Мов стрепенулось, ніби посміхнулось.
І, огорнувши у рожевий цвіт,
Немов притисло до своїх грудей.
Надійнішого прихистку немає...
СЬОГОДНІ ВІТЕР ЗА ВІКНОМ
Північний вітер з дощем
Налетів несподівано.
Хазяйнує на терасі,
Роздратовано стукає у шибку,
Гуде, завиває, мов біснуватий,
Ніби хоче взяти реванш
За сонячну і лагідну
весну цього року...
ВЕСНА ПРИЙШЛА У КАМАКУРУ
Камакура в цвіту... Ми стоїмо на горі,
Я здається, летимо на білих крилах сакур
Понад храмами і вежами,
Криптомеріями і секвойями,
Аж туди, у голубу далечінь океану.
Велетенський і незворушний. Дайбуцу1
Проводжає нас поглядом
і нагадує просту істину –
Справді, життя – коротке,
а мистецтво – вічне.
1одна з найбільших бронзових фігур Будди у світі, 1252 рік
ЦВІТ ПІВОНІЙ У ТРАВНІ
і
На жаль, я не маю іга1
Яка вражає красою
І дихає, ніби жива істота,
Зігріваючи холодними вечорами,
І охолоджуючи спекотними днями,
Я поставлю бутон півонії
У вазу зі селадону, як радив мудрий Кавабата.
І квітку, і вазу окроплю водою.
"Тепер, справді, травень..."
' старовинна японська кераміка
ІІ
У холі будинку
На тлі золотої ширми
Ваза з півоніями,
Схожими на рожевих фламінго.
Ніжні пухнасті квіти
З чудодійним запахом.
Вони проводжають
І зустрічають мене щодня.
Огортаючи у пелену аромату.
Ніби захищають від прози буден.
А хіба не те саме робить справжня поезія?
НАМ ДОБРЕ У ДВОХ
І
Я тримаю парасольку над нами,
Мов оранжеве сонце
Під час дощу, і бачу
Твоє обличчя близько-близько,
Ніби крізь збільшувальну лінзу.
Які густі у тебе брови,
Які задумливі очі,
Які чорні вії...
З роками ти стаєш
Все вродливішим.
І ця сивина на скронях
Так личить тобі, любий..
II
Тут, на подвір'ї стародавнього храму,
Бачимо зелені далі у ранговому тумані,
Так схожі на деснянські луки,
Якими ми милувались з тобою
Років двадцять тому
у Новгород-Сіверському.
ІІІ
Не минає і дня, аби ти не сказав мені:
"Кращої за тебе у світі немає",
Якщо подібне триває усе життя,
Хочеш, чи не хочеш,
А починаєш вірити сказаному.
І віра ця стає опертям.
ІV
О скільки поколінь спостерігали за місяцем,
Коли він з'являвся понад горою Обасуто.
Скільки віршів складено, скільки пісень проспівано.
А мені здалось, що теплий вітерець
Пробіг по моєму обличчю...
V
З чим порівняти твоє обличчя,
Обличчя доброї втомленої людини,
Яка присіла на підвіконні
дванадцятого поверху
І супроводжує поглядом
кожну пелюстку,
Що облітає з рожевої сакури
у готельному саду.
БІГ ЧАСУ НЕВМОЛИМИЙ
І
Так опадає довгожданий цвіт
Зі сакур і зі слив,
Із персиків і яблунь.
Нема нічого вічного в цім світі.
Але нема й кінцевого нічого.
Усе мінливе, у постійнім русі,
В тремтливім загадковім коливанні
Між смертю і життям.
II
"Пісні весни" читаю вечорами.
"Сінкокінсю"1 пронизане печаллю.
Слова прощання сипляться із вуст,
Так як пелюстки ніжні навесні
З дерев квітучих.
Я ж, дивлячись на вишню за вікном,
Від захвату німію і не можу
Ні на хвилину уявить кінець
Цього буяння ніжної краси,
Радіє світ і я із ним радію.
' антологія японської поезії початку тринадцятого століття
ІІІ
Понад горою пролітають гуси.
Їх оспівали тисячі поетів
І тисячі художників про них
лишили пам'ять.
Древні какемоно нам нагадають
про відносність часу.
Віки минули. А так само гуси
Летять понад Бандаєм, мов колись...
ІV
Оце і є вічний мотив
У медитативній ліриці:
"Осипались квіти
Прекрасних вишень.
Поглянь на ці пелюстки:
Гадаєш, це сніг?
Але він – не тане!"
НАВЕСНІ У ХРАМІ ТОДАЙДЗІ
У храмі Тодайдзі душа сягає небес.
І звідти бачить світ, мов на плівці німого кіно.
Зелений простір, умитий дощем
І уквітчаний яблунями,
Оленята і діти, гендлярі і покупці,
Таксі і рикші, туристи і прочани,
І величний божественний спокій.
Тепер я знаю, куди рватиметься душа
у хвилини суму.
ВІРШ ПРО НІЧНОГО МЕТЕЛИКА
Вночі він з'являвся нечутно,
І підлітав до троянди, гордої,
Мов іспанська грандеса.
Спостерігаючи цю картину,
Я раптом пригадала метеликів
Мадам Ханае Морі,
Що ніжно тремтіли
На прозорих шифонах,
Повільно коливаючись у ритмі
Ходи моделей на подіумі.
Та це вже зовсім інша історія...
Я поки метелик кружляє над трояндою,
Близький і недосяжний,
мов зірка...
ДУМАЮ ПРО УКРАЇНУ
Я так тужу за рідною землею...
Тепер вона в цвіту так, наче
Білі хмари пливуть низенько,
Аж понад землею.
А на пологих пагорбах церкви
Стоять врочисто й дивляться на світ,
Мов матері ласкаві на дітей...
ПРИБЛИЗНО У ГОДИНУ ОВНА
У літню спеку на горі Бандай
Під дахом криптометрії-красуні
Заснув хлопчина. Поряд motobike,
Червоний шолом і кросівки Nike.
ВДИВЛЯЮЧИСЬ У ДАЛЕЧИНЬ ОЗЕРА АКАН
Хоккайдо нагадав про Україну...
Бурякові бурти і печена картопля,
Бурштинові гори гарбузів і "молочні ріки"...
А ще це синє озеро,
Що сяє, ніби коштовний сапфір
У золотому обрамленні осінніх лісів
І кличе,
кличе,
кличе...
ПРО ТЕ, ЩО РАДУЄ СЕРЦЕ
Ці іриси Імператорського саду
Я впізнала відразу,
Як давно це було...
Славетний бородатий художник
Малює мій портрет.
Ось він пильно вдивляється
У моє обличчя і каже:
"Тобі пасуватимуть іриси..."
А за годину вони з'являються
Біля моїх ніг,
Ніби прозора фіолетова хмаринка.
ІІ
Я не знаю і досі –
Чи люблю орхідеї, чи ні.
Учора вони видались мені
Холодними, ніби з мармуру.
А сьогодні дивляться на мене
Спокійно і допитливо.
Мов учениці гімназії на уроці.
ІІІ
Про що я буду згадувать
Довгими осінніми вечорами
Років так через тридцять –
запитуєш ти.
Неодмінно згадаю оці кобальтові
китиці гліцинії
Понад нашим вікном...
IV
Коли на схилах Хаконе
зацвіли бузкові гортензії,
Ясказала: "Такої краси ще світ не бачив!"
І мала рацію, адже чудові квіти –
це щоразу диво!
МІЯДЗІМА З'ЯВИЛАСЬ НЕЖДАНО…
Це було схоже на казку –
Раптом сірий морський туман,
Мов театральна завіса, розпахнувся
І священна земля Міядзіми
Спалахнула золотом і пурпуром
На тлі смарагдової зелені
і лазурових небес,
Мов прекрасна квітка у дитячому калейдоскопі.
У НОВОРІЧНУ НІЧ МЕНІ НАСНИЛАСЬ ФУДЗІ…
Понад озером, живописним,
Мов стародавня пастель,
Я летіла назустріч Фудзі.
Її вершину осявало сонце
І сніг здавався рожевим.
Гора сяяла величною Красою
І недоторканою Чистотою.
Вона всміхалась мені, ніби казала:
"Тобі на цій землі щаститиме".