Ведмеді по черзі подали В'язанчику лапи, попрощались і пішли собі додому.
В'язанчик схвильовано постукав до дідусевої хати, але його стукоту не почув дідусь, і він вигукнув:
— Дідусю, відчиніть!
ЗУСТРІЧ
В'язанчик тулився до дідусевої щоки, гладив сиві вуса і розповідав про все-все, аж поки не здолав його міцний сон.
Вранці прокинувся В'язанчик, а в нього нові-новісінькі постолята, ще кращі, ніж були.
— В'язанчику, що будемо робити? — всміхнувсь дідусь у вуса. — Спершу візьмемось за трембіту чи напишемо листа Іванкові, щоб не хвилювавсь за тебе?
— Напишемо листа, бо я сам за Іванка хвилююсь.
В'язанчик приніс папір і ручку. Але оскільки писати він ще не вмів, листа довелось писати дідусеві. В'язанчик сидів коло нього і казав, що писати.
Довгий-довгий лист вийшов.
Такий, як В'язанчикова мандрівка.
І писали дідусь з В'язанчиком, аби Іванко приїжджав у гори, бо мають вони смереку-громівку, будуть робити трембіту з неї.
Іванко не забарився. Сів на поїзд і поїхав до діда. А від станції — на високу гору, де живе дід Василь.
На гору він ішов аж півдня. Втомився, але то нічого.
ТРЕМБІТА
В'язанчик, Іванко і дідусь Василь обтесали смереку, добулися до серединки, яка називається серцевиною, розкололи цю серцевину надвоє. Видовбали, вишкребли все зайве дерево. А тоді склали два жолоби докупи, обвили березовою корою, так ніби бинтом, щоб ця довга труба не розпалася. Ще й мундштук зробив дідусь, щоб трембіта співала й говорила.
— Ану, В'язанчику, спробуй підняти! — усміхнувся дідусь.
— Де вже мені підняти, коли вона така довга?! Ми он вп'ятьох з ведмедями ледве донесли… — зітхнув В'язанчик і несміливо підійшов до громівки, яка тепер вже мала нове, гарне ім'я — трембіта.
— Я тобі допоможу, — сказав Іванко.
Але В'язанчик сам взяв у руки трембіту і підняв її над собою, така вона була легенька.
— Дідусю, а трембіта і справді заграє? — перепитав недовірливо В'язанчик.
Дідусь узяв трембіту, підніс її до уст.
— Справді, В'язанчику. — Він дмухнув усередину, і в дереві назавжди поселилась пісня.
"Ту-ру-ру-ру", — почули її голос усі гори. Музику слухали ліси, ріки, полонина, звірі, птахи, дерева і трави. І на голос трембіти сходилися люди, зліталися вітри.
"Ту-ру-ру-ру-ру-ру", — говорила і не могла наговоритись трембіта. Так багато хотіла вона розказати землі, небу, сонцю, яке стояло над подвір'ям дідуся Василя Карп'юка, що мав онука Іванка і ще одного внука — В'язанчика, який скоро сам навчився грати і його називали В'язанчиком-трембітарем.
Джерело: Київ, Веселка, 1985