Мені саме поручили стерегти того входу й я безпечно можу вас провести тудою…
Турки повитріщували на козака очі з зачудовання. А одному з них мимоволі вирвалося:
— Так ти — зрадник!
— Я не прийшов питати тебе, хто я! Приходжу до вас, ще б жертвувати вам мою поміч. Коли хочете — добре! А коли моє не влад, то я зі своїм назад,— відповів бундючно Ілля.
— Ну, не ображайся так зараз, козаче. Покажи тайний вхід та й скажи ще, що ти жадаєш за це, бо чей же задурно…
— Нічого не жадаю! Тільки дасте мені відділ турків, що буде під моєю командою.
— Навіщо його тобі?
— Це вже моя річ! А в прочім і скажу. В нашого священика є дочка. Я її люблю, сватав її, та дістав гарбуза. Тепер хочу пімститися, хочу змусити її бути моєю.
Турки засміялися.
— А так, то кохання привело тебе до цього.
— Еге! — відказав Ілля і теж засміявся.
— Веди нас! — сказали турки.
Та й Ілля повів. Не думав над тим, якого тяжкого злочину допускається. Його душа вся була переповнена радістю, що його пім— ста вже ось і сповниться й Улянка, хоч і по неволі, таки буде його.
— Тепер покажу тобі, гордий попе, що значить Ілля, покажу! Пожалієш ти того, що погордив мною!
Турки тихо наближалися під мури міста. Попід землею вели до міста такі входи, що ними до води добиралися. От туди повів їх зрадник.
Лицарська смерть Улянки
Міщани запізно стямилися. Вже значна часть турків була в місті, коли міщани побачили, що тайний вхід зраджено.
Настало замішання. Люди не знали, що діяти, — чи тікати, чи боронитися.
Тільки козаки під проводом старого сотника держалися в ладі і хоробро відбивалися від турків. Уляна й тепер не спочивала. Вона всюди кидалася й загрівала міщан.
— Люди добрі! — казала, вона — плачем і зойком нічого не вдіємо. Міста вже нам не врятувати, бо ворогів більше. Скриймося до замку й відтіля відбиваймося. А тим часом може вдасться нам подати вістку в Чигирин, і відти прийде поміч.
Ця гадка подобалася людям і привела їх до рівноваги. Під охороною козацьких самопалів подалися всі до замку й тамечки замкнулися та відстрілювалися відтіля хоробро.
Це розлютило турків. Вони всі кинулися до Іллі:
— Ти обіцяв нам, що віддаси їх у наші руки! А бачиш — де вони..
Ілля заспокоював їх:
— Не бійтеся! Замок добудете легко. Там не стане їм припасів, і вони будуть змушені піддатися.
І турки обложили замок тісним перетечем, щоби змусити Ведмедівців до здачі.
Ведмедівці й довго не давалися і туркам таки навкучило стояти бездільно під мурами замку. І вони вже хотіли забиратися. Іллі дуже трудно приходилося намовити їх, щоб ще видержали. Він перейняв на себе ролю парляментаря й став переговорювати з обложеними.
А Ведмедівцям уже справді став докучати голод і недостача води. Багато вже найшлося між ними таких, що радили піддатися.
Навіть старшина хилилася до здачі: Один тільки старий сотник не хотів про це й чути. Однак гадка інших старшин почала вже перемагати, і сотник вже потроху став схилятися на їх бік. Годі ж було одному проти всеї громади перти. Коли Уляна почула про це, що старшина думає здатися, пішла між них і сказала:
—Чи ж не сором вам, панове старшино, вам козакам, здаватися проклятим поганцям? Чи ж не обовязок козака боротися до останньої краплі крови?
Почувши такі слова дівчини, старшина змішалася й мовчала. Тільки писар обізвався :
— Ет, що баба має мішатися до воєнних діл. Баба до горшків і кужеля, а не до ради, ані до шаблі. От що!
— Ви баби! — аж-скрикнула вражена Уляна — ви баби, ви труси нідлі, а не козаки! Та піддайтеся, коли вам не сором! Я не піддамся, а з тими, кому мила честь міста, честь України, буду боротися до останньої краплі крови!
Сказавши це — вибігла з ради.
Станула перед народом і каже:
— Люди добрі! Старшина ваша — зрадники! — Вони хочуть піддатися, хочуть сплямити честь нашого міста. Люди, не слухайте їх! Ви ж знаєте, що туркам нема що вірити. Вони все обіцюють, а коли піддамося, пов'яжуть нас і поведуть в ясир. Не дайте на поталу козацького імени. Борімся до останньої краплі крови! Краще згинути в чесному бою, як годиться козакам, ніж пропадати в бісурменській неволі!
Палка промова молодої дівчини розбурхала завзяття в людей. Вони закликали:
— Не піддамося, не піддамося! Краще наложимо головами!
Нараз під замком роздався звук сурми. До замку наблизився Ілля на коні. В руці держав білий прапорець, знак, що приїздить для переговорів.
— Міщани! Піддайтеся! Ні на що не здасться вам ваша впертість. Як не піддастеся, то турки голодом виморять вас…
Хотів ще щось говорити, та Уляна, пізнавши Іллю, закликала:
— Геть, зраднику, ти впустив турків у місто! Геть!
А за попівною й другі кричали:
— Геть, геть, забирайся! Із зрадниками нема ніяких переговорів!
Із мурів замку посипалися рясні постріли.
Іллі не оставалося ніщо, як вдарити коня острогами й утікати. Він так і зробив.
Палка промова молодої дівчини й її грізна та смілива постава супроти зрадника так розпалили увесь нарід, що він готов був зараз і в найлютішу січу піти. В попівні Уляні не бачили тепер молодої, ніжної дівчини, а грізного й досвідченого вожда. Кругом Уляни залунали голоси:
— Випадьмо на турків! Випадьмо на турків! Веди нас Уляно! Коли старшина труси, так ти веди нас! Хтось уже й коня привів їй.
Уляна не надумувалась. Допала коня й з чималим відділом узброєних людей вискочила з міста та сміло наперла на турків.
Турки зразу змішалися! Не сподівалися нападу. Та коли побачили що відділ Ведмедівців невеликий, звернулися знов проти них. Почалася завзята січа. Турки, певні своєї переваги, сміло вдарили на Ведмедівців. Та й Ведмедівці, заохочені палким словом і власним приміром дівчини, що попереду них гнала на коні, билися завзято. Блискають шаблі сталеві, кров червонить землю, кипить люта боротьба. А Улянка все попереду.
Аж тут навинувся Ілля й крикнув до турків:
— Живцем, живцем узяти ту дівчину!
Й Улянка побачила Іллю. Гнана жаждою пімсти з добутою шаблею кинулася на зрадника. Та він скрився за турків, Туррки, послушні приказові Іллі, старалися взяти попівну живцем. Та це їм не вдалося. Від її шаблі й пістолів падали турки один за одним. Без милосердя рубала вона на всі боки. А бажанням її було дістатись до Іллі: Хотіла розправитись зі зрадником А він усе накликує на турків:
—Живцем, живцем беріть її!
Падуть турки, але й її дружина зменшується. Багато упало, чимало дісталося в полон. Та попівна все ще бореться й намагається продістатися до зрадника. Нараз він зихитався. Чиясь куля поцілила його. Захитався й упав із коня.
— Пропадай, зраднику!— крикнула вона. — Не гинеш, як козак, але як трус від блудної кулі.
Турки, побачили, що він впав, розлючені кинулись на Уляну. Вона не пускає шаблі з рук. В погоні за зрадником відділилась від своїх і не помітила що вона сама самісенька посеред ворогів. Турки забили її. Вона впала з коня, закривавлена. А з її дружини вже лиш невеличка горстка. Бачать Ведмедівці, що смерть вже не мине їх, то ж б'ються хоробро, не піддаються. Краща славна смерть, як соромна неволя…
Нараз, позаду турецького табору, роздалися постріли. Серед турків зчинився переполох. Налякані подались там, відкіля греміли стріли. Це додало хоробрій горстці Ведмедівців відваги. Вони кинулися з подвоєним завзяттям на ворогів.
Вже й із замку побачили замішання в турецькому таборі. Побачили й полк чигиринських козаків і зараз догадалися, що це їм поміч прийшла, що їх послові вдалося щасливо продертися крізь турецький табор. Заохочені приходом відсічі, вийшли Ведмедівці з замку й ураз з позісталою горсткою наперли з одної сторони на турків. З другої сторони сікли бісурменів Чигиринці. Взяті в два огні, кинулися турки навтеки. Ведмедівці з Чигиринцяи гнали їх геть далеко й ще чимало турків післали на той світ.
* * *
Прогнали турків Ведмедівці й забралися розшукувати погибших рідних. О. Хведір також найшов тіло дорогої донечки й поховав її в садку. Під зеленими вишнями, біля могили хороброї попаді, виросла свіжа могилка її донечки, що віддала життя в обороні рідного міста.
О. Хведір лишився тепер круглим сиротою. Потішався тільки тим, що його дочка згинула хороброю і славною смертю, як справжня козачка.
Тіла Іллі ніхто не шукав. Мабуть поховали його враз із турецьким трупом. А може й так круки та ворони роздзьобали його. Писар, батько Іллі, впав також у бою. Щасливий! Не довідався до смерти, якого злочину допустився його син…
* * *
Давно те минуло. Із могили попівни нині може й сліду немає, та український народ і досі не забув про хоробру попівну і досі лірники та кобзарі по всій Україні згадують у своїх піснях як то:
Ведмедівська попівна горос учинила,
Сімсот турок-яничар з коней повалила.
Ніколи не забуває український народ тих, хто для добра рідної країни не жалів своєї крови, не жалів життя.
Пісня про Ведмедівську попівну
Славний город Ведмедівка
Всіма сторонами,
Не много в ній люди жили
Перед ворогами.
На святую Пречистую
В усі дзвони дзвонять,
А старії і малії
У голос голосять:
"Вийдіть, вийдіть, Ведмедівці,
Проти орди з хлібом!
Най не мститься ворог лютий
Над хрещеним людом!"
"Ой, не будемо, прокляті,
Не будем кориться —
Єсть у нас оруже ясне —
Будем борониться!"
Ведмедівськая попівна
Горос учинила:
Сімсот турків-яничар
З коней повалила.
А в суботу у полуднє
Города достали,
Старих людей, славних міщан,
Всіх під меч побрали.
До заходу соняшного
Церкви грабували,
Священика, отця Йвана,
В річці утопили.
До престола, до святого,
Коників в'язали,
А ризами, патрахилями
Коней накривали.
А в неділю дуже рано
Не в дзвони дзвонили —
То старії й молодії
Ревно голосили.
Джерело: Фельдкірх — Форарльберг, ВИДАВНИЦТВО "ЗАГРАВА", 1946.