— Без маминої пісні так важко!..
Поруч них лякалася тиша. Лякалося птаство над ними.
— Ось тут! — зупинилася козуля і посадила В'язанчика на пеньок.
В'язанчик глянув довкола себе. Одні дерева тільки-но прокинулися від зимової сплячки, другі вже бубнявіли бруньками, треті стояли у вічнозеленому вбранні. Із землі, із темного купиння, пробивалася трава. Квітами-дзвіночками вітав прибулих первоцвіт.
А онде, збоку, у вузькому руслі, гомонить потік. Далі русло ширшає і щезає з очей. Там В'язанчик побачив крутизну, стрибаючі хвилі у білих пасмах піни і береги з обдертим мохом, з поодинокими викорчуваними та поламаними деревцями. Ось вони — сліди лавини!..
В'язанчик дибав до одної смереки, до другої… Приставляв вухо до стовбурів — котра смерека знає колисанку? Але нічого не чув, окрім говору потоку.
Вечоріло. Повіяло холодом і страхом. В'язанчик згадав теплу домівку…
Раптом затріщало поруч гілля, і перед В'язанчиком, перевалюючись, постав його давній друг — ведмідь Бурмило.
— Ух! Ледве нагнав! Швидко біжить твоя козуля. Я кличу, кличу, а ви не озиваєтеся. Ну і я мусив бігти. Певне, щось трапилось у тебе?
— Бурмилику, дорогенький, смерічка гине!..
Бурмило обережно погладив малого, посадив собі на лапу. Невдовзі В'язанчик зігрівся від теплої шерсті ведмедя.
Кізочка лягла неподалік.
ЧУГАЙСТЕР
Ніч, подібно сові, опустилася на землю. Зорі тьмяно освічували небо. Місяць блукав поміж хмарами: він то вигулькував, то ховався.
Похропував Бурмило. В'язанчик пильно вдивлявся у темряву. Раптом його охопило дивне хвилювання. У говорі потоку вчувалися дивні звуки. Ось вони гучнішають… І повільна мелодія насторожила ліс.
Перестав хропіти Бурмило.
Місяць-молодик вискочив із-за хмари, глипнув униз і розсіяв промені по царині.
У стіні лісу, поміж деревами, вимальовувалася біла примара, яка все наближалася… І на просвіток, із царства хвої, вийшов чоловік. Він був високий, урівень зі смереками.
В'язанчик ойкнув і міцніше притулився до Бурмила.
Ведмідь попросив лагідно:
— Чугайстре, не лякай дитину!
Високий-високий чоловік вийняв із тайстри сопілку, заграв. В'язанчик розглядав таємничого лісового чоловіка. Весь у білому одязі, кошлате обличчя, руки й ноги. Довге волосся звисає на плечі. Дуже низьке чоло. В очах — переміна смутку і цікавості, ночі й дня.
— Чий ти, хлопчику? — запитав Чугайстер.
— Онучок майстра Василя Карп'юка. Мій дідусь уміє різьбити, ліпити бринзяні коні та олені. А яку він трембіту зробив!.. Чули її голос?
— Чув, аякже. Красно грає трембіта, але сопілка ще краще. — І Чугайстер підніс до губ сопілку.
Лісун грав. Поволі перевалюючись на місці, толочив молоду траву, що, на диво, знову шовковилася під його товстими босими ногами.
Уже кізочка, Бурмило і В'язанчик готові були й собі піти у танок, та раптом В'язанчик зупинився.
— Не буду танцювати! — вигукнув щосили. — Моя смерічка гине!
Коли Чугайстер обірвав шалену мелодію, В'язанчик розповів геть усе.
— Я дам тобі дивну сопілку, що знає всі мелодії лісу, а отже, знає колискові птахів, звірят, кожного дерева. І людські колисанки знає. Зумієш заграти — врятуєш свою смерічку. А як не зумієш, що ж, дерев у лісі багато!.. — Чугайстер підняв торішній листок, мить — і готова тайстра для В'язанчика. Уклав у неї мерехтливу сопілку.
В'язанчик простягнув рученята, а серце в нього аж зайшлося, — а що, як інструмент перетвориться на шматок сухої гілки?
Але сопілка мерехтіла світлом, як жива.
— Дякую! — схвилювався малий.
— Ненадовго її маєш! Як тільки видужає смеречатко — віддаси назад? — сказав Чугайстер і повернувся в царство хвої, туди, звідки прийшов.
НЯВКИ
Місяць не ховався за хмару. Ще краще вибілював царину — старався допомогти В'язанчикові.. Щось тихенько дзюркотів потік — він наче просив малого:
— Грай! Грай!
В'язанчик подув у сопілку.
Задивувалися смереки. Задивувалися козуля і Бурмило.
Але що це ондечки? Далеко, ближче і зовсім поруч постали тіні дівчаток. Тіні наближалися. На присвітку місяця обриси їхні стали чіткими, і вже не можна було не зачудуватися круглолицими лісовими красунечками з довгими кучерями. Сукні на них, як листя папороті, — візерунчасті. На шиях — намиста із зубчастого кореня. Іскристі віночки на голові. Дівчатка виступцем наближалися до потоку. Вогники з віночків сипалися на землю, на землі згасали. Але від того віночки зовсім не тьмяніли.
Нявки співали тихенької колискової. Мелодія була дуже знайома — так співала Іванкова мама, тільки слова були інші.
Ой спи, дитя, колишу тя,
Скоро заснеш — відійду тя.
Бодай спало, не плакало.
Бодай росло, не боліло —
Отцю. матці на потіху,
Добрим людєм на послугу.
В?'язанчикові очі злипалися. Хотілося спати, ще й ведмідь почав хропіти поруч. Та причувся раптово плач малої смерічки, і В'язанчик стрепенувся.
Він не злякався нявок. Вони були схожі на звичайних дівчаток.
В'язанчик подув у сопілку, і вона затремтіла звуками.
Нявки підійшли до купи хмизу й закружляли довкола. З віночків посипалися вогники, упали на гілляччя. Гілляччя зайнялося ватрою. Нявочки запищали з радості й закружляли ще швидше. І ще швидше заграв В'язанчик на Чугайстровій сопілці. Колисанку змінили коломийки:
Сопілочко калинова, мала та тоненька.
Чую тебе з полонини, така-сь голосненька.
Спів наповнив простір між деревами, і вони, здавалось, ожили, закивали чубами. Нявочки набирали воду із потоку, кидали навсібіч і одна на одну. Спів розбудив Бурмила.
— Нявки! — сказав він ошелешено.
А нявки співали, танцювали. І В'язанчик грав їм з великою втіхою:
Коли тоту коломийку почне гусляш грати,
То хіба стовп закопаний не йде танцювати.
Бурмило тупнув лапою раз, удруге. Взявся в боки. Не міг стояти закопаним стовпом.
Раптом здалеку, з глибини смерекового царства, почувся Чугайстрів голос:
— Ого-го! Хто співає, хто-о?!
Нявочки заклякли на місці, а потім так швидко повтікали, наче їх і не було. Тільки вогонь ватри нагадував про зустріч з ними.
Сірі тіні почали відокремлювати дерева, перераховувати стежки. То світанок промацував дорогу великому дню.
Бурмило затоптав попелище ватри. І гукнув навздогін малому:
— Не барися! Слухай козулю і вважай на себе!
Знову мчали через ліси. Перестрибували через гостре каміння і через потічки.
У ДИТЯЧОМУ САДОЧКУ
Дуже чекали В'язанчика у дитячому садочку.
— Ми й не знали, що дерева так повільно ростуть, — сказали хлопчики.
В'язанчик пішов уздовж зеленої стінки. Всі дерева охайні, здорові. А крихітна смерічка стоїть пожовкла. Довкола неї земля втоптана-перетоптана. Мабуть, багато разів діти побували тут. Ось варення…
— Ви що, варенням її годуєте? — запитав спантеличений В'язанчик.
Василинка опустила голову. І почала копирсати черевичком землю.
— Діти! — покликала Ганна Петрівна. — Ідіть вечеряти! їжа холоне!
Але ніхто з дітей не рушив з місця. Всі дивилися на В'язанчика.
— Е, ні, так не годиться! — сказав В'язанчик. — Виховательку треба слухатись. А смеречатко я вилікую. Недарма ж по лісі ганяв.
— Правда, вилікуєш? — зраділа Василинка.
— Вилікуєш? — перепитали діти.
— Правда! — І В'язанчик сів біля хворого деревця.
Діти пішли вечеряти. А потім батьки забрали їх додому.
СМЕРІЧКА ОДУЖАЛА
Вечір зіщулив плечі від прохолоди. Білий туман коловся, мов щітка.
— Кі-кі-кі! Кі-кі! — сердився строкатий дятел на колючки туману.
Зелене пруття хилило на сон свої гострі носики.
В'язанчик вийняв з тайстри сопілку.
"Що за гуцул, що не грає!" — усміхнувся В'язанчик, згадавши слова дідуся.
І ось тихо-тихесенько, наче то весна йде по землі, полилася мелодія. Вона заколисувала, чарувала, наповнювала світ.
Давно заснув строкатий дятел. Розчулений туман заплакав росою й покотив до Пруту.
Звуки Чугайстрової сопілки пригорнули крихітну смерічку, погладили хвою…
Деревце почало рости вві сні, рости, рости… Росла довкола трава. Росли, розвивалися ліси й сади. Росли діти. Діти за весну підростають особливо!
Другого дня в дитячому садочку гуляли без курток і шапок — так було тепло!
Сонце малювало дитячі личка рум'янцями та веснянками. Вітерець куйовдив косенята й чубчики.
Усі ялички за цю ніч підросли на кілька сантиметрів, а крихітна смерічка — на цілий метр! Діти були в захопленні від пишнохвойного стрункого деревця, яке раділо разом з усіма сонячному дню.
А В'язанчик тим часом на козулі доганяв вітер і мчав до Бурмила та Чугайстра.
Джерело: Київ, Веселка, 1992.