Отже, нараз, коли ми всі були за ворітьми садиби, — у сінях торохнув постріл, якого акомпанементом був несамовитий покрик.
Всі ми прожогом метнулись до сіней і зледеніли в жаху: біля дверей ґанку лежав неживий Володя, а другий хлопець тримав рушницю, з якої ще навіть курився легенький димок від клейтуха.
І враз неначе вдарило мене по голові: — "Та ж це з моєї провини вбито Володю, мого вуєчного брата!" — А ту думку вже наздоганяла друга: — "Тож це амінь і йому, й мені!" І раптом почув я такий жах, ніби дійсно мого обличчя діткнулася студена рука смерті. Я підніс очі до неба:
— Господи не допусти! — зітхнула стрільчастою молитвою моя душа.
Саме тепер були б потрібні смолоскипи!.. Та з'явились ліхтарні, лампи. Непритомного хлопійку понесли до колодязя, де лили йому на голову холодну воду, змиваючи кров, що з неї враз на землі створилось ціле озеро (бо ж, розведена водою кров завжди робить враження величезного квантуму[10]). Та за хвилю від холодної туші Володя прочуняв… Тим часом уже був запряжений кінь, пораненого поклали на віз і кілька хлопців, у тім числі також і я, повезли Володю до лічниці.
Там виявилось, що в голову хлопчині потрапило аж 14 зерен шроту[11]. Одначе, хоч постріл стався на один крок від його голови, влучили в неї тільки бокові шротини, сковзнули по черепових кістках і майже всі вилетіли крізь шкуру геть. Решту йому вирізав фельчер, зайодував ранки, намотав ґазу й уже другого дня Володя походжав між нами, як ми казали, "кандибобером" — хвастаючи й своїм величезним "турецьким" турбаном, і тим, що його "не бере" ані турецька рушниця. Мало того, ще через день, він пластично демонстрував своєму одноліткові, що прийшов його немічного відвідати, як саме його стріляно, і мало-мало не забив свого спочутливого гостя…
Мене ж цей "щасливий випадок", анонсований глупим циганським дівчатком, імпульсував до висновку, що тримаюсь його і до сьогодні: людям властиві неясні прочуття будучини, але ж циганам більше, ніж комусь іншому. Бо ж це циганча не чекало від мене нагороди за своє "гадання" і з жалем сказало мені те, не чого хотіло, лише те, що йому мимохіть уявилось.
Що ж: вірити в циганські "пророчества?" Ні, але частіш згадувати сказану за дві з половиною тисячі літ перед нами істину Ляо-Ці, потім повторену Сократом і багатьма іншими мудрецями: — "Хто (все) знає, той не є вчений, хто ж учений — той не знає".
***
За рік чи два, знов на феріях поїхало нас п'ять хлопців на роверах у далеку мандрівку. Був один із тих незвичайних днів, що роблять літній час на Полтавщині — "на все хороший" — казково-чарівним і наповнюють серце найглибшою любов'ю до цієї виїмкової землі. Того дня, відпочиваючи на мальовничій галявині невеликої діброви, ми — з природи зовсім не сентиментальні хлопці, в напливі глибоких емоцій, поставали навколюшки, нагнулись до квітчастого килима трави й цілували рідну, теплу землю з такими ж почуттями, як цілують вдячні діти рідну матір.
— Земле наша! Ти — скрізь гарна, але найліпша й найдорожча ти — тут!
— Дай нам на тобі прожити і в тобі лежати по смерті!
— По смерті? Хто згадує про смерть, коли кругом — життя в зеніті? Їдьмо!
Ми — дужі, повні енергії й завзяття, в піднесенім настрої. Ах, хоч притиснути, що є сили, педалі, най залізні коні несуть, мов вихор! Вперед і все вперед!
З імпровізованими співами й вигуками летимо, тільки земля гуде під нами. А перед очима — вже та улюблена, чудова Полтавська панорама: довжелезний спуск із Опішні до замріяної Ворскли в Мійських Млинах. Шлях — широченний, сухий, укочений, із нахилою рівною площиною на півтора або й два кілометри завдовжки. Не їдемо, а — дійсно — летимо додому з прудкістю якихсь п'ятдесятьох кілометрів за годину, аж дихати нема чим, аж один одного ледве бачимо за ніжною пудрою куряви, що її зривають з дороги наші кола.
І зненацька чую, як щось з великою силою штовхнуло мене зісподу й підкинуло високо вгору. Я — в повітрі. Сідла піді мною нема, ноги — без опору, лет вперед — не зменшений… Лише почуваю в руках два гумових держална керма, що їх судорожно стискую з усієї сили. Головою ж тільки пролітає блискавка:
— Це ж — смерть! Господи!..
І в цій миті чую, що я справно вскочив у сідло, ноги вперлись у педалі, а ровер, мов куля гонить з убійчою силою рівною лінією вперед.
Колега, що був мені при плечі, біля річки оповідав:
— Коли я вглядів, як ти вскочив у яму й вилетів над своїм сідлом майже на метр угору, я сам ледве-ледве втримав свого велосипеда в руках, бо вчув, що млію з переляку. Але ж обґрунтованість мого жаху прийшла в той мент, як ти знову влучив у своє сідло. Тоді я збагнув, що було б з тобою, коли б ти хребтом брякнув у шлях поперед свого роверу! Не дурно ти в байраці згадав про смерть: вона летіла з нами.
І в того колеги цокотіли зуби, а руки були, як крига.
Ми всі були з духовної семінарії, тобто з фабрики атеїстів[12]. І серця наші були порожніми каплицями, що з них украли Бога. А от же, той колега, "що бачив мою смерть", "не мудрствуя лукаво", констатував:
— Ні, це — не "щасливий випадок", але правдиве чудо Боже!
***
Вважається, що непрактичні люди, хоча б мали й велику пам'ять, не пам'ятають чисел і дат. Дарма, що мене свого часу звали в Києві "українським американцем", а з дитинства й поднесь лишаюсь людиною, цілком непрактичною. Тож натурально, що, пам'ятаючи багато з того, що зажив, бачив, чув та читав, тяжко затримую в пам'яті дати. А отже, є кілька, що їх твердо тримає й моя пам'ять.
Такою визначною датою для мене був рік 1896, особливо ж — літо того року. Тоді я вперше закохався. Того ж року зажив тяжку драму першої зради коханої дівчини. В тому ж таки літі я по-перше написав кореспонденцію до газети[13]. Поважна газета мою кореспонденцію видрукувала, я дістав ласкаве запрошення до співробітництва й це потягло мене на письменницький шлях. Того ж таки року смерть кілька разів гостро пожартувала зі мною, навіть неначе навмисне раз-по-раз мене підловлювала.
Відомо: коли юнака порве перше кохання, — ціле його єство захоплене страшним торнадом. Це неминуче приводить до зриву в багатьох емоціональних відношеннях. Хлопчисько перестає бути дитиною й через ніч з нього стає правдивий юнак. Дитяча нерішучість чи боязливість, шукання в комусь опертя, слухняність старшим, а часто — й коректність до батьків — все раптом зникає. Натомість розцвітає ініціативність, нахил до більшої чи меншої героїчності (в залежності від індивідуальної здібності коронних сердечних артерій (arteris cerrotis[14]) дужче чи менше звужуватись. Сліпо вперше закоханий юнак мусить на всіх полях "доходити слави" заради дами свого серця. В ім'я свого палкого кохання він піде на будь-який одчайдушний чин, не спиниться перед жодною небезпекою, завжди готов ризикувати життям. Бо ж у коханні неминуче
"Щастя і біль сплелись заодно"
а в менти найвищого духового піднесення приходить бажання стати офірою, цілком ясно оформлюється туга за смертю. Бо ж той солодкий виліт у високості над усім буденним стає найсолодшим саме тоді, коли тебе підтримує за лікоть смерть. Що ж я був молодим у добі, коли ще кохання було правдивим і високим мистецтвом і злети душі цілком прибивали приземну фізіологію, то порив до лицарсько-героїчних чинів був цілком природним. Було природним також шукати нагоди, щоб себе належно показати перед своєю вибраною. Хто ж шукає, той знаходить. І того літа мені небезпек не бракувало.
Одного теплого дня наше велике, молоде товариство вирішило податись веселою юрбою до Брусії. Це — мальовничий, типовий куточок Полтавщини, лежить при річці Ворсклі, у віддалі коло сімох кілометрів від Диканьки. Дорога — левадами, лісом, байраками, оболонями, по яких один-за-одним скачуть легенькі містки над прозорими биндами потічків, окрайкованих болотяними квітами. Гаряче сонце на прогалинах, вогка прохолода затінків, повна ласкавості природа, здоров'я, молодість і п'янюча любов, любов — понад усе інспірували мене до найрізноманітніших вигадок та показів. І хоч всі ми дуріли, як цуценята, — однак я намагався бути все на першому місці, все — на видноті. Коли ми зривались бігти навипередки, першим добігти до мети мусів я; коли розгублювались у лісі й перегукувались, найдужче гукав я; коли дрались на дерева, найвище видиравсь я. І, коли, нарешті, ми кинулись у річку, найшвидше переплив її я.
Але — що то є: раз переплисти річку? Не виступаючи на беріг, я враз вернувся назад, плив знову вперед, і знову назад, вибираючи собі шлях тими місцями, що вважались за найглибші й найнебезпечніші. Коли вже — може по-десяте — я знов припливав до протилежного берега, всі інші хлопці відстали. Лише молодший за мене семінаристик Льоня, наш випадковий гість, премилий хлопчина родом десь із-над Псла, тобто вправний і вмілий плавець, не давав наплювати собі в кашу. Та ж і я не міг піддатися, щоб мене хтось "переклюкав", тим більше, що я бачив, як Льоня вже помалу відстає. Та, коли я знову наближавсь до берега, мій суперник коротко скрикнув. Я оглянувся й побачив, що він ковтає воду: потопає.
Всі товариші — на другім боці річки, а Льоня топиться на самім чорторию, тобто в найглибшій "ямі", до якої ми не поринали, знаючи, що там на дні лежать "корчі" — великі "мочені дуби", що в них дехто заплутувався. Але ж і мені цілком доходив дух. Одначе, який би я був "лицар", коли б у нещасті покидав напризволяще товариша? Та й чи ж міг я промарнувати таку красну нагоду вчинити правдивий "героїчний скуток"?..
Не роздумуючи довго, я повернув до потопаючого й за миг ока вже був над ним. Що ж він остаточно йшов до дна, не було вже коли скласти метод порятунку. Та й наш гість, як і всі ми на літній час був "гиря-макотиря" — мав низько пострижену голову й ухопити його — гирявого — за волосся не було як. Тому — з біди — вхопив я його за руку. Хлопець ще не остаточно втратив свідомість і, відчувши опертя, кинувся на мене, підобгав під себе, ще й судорожно затис мені рукою рота. Я рвонувся раз-два, та від надмірного руху перевтомлену ногу вхопили корчі, — і я також пішов під воду. Там, над самими дубами таки вирвався з Льоніних рук і ще раз виплив на поверхню. Не запевнятиму, що крикнув я надто голосно:
— Хлопці! Рятуйте… Ради Бога…— і знов пішов на дно.
Здавалось мені — в підводне "жовте королівство", з пагорками, усипаними довгастими блискучими зірочками.