Ні Вабербарви, ні Такричірки ніде не було.
"Мабуть, приснилося", — подумав Славко й заспокоївся. Він слухняно вмився, швиденько одягнувся й пішов з бабусею до дитячого садка.
Сонце світило ясне та чисте, хоч на асфальті ще блищали калюжки — від нічного дощу. І якби не страшний сон, Славкові було б майже весело. Майже — тому що він не приніс до дитсадка своїх кубиків, і як тепер доведе усім, що він найкраще складає з кубиків… А де ж вони?!
— Беріть мого козака, — сказала бабуся Марії Степанівні та й пішла. А Славко вже пригадав, що Майстер вчора таки нарізав йому кубики, а їх немає…
— Ми тут, — забулькотіло.
— Ми тебе відучора ждемо, — захлюпотіло.
Вабербарва з Такричіркою згорнулися клубком у його шафці, на котрій наліплено червоний барабан.
— Ой! — скрикнув Славко й метнувся до дверей.
— Ти куди? — перехопила його Марія Степанівна.
— Мені треба… Я кубики забув…
— Які кубики? Чи їх у нас мало? Роздягайся.
Славко спробував схитрувати й повісити плащик у Петрикову шафку.
— Ти що, забув, котра твоя шафка? — здивувалася Марія Степанівна.
Славко похилив голову й попростував до своєї шафки. Вабербарва з Такричіркою радісно захлюпотіли.
— Чшшш! Тихше! — засичав Славко й накрив їх плащиком. — Сидіть тут і нікуди не вилазьте.
Він неохоче поснідав і пішов з усіма дітьми на музичне заняття.
Славко любив музичні заняття, бо Ніна Іванівна так гарно грає на піаніно, що ноги самі танцюють. А цього разу вона показувала новий веселий танок, і Славко розвеселився.
Узявшись за руки, вони танцювали, а Славко ще й приспівував: "Раз, два, три! Раз, два, три!", — так, як Ніна Іванівна. Він не відразу помітив…
Першою побачила Яринка та як заверещить! За нею и інші почали верещати та вилазити на стільці. А Петрик аж на підвіконня здерся.
— Чого ви? — строго спитала Ніна Іванівна. Вона встала від піаніно, зробила два кроки…
— Ой! А це що таке? — зойкнула Ніна Іванівна. Ще б не зойкнути! Посеред залу кружляли Вабербарва з Такричіркою.
Славко підхопив їх і вибіг за двері.
— Ви чого повилазили?
— Тут музика грає, а ми самі, — забулькотіла Вабербарва.
— Еге, самі, — підхопила Такричірка. — Забирай нас!
Славко швиденько загорнув їх у плащик і втік з дитсадка. Похнюпившись, він подибав додому.
— Ти чому рибу загорнув у плащик? — запитала по дорозі незнайома тітонька. — На ось газету.
То вона побачила, що з одного боку з-під Славкового плащика визирає риб'яча голова, а з другого — риб'ячий хвостик.
Славко звів на неї очі й раптом щодуху кинувся тікати. Тітонька тільки руками розвела.
Захекавшись, Славко добіг до скверу й сів на лаву. Добре, хоч у сквері нікого не було.
— Я вас комусь подарую, — заявив Славко.
— Не подаруєш, — захлюпала Вабербарва.
— Нас не візьмуть, — забулькала Такричірка.
— Ну то в зоопарк віддам.
— А ти з нами підеш? — хлюпнула Вабербарва.
— Еге, підеш? — булькнула Такричірка.
— Що я, мавпа? — огризнувся Славко. — Чого мені в зоопарку… — і заплакав.
— Ну, не плач, — вже з жалем глянула на нього риб'ячим оком Вабербарва. — Слухай сюди: зроби нас такими, якими ми мали бути.
— Зроби, і всім тоді буде добре, — ляснула риб'ячим хвостом Такричірка.
— Зроби… А як же я зроблю? — схлипнув Славко і враз підхопився.
Треба знайти Лісовика. А Майстер знає, де його шукати. Він допоможе!
І поніс Вабербарву з Такричіркою до Майстра.
* * *
— Бачиш, якби ти був вислухав Лісовика, такого б не сталося, — з докором сказав Майстер.
— Мене отой перекривляйко дражнив… Якби не він…
— Не слід було на нього дивитися. Що ж, треба їхати до Лісовика.
Майстер узяв валізку, вистелив її м'яким рушником і лагідно промовив:
— Залазьте сюди, малі. Та не журіться — поїдемо.
Вабербарва з Такричіркою відразу заспокоїлися й залізли до валізки. І вони поїхали.
В електричці було небагато людей, і вона швидко бігла — спершу поміж будинками, а далі по обидва боки залізниці зазеленіли дерева.
Їхали вони менш як годину, але Славкові здалося, що цілий довгий день.
І весь той час він боявся, що Майстер не знайде Лісовика і Вабербарва з Такричіркою так і не стануть гарні.
Нарешті зійшли на тихій станції та подалися до лісу. Славко так біг, що Майстер задихався.
І сонце пекло аж-аж-аж!
А в лісі спеки не стало: затінок. Від кремезних дубів, білокорих беріз і ще від дерев з круглим листям і сизими стовбурами. "Осики", — сказав Майстер. Далі в долину спустилися, ледве з ліщини виплутались. Тут було болото. Зеленіла цупка осока та де-де темніли дерева — вільхи.
— Бачиш, — мовив Майстер, — вільхи ростуть і на болоті, а інші дерева — ні. Колись тут була річка, а понад нею росли верби. Отут я знайшов старий вербовий корч, той самий…
Корча не було. Ну звісно, Лісовик майнув кудись у своїх справах, казав же, що справ у нього дуже багато.
Славко згадав, як треба кликати Лісовика, набрав повітря і щосили закричав:
— Лісози-иче-чарівни-иче! Тебе Ма-айстер кли-и-че!
Але ніхто не обізвався.
— Ну-ну, який же ти майстер, — засміявся Майстер, і сам гукнув голосно:
— Лісови-иче-чарівни-иче! Тебе Ма-айстер кли-и-че!
Покотилася луна по болоті і загналася в гущавину лісу.
Замовкла луна. Зашуміло, загуло в лісі:
— Іду-у-у!
Славко зіщулився. А що, як Лісовик тут став сердитий? От візьме й зачарує їх на дерева… Що тоді буде?
— Іду-у-у… — почулося вже зовсім зблизька. З-за кущів вийшов Лісовик — бородатий, з кривими ногами. В руці він тримав їжака.
— День добрий, хазяїне, — чемно вклонився Майстер.
— Добрий день, Майстре! Оце знайшов підбитого їжака. Ходять у ліс, звірят не шанують, — проскрипів Лісовик і скоса глянув на Славка.
— То не я, — пискнув Славко й сховався за Майстра.
— Знаю, що не ти! Яку справу до мене маєте?
Вабербарва з Такричіркою, зачувши скрипучий голос Лісовика, забулькотіли у валізці. Майстер розкрив валізку, вони виповзли в осоку.
— Ой лишенько! — заскрипів Лісовик. — А це що таке? Твоя робота?
— Угу, — прогув Славко, — хіба ж то я? То ж ти… то ж ви… Ви ж їх зачарували…
— Я — так зачарував? — доскіпувався Лісовик. — Що ти з ними зробив?
— Розділив кубики на рівні частини… Як ви звеліли…
— На скільки частин розділив?
— На дві… По десять кубиків…
— А я ж тобі звелів поділити на чотири частини. А ти як слухав?
— Мене отой перекривляв…
— Я ж казав, щоб у кожній частині було не по десять, а по… Ану, скажи, по скільки кубиків мало бути у кожній частині?
Еге, так одразу й не збагнеш! Славко швиденько зібрав під вільхою двадцять маленьких темних шишечок і розділив їх на чотири частини.
— По п'ять! Не по десять, а по п'ять! Я… забувся…
— Забувся!.. Ти бачиш, що вийшло?
— Та ви вже, шановний хазяїне, пробачте малому, — лагідно озвався Майстер. — Це буде йому доброю наукою.
— З поваги до вас, дорогий Майстре, пробачаю. Зараз я виправлю його помилку. Хоч помилку виправляти важче, ніж справу робити. На, потримай, — і Лісовик тицьнув Славкові до рук їжака. їжак трохи вколов його голкою, Славко засичав, але стерпів.
Змахнув руками Лісовик і тричі крутнувся на місці. Вабербарва з Такричіркою розсипалися на двадцятеро кубиків, а потім кубики збіглися по п'ятеро — на чотири рядочки. Бо кожен кубик знав своє місце. І тут…
Захлюпотіла прохолодною хвилею РІЧКА, потекла через болото, завернула поза дерево.
І болото вже не болотом стало, а чистим берегом. Укрила берег густа соковита ТРАВА.
Сплеснула у прозорій воді, зблиснула проти сонця РИБКА та й сховалася. Попливла в своїх риб'ячих справах.
А на тому місці, де Майстер знайшов був старого корча, зашуміла буйним гіллям ВЕРБА, прикрила від сонця Майстра з Славком.
— Ух ти! — скрикнув Славко. — Річка, трава, рибка, верба!
— Гарно! — замилувався Майстер. — Таки гарно! Ну, що ти тепер скажеш?
А що Славкові казати? Тільки те, що сказав би кожен хлопчик чи дівчинка на його місці:
— Я більше не буду…
— Авжеж, — засміявся Майстер. — Після такого!
— А можна мені взяти додому їжака? Я його доглядатиму.
— Ні, залишмо в лісі — Лісовик його краще догляне.
Славко пустив їжака на траву. їжак, накульгуючи, покотив до верби, під вербою враз відкрилася нора, їжак у неї сховався.
— Глянь! — скрикнув Майстер.
На березі лежав корч. Він був такий самісінький, як той, — чарівний, але це вже був звичайний собі корч. Проте хтозна… Адже Майстер сам був чарівник і з корча міг зробити чарівну штуку. Майстер узяв корча, і вони повернулись додому.
А Лісовик? Лісовик залишився там, де слід бути лісовикові, — у лісі.
Джерело: Письменна Л. М. Казки, небом криті, а вітром підбиті: Казки.— К.. Веселка, 1990.