Мати осиротила мене хлоп'ятком. З тіней минулого дивляться її очі, долітають святі промені серця. Блукаючи по світу, я ніде не зустрічав хоча б подобу того образу. Я сам — художник і довгі літа не зміг відтворити цей образ, хоч у хвилях смутку бачив ясно його перед собою.
Ось її очі… Стала на порозі й дивиться на мене довго-довго. Ледве відтягнули її: знала, що не вертатись їй вже ніколи…
Після її смерті батько женився вдруге. Взяв собі білоручку — з панського дому. Як кажуть: "Першу жінку — в дошки, а другу — в подушки".
Мачуха була статна, завертоока, ясне волосся, грішні груди, тонкий голос. Сонна і лінива, як кішка. Тіло заглушило душу, як це звичайно буває у жінок паразитного виховання. Принадами суєти обдурила вона старого батька, і він покорився її волі.
Так на місці бідного щастя запанували пусті розкоші.
Мене вдома часто лишали самого. Вимету, бувало, хату й сяду в кутку. Знадвору заглядає у вікно хмарний вечір, я дивлюся в безконечну сіру пустелю перед собою: сльоза за сльозою падав з очей.
Найбільше любив я бавитися зі своїм ровесником Сенюковим Олексою — також сиротою.
Та раз прийшов він до мене опухлий, заплаканий і приніс з собою малі грабельки. Ми сіли в бур'яні. Він був смутний, не говорив нічого й не мав охоти бавитися, як звичайно. Я дивився на нього. Нарешті він попросив у мене хліба. Я побіг до хати й виніс крадькома кусень хліба в пазусі. Олекса взяв його, вщипнув кришку, але не їв. Потім встав, сказав, що грабельки дала йому тітка, і поволік їх за собою. Я проводжав його, а він загрібав сліди своїх ніжок у пилюці й лебедів, наче до себе:
— Бу-вай здо-ров, бу-вай, здо-ров!..
На другий день я дізнався, що Олекса помер.
Оповідали, що за кілька днів перед тим ішов він біля панського саду, а паничі були на черешні. Він попросив у них черешень. Таки дуже милосердно просив. Вони сміялися з нього й кидали йому кісточки, а потім нацькували псами…
В гарячці перед смертю він просив черешень…
Минали літа, я підріс і незабаром пішов світ за очі.
Чоловікові жінка не вмре, помре лише дитині — мати.
І виріс я на чужині, а в мене виросла туга за рідним краєм, за рідною матір'ю.
Я забажав бодай маленьку пам'ятку знайти по ній, воскресити її образ.
Так поїхав я в рідне село.
Батько привітав мене, як тінь із того світу, мачуха позеленіла і набрала богомольного виду.
— О, то ти ще живеш?.. Ми вже давно вважали тебе небіжчиком!
Простягла руку й показала на крісло.
Під час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумління й спомини, бо відступав від теми і згадав кілька разів, що мов обличчя дуже нагадує йому покійну.
Мачуха спитала, чи пам'ятаю щось з дитячих літ, але потім пригладжувала надшивку сукні й не чекала на відповідь.
Я силкувався заспокоїтись, шукаючи хоч би тіні тої, яка навіть по смерті одна-одинока не покидала мене. Це була кімната, в якій я останній раз її бачив.
Ні одної пам'ятки не лишили. Тепер ця кімната була чужа й холодна…
Наймичка накривала на стіл, мачуха позіхнула й вийшла. Батько став сам не свій. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотів сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками і кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.
Двері відчинилися. Мачуха тягла за собою щось, батько зітхнув, я піднявся і застиг на місці.
— Представлю тобі, Назаре, мого єдиного сипа, доктора прав Нюнька, — сказала вона з чванливою примхою і привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену набік голову з риб'ячими очима і неприємним усміхом. Вся решта тої мачушиної потіхи губилася в одежі дітвака, тільки здорові руки й груба шия нагадували людину, закопану по пояс у землю.
Ми обмінялися поглядами, карлик вхопив мою руку і стиснув так, що я ледве витримав.
— Пардон! — заскрипів він, як криничний журавель. — Але я вважаю за потрібне представитися в тому значенні, щоб гість пізнав відразу, з ким має діло, і не судив по моєму вигляду, що в мене немає сили!
Він засичав і вишкірив два ряди здоровезних зубів, а те "моєму вигляду" виголосив гордо.
Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким способом, але мачуха перебила:
— Від брата треба все приймати, тим більше, що він — доктор.
Мені було байдуже, хоч би він був міністром.
Та Нюнько напосівся на мене:
— Я чоловік практичний, здоровий розум — це моє серце. Стою на чолі фінансових та політичних інституцій і маю голос у головних суспільних справах.
Я дивувався з того свого "брата", мене забирала лють і милосердя, а вкінці — страх. Легко було зміркувати, що між нами щось важливе трапиться.
Він почав говорити про поезію й мистецтво і сказав, що не терпить їх, бо "плаксиві, бідні розбиваються в потемках і самі не знають, чого хочуть".
Мені стало нестерпно.
— Я сподівався, що ви це скажете, але чи не приходило ніколи вам на думку, чому саме поезія така і хто цьому винен?
Він хотів було відповісти однією з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногі песиголовці, та я його зразу ж збив згори:
— Це тому, що паша поезія й мистецтво не мають ґрунту під собою, і доки політична влада буде в таких руках, як досі і як ваші, то нема надії на кращу долю народу…
Після вечері я лишився на самоті.
Вікно було відчинене у великий сад, і до мене навідалися мої товариші — думки.
Не хворий я, але життя без материної ласки, між чужими, самотнє життя в кривді й приниженні передчасно зломило мою юність.
Тепер мене кололи терняні думки.
Виперли мене з рідної хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що він народився калікою, обдарували його серцем і достатком. А я народився здоровим, і за це мене позбавили всього.
Я сперся на підвіконня, оглядав усе навкруги — рідне, знайоме.
Тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співанки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ довкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну кімнату навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я з далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі — сни — гуртувалися все самотніми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у мені до мого поневоленого народу. Це була одинока відрада на чужині.
Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, сховаємося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а мені так і не судилося орати своєї ниви.
Так скінчилася моя перша співанка.
Раз пастушком заблудив я в лісі, й після довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опівночі — чудні дива снуються по смереках, місяць пускає пасма крізь гілля на пні й корчі, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомін іде по лісу.
…Рано проснувся я, і раптом мені здалося, що встаю із домовини.
Потім вийшов на подвір'я з батьком. Спитав його, як йому живеться. Він довго мовчав, а потім почав жалітися:
— Зле. Таки так зле, що годі й виказати. Сам не вмію знайти ладу в тому всьому. Нечиста сила запанувала мною… Я став за попихача, за машину, що має працювати на жінчині та Нюнькові витребеньки, а мені самому піде навіть місця нема. В усій хаті нема, одної п'яді, де б я міг спокійно сісти. І до того ж та побожна відьма вічно жалить мене, що я лише про себе дбаю. Подумай лише, як ті всі побожні потвори вміють безбожно катувати! Вони обоє з Нюньком ненавидять мене в хаті, раді б зовсім не бачити мене. Ота жінка — це петля на мою шию, це така чорна хмара, що мене морозом проймає, коли її бачу, але я не маю ні якого порятунку. Я є невільником усього: підлоги, стін, дверей, години, навіть кожної хвилини. Тут не можна стати в чоботях, там не вільно заговорити, бо Нюнько спить, там не вільно опертися, бо буде люлькою чути. Нічого мені не вільно. Мене на кожному кроці обгортає страх, я власної тіні боюсь… Ходив я до адвоката, гадав, що дістану розвід, але він сказав, що розводи дають лише великим панам, а хлоп навіть думати про це не може. Завинив я сам через свій нерозум, дав обмотати себе, та й годі. Взяв собі жінку не під пару, а гадав, що буде така, як перша…
Стежкою, садами вийшли ми на цвинтар, до материної могили.
Було тихо. Сонце цілувало землю, на ній будилися квітки з медом і запахами. Білі хмарки линули по небу, як лебеді по синьому морю.
Мати наче дивилася на пас із-за тіней дерев.
Старий шепотів:
— Я віз її до лікаря, а вона хотіла вертатися додому і дуже побивалася за тобою: "Хто буде йому співанок вечором співати?.. Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?.. Як Назар підросте, то перекажи йому від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки в бога випросила, коли дав мені таку доленьку…" Тут ухопив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і була щирою посестрою в радості і смутку, а вона була їй вірна до останнього подиху.
Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з'явилася переді мною.
Її очі дивилися на мене, — моя безмежна туга воскресила її.
Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.
Так минали дні.
В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.
Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.
Найраніше вона з пас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.
Як звичайно, вона порається сама в хаті — й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.
В лісі — джерело. Ось мати йде по воду, та не доріжкою, а мохом, куди ще піхто не йшов.
Покійна будить в мені душу, і переді мною постає дивний світ образів.
Ось я лежу хворий, вона на ослоні біля вікна пряде кужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову, в хаті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола. Я задивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби заспівала щось. І вона співає.
Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Буджуся — довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивиться на мене і плаче нишком.