Татарські британи, заввишки майже з осла, огневого кольору, з широкими спинами і прямими ногами, були назначені для переслідування турів. Чорна шерсть іспанських собак блищала, мов шовк. В одному кутку двору гарчали, трусячи ланцюгами, вісім алянських догів, страшних звірюк, котрі могли виплигнути на груди верховневі і не боялися навіть левів.
Соколи були, може, ще добірніші за собак. Володар за великі гроші спровадив різні гатунки їх, були тут соколи кавказькі, вавилонські, з Німеччини, соколи плащуваті, наловлені на скелях, біля холодного моря в далеких сторонах. Для них були призначені особливі повітки, де вони сиділи, поприв'язувані на жердках, більші з більшими, менші з меншими; перед повіткою був пригорок, зроблений з дерну, куди їх садили час від часу, щоб вони могли трохи розправити крила.
Стояли готові торби мисливські, вудки, пастки і різне знаряддя.
Часто виводили в поле лягашів, котрі скоро винюхували дичину і непорушно засідали над нею. Тоді мисливці потихеньку підкрадались і з великою обережністю розтягали зверху велику сітку. Подавано знак собакам, і ті починали гавкати, — перепілки знімались, і дами, що були запрошені на се полювання, разом з своїми чоловіками, діти, служниці — всі накидались на пташок, що бились під сіткою, і забирали їх без жодної трудності.
Другим разом, щоб вигнати зайців, били в барабан; лисиць ловили в ями, на вовків приладжували пружинні пастки, які хапали за ногу необережного звіра.
Але Юліанові не подобались усі ці штучні вигоди ловів; він волів полювати далеко від людей, один з своїм конем і соколом. Майже завсігди це був сокіл скіфської породи, великий і білий як сніг. Його шкіряна шапочка була прикрашена пучком пір'я, золоті дзвоники тремтіли на його синявих лапах.
Він сидів нерухомо, в той час коли кінь скакав галопом та широкі рівнини розгортались з обох боків і мов бігли назустріч.
Юліан розв'язував ремінці і разом спускав сокола. Горда птиця піднімалась прямо вгору, немов стріла: видно було в повітрі дві плями, що кружляли, настигали одна другу, потім зникали в блакитній високості. Сокіл незабаром вертався, розбираючи яку-небудь птаху, і знову сідав на рукавицю, а його крила ще тремтіли після лету.
Юліан знищив таким чином чапель, шулік, ворон і яструбів.
Він любив, трублячи в свій мисливський ріг, скакати верхи за собаками, що спускались в яри і долини, перепливали через потоки, знов піднімались на гору і простягались до лісу; коли олень, покусаний собаками, починав уже стогнати, він убивав його і любувався, дивлячись, з якою лютістю собаки шматували його шкуру, котра ще парувала.
В ті дні, як був туман, він залазив у болота, щоб запаюватись на диких гусей, уток та видр.
Три джури чекали на нього зранку перед ганком, а старий чернець, вихилившись з свого віконечка, даремне робив йому різні знаки, щоб завернути його, — Юліан не обертався.
Він їхав на полювання і в спеку, і в дощ, і в негоду, пив, зачерпуючи долонею, воду з потоку, їв кислиці, які рвав, не спиняючи ходу, як стомлювався, то лягав відпочити під дубом. Вертався пізно вночі, весь у крові й болоті, з колючками в волоссі. Від нього йшов дух диких звірів. Він зробивсь такий, як вони. Коли мати обнімала його, він приймав зимно її обійми, здавалось, мовби мріяв про щось велике й значне.
Він убивав ведмедів ударами ножа, турів списом, диких кабанів ратищем, і навіть одного разу, не маючи нічого, крім ціпка, відбився від вовків, які гризли трупи під шибеницею.
Одного зимового ранку він виїхав досвіта зі всім припасом, з арбалетом за плечима і жмутом стріл біля сідла.
Його данський кінь, за яким слідували два собаки, йшов рівним ходом, і земля гула під його копитами. Був різкий холодний вітер, і одежа на нім обмерзла.
З одного боку на обрії стало роз'яснятись, і при білім слабім ще світлі поранку він зауважив кролят, які грались біля їхніх нірок. Два собаки зразу кинулись на них, почали гризти їм спинки.
Швидко він в'їхав у ліс. Глухар, закляклий від холоду, дрімав на гілці, сховавши голову під крило. Юліан одним помахом меча підрубав йому обидві ноги і, не забравши його, поїхав далі своєю дорогою.
Через три години він опинився на шпилю гори такої високої, що небо здавалось майже чорним. Перед ним тяглася, трохи понижаючись, скеля, подібна до довгої стіни, і потім круто обривалась, нависаючи над безоднею. На самому краєчку два дикі козли дивилися у прірву. Не маючи з собою стріл (бо він лишив коня ззаду), він надумався добратись до них. Зігнувшись наполовину, скинувши чоботи, він підкравсь до першого козла і всадив ніж йому під ребра. Другий, переляканий, скочив у безодню. Юліан кинувся прожогом і, послизнувшись правою ногою, упав, розставивши руки, на убитого козла, так що голова його звисла над безоднею.
Спустившись знову на рівне, він поїхав попід вербами, що росли вздовж берега річки. Журавлі, летячи дуже низько, час від часу пролітали над самою його головою. Юліан бив їх нагаєм і поціляв щоразу.
Одначе повітря нагрілось і розтопило іній, тумани розійшлись, і показалось сонце. Він побачив удалечині озеро, яке блищало, як свинець. Посеред озера була звірина, якої Юліан ще не знав, — бобер з чорною мордою. Незважаючи на віддалення, стріла влучила його, і Юліанові було дуже досадно, що він не міг забрати шкури.
Потім він в'їхав в алею з великих дерев; їх віти сплітались угорі і робили немов тріумфальну арку при в'їзді у ліс. Козуля вискочила з гущавини, лань показалась на роздоріжжі, борсук вийшов з нори. Павич розпускав хвіст по перові, і коли Юліан поубивав їх усіх, з'явились інші лані, інші борсуки, інші павичі, дрозди, сої, тхори, лисиці, рисі — безліч звірят, і щодалі все більше. Вони обступали його і покірно й лагідно дивились йому в очі. Але Юліан убивав їх і не чув утоми, раз за разом натягаючи свого арбалета, рубаючи мечем, колючи списом, і не думав ні про віщо, ні про віщо не згадував. Він полював хто його зна в яких сторонах, хтозна-скільки часу, і все робилось з такою легкістю, як буває тільки в мріях. Надзвичайне видовисько його зупинило. Олені збилися в круглому байраці, який мав форму цирку. Стовпившись один біля другого, вони грілись своїм диханням, котре піднімалось, немов пара. Надія, що він їх всіх може поубивати, наповнила радістю його душу. Потім він зліз з коня, закачав рукави і почав стріляти.
Як тільки свиснула перша стріла, всі олені разом повернули голови, деякі впали, почувся жалібний крик, і великий рух почавсь поміж ними.
Береги байрака були закруті, щоб можна було їх перескочити. Олені заметушились в цьому природному загоні, намагаючись утекти. Юліан націлявся й стріляв, стріли сипались дощем. Олені мов шаліли, вони почали битись, ставали дуба, перескакували один через одного. їхні тіла й переплутані роги робили одну збиту масу, котра коливалась, пересовуючись з місця на місце. Вкінці вони всі попадали мертві. Вони лежали на піску з запіненими ніздрями, з вилущеними тельбухами; черева ще якийсь час конвульсійно здригались, але все менше й менше. Потім все пробилось нерухоме.
Надходила піч. За лісом, через проталини поміж гіллям видно було небо, червоне, як кривавий обрус. Юліан прихилився до дерева. З утіхою в очах він дививсь на незмірне число убитих ним тварин і не розумів, як він міг сам це зробити.
З другого боку байраку показався олень з оленицею і оленятком. Олень, чорний і величезний, мав розложисті роги і білу бороду. Олениця, ясно-жовтого кольору сухого листу, попасалася, а оленя тулилось до матері.
Арбалет задзвенів ще раз. Оленя зразу ж упало неживе. Тоді мати, глянувши на небо, закричала немов людським голосом, глибоким, жалібним, що роздирав душу. Юліан, роздратований, прицілився їй прямо в груди й положив на місці. Великий олень, побачивши це, підскочив. Юліан випустив останню стрілу, і та встромилася йому в чоло. Старий олень, здавалось, не почував її. Смерть мовби не мала жодної влади над ним, він йшов все вперед, прямо на Юліана, щоб кинутись на його й розпороти йому живіт. Дивний олень зупинився, подивився на його вогневими очима й урочисто, немов патріарх або суддя, промовив тричі, в той час як десь далеко задзвонив дзвін:
— Проклятий! Проклятий! Проклятий! Колись, немилосердний, ти уб'єш свого батька й свою матір.
Він упав на коліна, заплющив повіки і звалився мертвий.
Юліан спочатку був здивований, потім раптом почув велику втому, й безмірний сум та туга обгорнули його. Схиливши голову на руки, він довго плакав.
Він загубив десь свого коня, собаки його покинули, він зостався серед самоти, яка, здавалось, загрожувала йому всіма небезпеками. Тоді жах йняв його, і він побіг через поле, вибрав навгад якусь стежку і опинився майже зразу перед ворітьми замку.
Вночі він не міг заснути. Лампа, що звисала з стелі, коливалась і тремтіла, і йому здавалось, що він бачить під нею великого чорного оленя. Його пророкування мучило його, він змагався з ним.
"Ні! Ні! Я не можу їх убити!" Потім він думав: "А що, як мені прийде охота?.." І йому зробилось страшно, щоб часом "лукавий" не вложив йому в душу цього бажання.
Три місяці його мати з великим неспокоєм молилась біля його ліжка, а батько, зітхаючи, невпинно ходив по коритарі. Він накликав найзнакоміших лікарів, які звеліли хворому пити різні ліки. Хвороба Юліана, говорили вони, походить або від лихого вітру, або бажання кохання, але юнак на всі запитання тільки хитав головою.
Сили йому верталися; він почав уже проходжуватись по подвір'ю; старий чернець і батько підтримували його попід руки.
Коли він зовсім видужав, він нізащо не хотів полювати. Батько, щоб розважити його, подарував йому великий сарацинський меч.
Він висів високо в збройовні, і, щоб дістати його, треба було стати на драбину. Юліан виліз на неї, але меч, надто важкий, вислизнув з його пальців і, падаючи, зачепив батька, так що розсік на нім плащ. Юліан подумав, що вбив батька, і зомлів. З того часу він став боятись зброї. Як тільки він бачив голу сталь, він робивсь білий як крейда. Батько й мати дуже журились з цього.
Нарешті старий чернець звелів йому в ім'я Бога, честі й пращурів знову взятися за лицарські діла й забави.
Джури кожного дня забавлялися, кидаючи в ціль дротиками.