І тут треба, якщо твоя згода, діяти нишком, бо вислідять. Телефончика шепоче.
Ясна річ, нишком. Бо шеф мене вже декілька разів безробіттям залякував.
Наступнього дня я виходжу ніби на одпущену мені прогулянку, і так, наче ненароком, до проходящого трамваю — скік. Так, виходить, мене той інтерес мучив, таємниця моя нерозгадана. Що я думав: мабуть, усі ці дами — жони дуже багатих і дуже старих баронів, чи, навпаки, промисловців. Або монашки.
Словом, зустрілися ми з нею і я вже постарався, щоби все було лучче, аніж на робочому моєму місці.
— Ну-ну, — каже вона. — Ти, — питає, — звідкіля це родом такий?
— Звідтіля, — кажу, — з-під Обухова.
Ну, побалакали там про те-се, тоді я починаю підбиратися до головного:
— Я тут у вас не все розумію, особливо деякі речі. Мушу тобі признатися, що мені за цю мою роботу платяться гроші й чималенькі.
Вона сміється й каже:
— Щоб ти не сумнівався — і мені також. І теж — чималенькі.
І от я вже взагалі лежу й нічого не розумію.
— Як? — питаюся. — І тобі? А тоді ж — за що?
— Еге, — каже, — за то.
І назива суму. Я мало не отетерів.
— Поясни, — благаю.
— Ти зараз цього не зрозумієш, — одвіча. — Може, якось іншим разом я тобі й розкажу, — знущається, — а зараз іди. Поспішай, тобі оно пора на роботу.
Отак маніпулірувала.
Ну, я хутень прибігаю, ікри з'їдаю подрійну пайку, запиваючи сметаною, потім горілки "Столишної", як було перед атакою, і вперьод!
А приводять мені інтересну дівчину таку, що по фігурці видно, що образовану, я з нею, сам злюся: хто ж ти тут у мене така? І хто, думаю, я тут такий?
Куди ж це такі гроші дикі пропадають?
І во ім'я чого? Чого? Чого?
— Ой, болить же! — кричить.
— Болить?.. А мені — не болить? Тобі скіко заплатили? Признавайся зараз же мені! Ну? Ну? Ну?
Та — не признається. Мабуть, їй добре заплатили. — Не розумію, — каже, — про що ви таке й кажете.
Ах ти... Що я їй тут зо зла й показав — на руках винесли. Чиновник мені вичитує:
— Ти оці свої жлобські штучки покинь. Випитувати. І пора кінчать уже з калічинням дівчат, це тобі не в СеРеСеРе... Тебе — од смерті спасли? Спасли. Гроші тобі платять? Платять. Мало тобі? Баб тобі, може, не хвата? Можу й підкинути.
— Та нє, наче хватає...
— Якого ж ти чорта? Найшов собі місце в житті — ти: бездомний, безродний ти, безпаспортний — і живи! І працюй. А не розпитуй. А розпитуватимеш — вижену назад, як собаку, раз не ясно тобі це.
Ну, я вже й мовчу.
Однак одна думка мене постійно гризе: що це воно за така контррозвідка, га? Питається. Яка буде кидати взаємно нам отакі шалені гроші? Яка їй із цього усього може бути вигода?
Якось я вибираю зручну хвилинку і скритно дзвоню із туалєта цій мадамі, що була мені телефончика нашептала:
— Мрію з усих сил, — кажу, — про зустріч...
Вона таки зраділа була! Бо ще не знала, чим це для неї закінчиться...
— А ми, — каже, — і так із тобою зустрічаємося сьогодні. Бо сьогодні, — радіє, — у мене з тобою і назначено ж.
"О! — думаю. — Утям знову тут що-небуть..."
Маніпулірують.
Ну, привозять її до мене. Залазимо на діван і робимо такий вигляд, наче не знайомі. Я умазую подвійну порцію "Столишної", щоби трохи озвіріти. "Ну, — думаю, — а тепера — держись!" Вона до мене горнеться, уся така бєднінька, тулиться кругом, бо ще не знає. А я — знаю і думаю: "Ну вже ні, пробачай!" Вона і так, і так, і так. І так, і сяк, розпалилася, біднесенька од того, бо не зна, що її за це жде. Я теж насилу терпів, скільки міг, а потім... Наче з цепу зірвався. І що я їй потім робив за це... вона тільки кричить та проситься. А я — ні! Ні! І ні!
І — ні!
Тоді вже вона розуміє, бідненька моя, що це вже не жарти, і питає мене так:
— Що це з тобою таке сталося? За що ти мене так невзлюбив?
— А те, що ви тут зібралися всі розумні дуже з мене дурника робити взялися. Маніпулірувать! Признавайся — ну! Що це за робота в мене така? Що це за така контррозвідка? Хто тут кому гроші платить і накази роздає?
Вона, дурнесенька, надіється одбрехатись, одпроситися, а я їй — не вірю! Не вірю! І не вірю! Тоді вона бачить, що зі мною такі жарти не проходять і починає мені розповідати:
— Я виросла, — почина вона розказувати, — в пристойній, забезпеченій сім'ї. Такій, що познайомилися ми з одним буржуа. Так, що дійшло у нас діло до весілля. І в результаті чого одкривається моя повна холодність до цього діла.
— Ну, тепер, — каже буржуа, — звернемось до лікарів.
Звернулися. І вони лікували, лікували, й окроми того, що гроші взяли, нічого не вилікували. Виправдовуються тим, що тут медицина теж безсила.
Тоді мій буржуа, раз таке діло, кидається туди-сюди по знайомих, по ворожках — і не помага ніщо. Бігали ми, бігали...
Доки хтось йому не насовітував одну думку. Що якось він бере мене й нічого не каже, і приводить мене ув один ресторан. Народу там зібралось — пітьма, так як не в ресторані, а якій їдальні. Що один на одному сидять.
— Куди ти, — питаю, — мене привів? Не міг у Парижі знайти місце помалолюднішого?
— Сиди краще, — зара взнаєш. Що ми, голодні? їсти сюди прийшли? Бо тут сьоні виступа рускій ведмедь. Ну, словом, зара сама все побачиш. Тобі самій, — каже отак із притиском, — буде дуже корисно це.
Я нудьгую, беру те меню, і воно випада мені з рук?
Блюда не особо які і їх так щоб не дуже багато, зате, скіко в Парижі я живу — цін таких я не бачила.
— Це шо, — питаюся в свого буржуа, — найдорожчий ресторан ти вибрав? Ми б могли й не так дорого повечеряти, зате набагато швидше в любому іншому місці.
А він на те — мене й не слухає. Ну, ми сидимо, їмо, що там є, а усі навколо тільки й роблять, що хвилюються чогось і вечерю не доїдають. І нервуються.
Бо одна стіна в ресторані тому — така наче типа скляна, але не зовсім, бо подзеркалена наче. Велика така. А всі, хто з цього боку до неї сидять, удивляються туди і наче кожен чогось жде.
І звучить музика така, й за дзеркалами тими вмикається повільно світло, і тут я почала здогадуватися, що вони виявилися прозорими в один бік. І отут я вперше побачила тебе, ти там сидиш і когось ждеш, і хвилюєшся. Тоді приводять до тебе молоду невинну дівчину. Таку сімнадцятилітню. Ви там з нею годинку-другу поборюкалися на пуховому дивані й подушках.
Доки ви собі борюкалися, а я відчула, нарешті, в собі, якісь незнані мені такі бажання.
А ти там, за дзеркалом, раптом як настрибнеш на неї! А вона й заплаче, і ридає... Словом, відчула я, нарешті, все, — і ми швиденько додому на машині.
Так, що отут, у машині цій, я й ощутила себе з буржуа жінкою як слід. А потім, приїхавши, ще раз. Так сильно, що в наступні дні ми кажний раз повинні сідати в автомобіль і їздити туди й назад, до ресторану. Їздимо ми, їздимо, і все, здавалося б, хорошо, якби в мене постійно перед очима не стояв ти.
Як ти там на неї кидаєшся, як ти її там повергаєш.
Що я потроху й почала шукать своїми каналами шляхи, як би це до тебе сюди потрапить. І, нарешті, знайшла, і коли ми після довгої розлуки зустрілися, то треба ж такому трапитись: серед випадкових відвідувачів ресторану опинився й мій чоловік. Мій буржуа! Сидячи в ресторані, й зруйнувалася моя сім'я, з такими труднощами яка була відновилася. Я втратила тепер усе. А ти хочеш забрати в мене останнє, так пожалій же мене за це!
— Брехня! — закричав я так, що вона вмить втратила ту свідомість, яка в неї ще лишалася. — Ето лож! Не може такого буть!
Я аж підскочив, почувше усе. Потім зіскочив, підбігаю до дзеркалів: дзеркало, як дзеркало. Но про всяк випадок беру стулку я і — грюк нею!
Важко, мабуть, у це повірити, але стулка та пролітає крізь усі зображення намного далі туди, де в напівтемряві сидять цілі натовпи народу й спостерігають на мене...
Я по другому дзеркалові тумбочкою — раз-з! Тільки бризнуло. І знов я пред'являюся перед багатотисячними натовпами народу. Я побив там усі дзеркала, які тіко були, щоби знищити ту ілюзію, яка мене оточувала і в якій я задихався — і виявляється, що на всі чотири сторони світу — по ресторанові, де сидять такі само французи, возбуждьоні, як на футбол на мене дивляться, крізь біноклі посміхаються.
Я — як вискочу, а вони як засміються! Що я вмить роздрочився, як тигр. А вони — пальцями на мене показують... І в цю мить усе те горе, усі ті гіркі сльози і гнів, що накопичилися в мені за часи німецького полону та французьких виселок — вирвалися небувалим проривом. Тоді я як накинувся на кого попало, а вони взяли і вмить збагнули, що жарти скінчили ся — і тікать! Так дружно, що багато в дверях і потовклося, особливо з тих, хто дами.
— Що гади?! — кричу я. — Злякалися?! Дивіться ж — куди ви? Страшно, так?
Саме тут на мене навалилися офіціанти, скрутили все й понесли до чиновника.
— Ти що ж це витворяєш?! — біситься він. — Та ти хоч поцікавився би спочатку, скілько одно таке дзеркало варте!
— Винуват, не встиг, — кажу я.
— Завтра і встигнеш, як вищитаю з тебе! Такі мені фокуси встраювать. Я — виганяю тебе! Аріведерчі!
Я знову опиняюся на вулиці. Без документів, без прописки.
І почав я от що. Своїми каналами наводить відомості про ту сімнадцятку, дєвушку ту, невинницю, саму мою першу тут (що в неї матір у недавню голодовку вмерла була). Бо вона в мене постійно перед очима стоїть. Так що потроху я взнаю, що після того нещасливого для неї випадку вона опинилася в психічно-ненормальній лікарні.
Я обнаружив її там, виписав і почав лікувати особисто ласкою й ніжністю і домігся того, чого не могли лікарі й медикаменти — тобто вернув її до розуму. І от вона давай до мене тепло відчувати більше саме за це, й ми одружилися з нею. Боже, як це мило мати сім'ю. Котра тебе і жде, і ніжить і на все за це для тебе згодна. Що я так на цьому розслабився, що незчувся якось і сказав:
— А пам'ятаєш ти той страшний випадок, що був колись із тобою серед чотирьох дзеркал? — візьми й ляпни їй я, дурень, що вона й підняла до мене отак очки. — Так то ж я тоді був, моя дорогенька...
Навіщо я про оте забуте бовкнув? З нею тиждень проживши, як будучи чоловіком і жінкою. Мабуть, тоді керувала мною хвастливість розповісти, що я побив усі стосунки із тим життям, побивши усі дзеркала. Що вона знову втратила свідомість, а потім розум...
Я знову лікував її, чим міг і так, і сяк, однак ласка й ніжність вже не допомагали, як колись.