— А я й забула! Ви якраз до речі прийшли. Я вам дещо привезла. — Вона витягла з кишені кілька книжечок і подала.
— От спасибі! Велике спасибі! У нас уже нічого було читати.
— Тільки знаєте що, хлопці, ідіть ви швидше відціль! — порадила Тетяна. — А то ті чорти бачили, що ви сюди йшли, і напевне стерегтимуть, чи довго ви тут будете. Донесуть потім, що якесь засідання було.
Хлопці послухали ради і, подавши руку Василині Гордіївні та Тетяні, пішли геть.
Тетяна пішла наставляти самовара. Василина Гордіївна затулила рядном вікно — так завсіди робила після того, як було кинуто камінь, засвітила лампу і знову сіла на ліжко. Маруся, як кошенятко, полізла їй на коліна і скрутилася, обнявши її.
— Мамочко, розкажи про тата!
Хотілося одпочити. Несила була терпіти дійсності. Спогади були єдиною одрадою для обох. Василина Гордіївна почала оповідати те, що вона вже багато разів оповідала Марусі, так що вже та трохи не напам'ять те знала, але кожний раз слухала з однаковим захопленням про тата, якого майже не пам'ятала, але який їй здавався чимсь величним і прекрасним.
— А ще розкажи, як його хотіли примусити зрадити товаришів, та він не схотів.
Василина Гордіївна розказувала, і перед їх очима вставав образ людини, що жила для ідей, що майже все своє коротке життя мучилась по тюрмах і нарешті загинула у засланні.
— Розкажи ще, як ви жили у тій хатці, що в садку…
Мати розказувала й це, та знову переживала своє недовге молоде щастя й спокій, якого так мало зазнала на своєму віку.
Потім вона замовкла. Маруся теж мовчала і більш не прохала оповідань. Вона заплющила очі і уявляла все те, про віщо тільки що слухала. Її серце билось рівно, дихання було спокійне і глибоке. Вона душею і тілом спочивала. Потім несподівано розплющила очі, підвелась і, дивлячись на матір, з переконанням вимовила:
— Мамо, так, як тепер, не може бути завсіди, так не можна б було видержать. Мусить бути краще! Мусить бути!
Джерело: Кибальчич H. К. Спогади кота Сивка: Казки та оповідання.— К.: Веселка, 1993.