до одного в гості.
От я прогорнув дорогу, обставив її паличками — електричними стовпами… Дорога у мене з поворотами, через все озеро, аж до джерельця, де вода не замерзає. Там —"місто". У мене — Київ. У когось — Москва. В Ліди Яківцівської завжди чомусь — Токіо. Так інтересно! Жаль, коли хлопці старші озеро чистити починають, тоді воно вже їхнє. В хокея до ночі ганяють.
Зате влітку озеро наше. Із старших в ньому ніхто не купається, воно їм по коліна. Нам же — по коліна мулу, зате води аж по самісіньку шию! Купаємось! Треба тільки не дуже бовтать воду, бо як розгуляємось, буває, то потім йдемо додому в бочку миться.
На озері аж до самої осені живуть дикі качки. Осока там висока, сховатись є де. Ото вранці, як жену корову на пастівних, дивлюсь, а на озері — хмари. І великі, й малі. І видно через отой туман, як дикі качки по воді плавають…
Восени, коли картоплі копали, бачу, до озера мотоциклів наїхало багацько. Повиходили якісь дядьки, повдягали високі чоботи аж до грудей і давай озеро з різних боків обходить. Усі качки в небо злетіли. Тут одразу: бах! бах! ба-бах! Одна качка впала, і я бачив, як ще довго вона билась крильми в колючій осоці.
Я до мами:
— Проженіть їх, — кажу.
А мама мені:
— То ж, — кажуть, — не наші качки, та й озеро не наше. Як я їх прожену? Та й стрілять їм, мабуть, можна. Он вчора по районному радіо казали, що відкрилось те кляте полювання.
Мисливці полізли далі, за озеро, в очерет. Сам не знаю, як швидко збігав я до хати, прихопив великих гвіздків і молоток. Підповз до мотоциклів і давай гвіздки в колеса забивать. Я бачив колись у кіно, як наші партизани так німцям робили.
Від мотоциклів мене відтягнули мама. Вони бідкались:
— Ой, що ж це буде? Що ж ти, дурненький, наробив?
Мама мене не лаяли, тільки журно гладили по голові.
На ранок батька викликали в сільраду. Видно, запримітили дядьки, як я біля мотоциклів крутився.
— Оце ти услужив, сину, — тільки-но зайшли в хату, сказали тато. А потім вже до матері:
— На ось, Маріє, син премію виписав, — і подав мамі якийсь папірець. Пізніше мені розказали, що тата оштрафували на багато карбованців за оті мої колеса.
— Воно, може б, нічого й не було, а то ж вчора у тій кумпанії і голова сільради був, і бригадир наш, і з району якесь начальство. От і підняли шум, що, мовляв, сам такого хлопця випанькав, тепер і розхльобуйся, — говорили тато.
Тепер я сам собі й думаю: чи прилетять наступної весни качки на наше озеро? Хотілося б… Та краще хай не прилітають.
Березова мітла
Одного дня тато мені кажуть:
— Ти бачив, Дмитре, яка в нас мітла задрипана під хлівом стоїть? Треба би нової нарізать.
Накачав я велика, пилку до рами прив'язав. Поїхав у лісосмугу. Хотів пиляти, та так і став. Чи з одної берези зразу нарізать, чи з кожної потроху? Таке діло, що й без мітли вертатись не можна, знову скажуть: "Он людські діти!.. А ти й на дерево здертися не можеш…"
Берези високі, гілля од землі далеко. Підходжу до одної. Як же в неї ще гілочки забирать, коли он рубці кругом од свердликів — сік весною хтось точив…. Друга така красива, та зелена, та гладенька така. Молода душа… Не буду й ції займати. Третя, навпаки, — нещасна. Уже хтось обчухрав її майже до самого вершечка…
Отак походив я, походив… А потім почав назбирувать по одній малесенькій гілочці з кожної берези. Воно ж не так болить, коли — по одній…
До вечора обійшов усю лісополосу.
Тато в дворі зустріли:
— Щось ти, Дмитре, малувато нарізав.
— Та, — кажу, — вистачить. Воно ж мітла легкою повинна буть, замашною. А то ви робите завжди таку, що тільки ворота нею підпирать, — не піднімеш. Хіба ж то діло?..
Залізайте в курінь!
Літо я найбільше люблю за те, що воно тепле, що в ньому багато квіток, метеликів, пташок… За те, що літом є горох і мед на пасіці. А ще — за те, що влітку ми починаємо лаштувати курені. Повигонимо корів на пастівник, попутаємо і… гайда в шелюг!
Кожен вже зна свою роботу, хто що вміє. Старші гілля не носять і не ламають. Вони тільки командують та роблять із дрючків основу. Так ловко в них це виходить! Хрест-навхрест корою сирою позв'язують — і … курінь вже стоїть. Тоді тим гіллям, що ми з болота наносили, вкривають зверху. Та не абияк, а щоб коли дощ, то не протікало. Як гарно вкриють, всередині трави настелять, щоб м'якше й сухіше було, і… гукають до нас, найменших:
— Ну давайте, лізьте вже.
Ох, як у курені темно і м'яко! А пахне як! Аж спать одразу хочеться — так пахне…
Тоді Микола Макарців каже:
— Давай в складчину!
Це значить, що кожен біжить додому і несе звідти, що є: яйця, солоні огірки, яблука квашені, картоплю з печі, — все найсмачніше. Коли все це знесено, розстилаємо коло куреня ряднинку, розкладаємось і обідаєм. Смакота така, що мов ото тиждень нічого не їв! Сало мелькає на губах, цибуля хрусь та хрусь. Отак набехкаємось, тоді водички з джерельця нап'ємося, і до завтрашнього дня їсти не хочеться.
1 Шелюг — вербові зарості.
Надвечір за коровами починають виходити баби. У курені вже комарі кусаються.