Кучерявий жмуток зісунувся на лице, музика відмахнув його головою і повів оком довкола. Одним позирком оглянув все, став білий, як мармур, нараз його око запалилося в лиці задрожав усміх, як марево над полем, з грудей добувся стогін. Се сталося в одну мить, лице покрилося камінним спокоєм, він вдивився знов перед себе, в свою душу і добував з неї нові зачаровані скарби.
Одна пара вибилася з таночного гурту і пішла садом.
Виринули на леваді в світлі місяця. Вона, як струнка берізка, він, як молодий явір. Обіймив її за шию, вона склонила голівку на його рам'я. Сіли за горбком між корчами і притулилися головами, як діти. Гомін музики зачарованою хвилею обіймав їх серце. їй нагадувалося сирітство, йому недалека бранка.
Шепотіла, як весняний листок між жальними тонами музики:
Вмерли тато, вмерли мама,
Лишили, маєток,
Лишили ми стару кітку
І двоє котєток…
Він обняв її. Дівоча грудь, як виточений білий голуб, мала в собі тепло молодої крові і цілющий холод лілеї, а під нею билося серце. Грудь вливала в його душу відраду і забуття…
Два парубки не танцювали, Павло Дубина і Данило Лебедь.
Обидва мали тут одну дівчину на оці. Не була найкраща, але притягала їх. Чому вони пропадали за нею, самі не вміли би сказати.
От вона тепер в танці. Оба приглядаються зокрема: Дубина від комори, Лебедь з-поза гурту на воринню. Одарка саме така собі посередині. Ні висока, ні низька, ні гарна, ні бридка, ні засадна, ні утла, ні багата, ні бідна.
Ясна Коса, голубе око, спокійна, трохи закрита вдача, солодкий голос в розмові, а головно, таке біленьке тіло, як мало в котрої дівчини.
Дрібно іде вона в танці, трохи похилена голова, а шия, личко і руки. — як весняний цвіт.
Спідниця на ній пристає, тіло рухається і сипле вогонь у грудь парубків.
Дубина затис кулак, їсть її очима, Лебедь глядить на неї; задумчиво, розважає свою бідноту і чує, як дівчина за кождим рухом забирає йому душу і лишає там грань.
З дівчат одна лише не танцювала. Сиділа осторонь від гуртів, не мала на собі вишивок, звичайна біла сорочка, на шиї синя стяжка, жалоба по братіку, що впав від жандармських багнетів на виборах.
Її подовге личко було спокійне, очі — дві фіалки на сталевій плиті, задивлені понад людські голови, долом підзначували легенько їх білки. Була вона тут лише тілом, а душею мандрувала далеко, як туга по небі… Правдиву, щиру красу мало хто добачає.
Ничаєнко незамітно поглянув на неї.
Була се Ганнуся Стефанівна.
Музика затих, помучена молодь розсипалася по вулиці, садах і городах.
Дубина побачив, як Одарка дивилася на Ничаєнка, то на Лебедя і пішла.
Він приступив до музики з призлим усміхом.
— Ге, штукар з тебе, брате!.. Знаєшся… Недурно люди то-то… Кому скрипку, рахувати, лише в руки… то вона відлік не домовляє…
Музика подивився студено.
— Пильнуй своєї долі, я бачу, що у тебе язик не то-то…
Дубина оглянувся, нараз пригадав собі щось і пішов хитким кроком в сад.
Між шопою і плотом стрінувся око в око з Данилом.
— Тут ти мені в руки попався! — схватив його за сорочку під горлом. — За моєю дівкою лазиш!
— Дівка і коршма вільна для кождого! — крикнув Лебедь, і, заки Дубина спостерігся, той вихопив йому з рам'я брусок і свиснув попри голову.
Дубина відскочив, Лебедь стояв блідий і тремтів.
— Тут би тобі й амінь! Я не знаю жартів, але не роблю з життя газети, як ти, окаянна душе!
Дубина звісив патлату голову, забочився, білки набігли кров'ю, крутив лобом, як розлючений бик, і цідив крізь зуби:
— Ех, брате Данилку, ми ще зміримося…
— Не журюся, кого з нас борше столяр змірить, але як лев хибить добичу, то другий раз по неї не вертає. Так робить лише вовк і кіт… А тимчасом мій танець з Одаркою буде перший.
Дубина натискав на слово:
— Не-е буде!
— Буде!
— Побачимо, — сказав Павло і пустився до гурту парубків, що стояли на обійстю.
Лебедь пішов на леваду.
Одарка очікувала Романа, а тут з'явився Данило.
— Пусти, бо крикну! Закличу Павла!
— Най дякує богу, що живий!
Тиха квиль дівчини нагадувала плач скрипки, що гомонів ще в ухах…
На обійстю парубоцтво подавало ліктями гасло і моргало потайно в бік за Павлом Дубиною. Се йшло мовчки, блиском, як електрика.
Музика вдер чортівського козака.
— Каже, що поставить три гарці горівки…
— Способом хоче купити нас, штукою рятувати честь.
— Така правда лише між панами і жидами, до нас вона ще не прийшла.
— Хлопці, ми всі за Данилом…
Микитин Олекса поглядав на Данила і Павла і сказав півголосом до товариша:
— У сього серце на лиці, а той свою душу під утори[5] сховав.
Взяв плиту зі стежки і поставив на боці. Робив се так, аби бачили всі побратими.
— Може, придасться на що…
— Онде гідний колик в плоті, — бомкнув інший. — Лише раз, а добре… Два рази не гати, бо за се кримінал…
— Мо 'ня, хло', ти чо' вередуєш, як баба!?
— Не стріляй, поки вовк за лісом.
— Або стріляй, то втече…
— Буде нині кров і — сльози…
— Кров — огонь, а сльози — світло…
Дубина взявся під боки і крикнув:
— Хлопці, хто зі мною, най п'є!
Гурти стояли, як скаменілий ліс.
— Стережися сих вечерниць, як мати тебе від огню стерегла!..
Ґазди взяли Павла набік між себе.
Данило зачав танець з Одаркою, за ним пішли інші.
Потім обіймив Романа за шию, словами промовляв:
— Братіку мій, приятелю сердечний, ти над усіх!
Ничаєнко перестав грати і приступив до Ганнусі.
— Що зорі віщують?
— Коротке слово в серце трафляє. Доля близько, лиш гадка далеко.
— Прихили думку і долю близько.
Глянула на него, він заслухався в її голос, задивився в її очі і мовив:
— Чи ти сеї ночі русалкою в дунай-море вдивлялася? Твої очі — глибінь неба в свято весни. Твоє личко — біла лілея, що впивається сонцем. Як світ дотикає твоєї душі, розцвітає в нім рожа ранньої зорі. Твій рух — серна серед лісової тишини, ритм молодості, хвиля серед вічності. Твій голос — спів ручаю, над яким нахиляються заслухані лебеді і русалки… Встав я нині раненько — сон казку вів за рученьку, від тебе біла голубка прилинула до мене в гості…
Дівчина похилила головку і шептала:
— Те, що ти бачив наяві, я оглядала у сні…
Ничаєнко перебігав лівими пальцями по струнах, правим великим зачіпав їх. Тони сипалися і падали, як жемчуги в зачаровану глибінь.
Зачав грати.
Біль, скарга, плач і стогін поневоленого народу лягав на хмари, гуркотів громом, аж земля дрижала, світ двиготів і здержався на своїй осі, мороз пробігав мурашками, а Ничаєнко вдивився в свою душу, збирав сльози і розвивав лавами акордів аж під небо, сипав у правіки, то сіяв і стелив їх жемчугами в будуччину.
Була се арія, яку годі зловити, затямити. Добувалася з-під землі, з душі поневоленого народу, підіймалася великанською аркадою веселки й опадала другим крилом, як лілейний міст нового досвітка.
Старі ґазди задумалися і стало так тихо, що чути було здержаний віддих і стук серця, було чути, як позасвітні гомони рухали листками дерев довкола обійстя.
Дитина пригорнулася до матері. Хтось скинув капелюх, за ним всі відкрили чола і похилили голови, як в святині, лиш від часу до часу долітав за глибоким гомоном скрипки здавлений стогін з грудей чоловіка.
Могучим акордом заокруглив музика імпровізацію і, блідий, обезсилений, пішов хитким кроком.
Станув на березі за прогалиною й оглянувся.
По тім боці стояла дівчина. Прощав її капелюхом, вона кланялася йому в пояс і махала рукавом, як білим крилом.
1917
[1] Хлопець.
[2] Підвіконня.
[3] Шовкова стрічка.
[4] Давньогрецький юнак, символ краси і безсмертя.
[5] Жолобок на краю бочки, куди вставляється дно.
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985.