Скинуло турбот наругу
Садом дихало щосили.
Кращого не знайдем друга.
Простяга свої обійми…
Огорта у прохолоду…
З ним спокійно і надійно
Мабуть, це і є свобода…
* * *
У надвечір‘ї яблука червоні
Горять, як ватра, на моїх долонях.
* * *
Невдовзі осінь. Тиха осінь…
Потроху облітає листя,
Змовкли птахи. З‘явились оси
І хазяйнують на обійсті.
І джміль невтомний атакує
Тютюн пахучий день у день.
Невдовзі осінь. Чуєш? Чую…
Я чую відгомін пісень
Густих петуній, чорнобривців…
Вони іще звучать в саду,
Але так боляче дивиться
На цю красу та вже не ту
Липневу, як вогонь живу.
* * *
Я хочу дивитись на космос зелений,
Неначе на вічну божественну сцену…
* * *
Село… Так, це спомин про літо, про друзів…
Про повну нірвану і тіла, й душі,
Про зяблика соло, про маки у лузі,
Про півники, флокси, бузок, спориші…
Про пах наркотичний троянд і акацій,
Про смак полуниці і світло лілей,
Про світ, у якому ні грама абстракцій,
Реальний едем для птахів і людей.
Про сонце, так, сонце – без нього пропали б,
Про польський гамак, про синичку зухвалу,
Японський чаван – подарунок мені
Від тебе, коханий. Про ніжне варення
З малини і чай на терасі нічній…
Про зачарування, про вірші щоденні,
Про сосон валторни і про деревій…
Як хочете диво оце називайте:
Душевний релакс, чи гіпноз, чи екстаз…
Але безперечно було незвичайним
Те літо, подібне на казку про нас.
СВЯТА СОФІЯ
Велич Києва могутня
Знов приходить в мої будні.
Ось вона – свята Софія,
Наша пам'ять, наша мрія.
Був початок наш блискучим!
Значить успіх неминучий
Нас очікує, братове,
Це феншуя древнє слово.
Смальта золота і асисть…
Що іще могло прикрасить
Це божественне творіння,
Цей мофорій густо-синій,
Ці абсиди і портали,
Галереї, хори, зали,
Конфи, нефи й ніжні арки
Й навіть темні закамарки.
Ось наш дух і наша сила!
Так Софія осінила
Наш народ. Його молитва –
Божа правда, Боже світло.
СТАРИЙ КИЇВ
Чи Рéйтарська, а чи Рейтарська
І княжа була і татарська.
Була і червона, і біла,
Крилата була і безкрила.
Була у моєму житті…
Бузки шаленіли густі,
Каштани були лаконічні,
Суцвіття горіли, мов свічі,
Немов осявали дорогу
В Софію, точніше, до Бога…
ЛІТО У МІСТІ
Все менше людей на бульварах
І меншає авт на дорогах.
Чи просто в садах і городах.
А ми залишились у місті,
У спеці, немов на пательні.
Читаємо Маркеса й Крісті,
Вживаємо води джерельні,
Або в "Золотому дукаті",
Підвальчику, у прохолоді
Смакуємо каву й цукати,
Немов махараджі на Сході.
Ланчуємо в "Гінзі". Японський
Оцей ресторанчик на розі,
В якому нас радо й поважно
Сам шеф зустріча на порозі.
І ніжне тунцове сашимі
Готує для нас урочисто.
Прогноз сповіщає, що нині
Гроза пролітає над містом.
І раптом розверзлося небо…
О, наш порятунку, о, зливо,
В якій і жага, і потреба,
І здійснення мрії щасливе.
РАНКОВИЙ КИЇВ
Він поряд, мій ранковий Київ,
Що нині липами розцвів.
Про мить цю розповісти ніяк,
Не вистачає рим і слів.
Це місто, дороге до дрожу,
Що возсіяло у віках,
На Рим Священний дуже схоже.
І кажуть – це урочий знак.
Що ж він віщує нам – занепад
Чи велич римської доби?
Ця липа золота і небо,
І синь дніпровської води,
І ці м‘які, мов сфери, гори,
І монастир від нас навскіс…
Тут все просякнуте мажором.
То ж зупинись і озирнись,
І зрозумій, що лиш Господь
Дарує місту кров і плоть.
ЩО ЦЕ?
Як трапилось оце – не знаю…
Та Київ приголомшив знов.
Я вийшла з синього трамвая.
Він до трамвая підійшов.
Ми не промовили ні слова…
Весняне місто гомоніло…
Ясніла далечінь Дніпрова…
І раптом я позбулась тіла,
Точніше, в небеса злетіла.
ОСІННІЙ КИЇВ
Ці древні гори, цей пейзаж,
Неначе "Отче наш…", знайомий
Вже вкотре приголомшив нас.
Так приголомшує сірому
Блакитна церква на горі,
Що проступає крізь тумани…
Це часом робить час із нами –
Вчить цінувати й ночі, й дні.
Коли підходиш до вікна,
І бачиш осені навалу…
Солодка мить? Так, мить твоя,
Якої ти іще не знала!
МОЛИТВА
О, Михаїле, наш Архистратиже,
Всіх наших ворогів, ці душі грішні,
Примусь зійти із нашого путі,
Розвій по вітру їх ядучу злобу,
А ненаситні звірячі утроби
Налий смолою, що вогнем кипить.
* * *
Цей сон був урочий –
Я бігла із ночі,
Тікала вві сні
Від скажених псів.
І раптом блаженство,
І спокій, і світло.
Архангеїл Михаїл
Якось непомітно
З‘явився поряд,
Притис до грудей
І промовив:
"Більше ніколи і ніде
Не буде в твоєму житті осмути,
Не буде зради, не буде бруду,
Не буде заздрощів і підлоти,
Не буде сліз, і не буде поту.
Не буде страху, не буде крові,
Не буде зла і не буде болю,
Не буде ворога і не буде здирця,
Не буде їх, бо стануть вівцями,
Не буде старечих безпомічних літ!"
Я висушу сльози. Я вірю в цей міт.
Я ПОВЕРНУСЬ…
I
Я повернусь на древній берег
У край розкішних віншувань…
І мушлю витягну, мов жереб,
Зі хвиль ігристих, мов шампань.
І зрозумію – є щасливі іще місця на цій землі,
Де друзі справді незрадливі,
Тож ти немов серед рідні.
Неначе в космос вийду в море
На катері, що зветься "Лю".
І пригадаю, що учора
Ти знов сказав мені: "Люблю…"
І звідти, з космосу побачу
Пустельний безкінечний пляж…
І зрозумію, що удача
Не обминула нас. А час
До нас був милосердним. Боже,
Я дякую тобі за все.
За вітер, що пройма до дрожу,
За лазурове небо це,
За фіолет оцих гліциній
І за вогонь оцих теком,
Що, наче військо сарацинів,
Штурмують вперто мій балкон.
І за пекучі хачапурі,
За дзбан вина й духмяність трав,
За слово це – Махінджаурі,
Яке звучить тотожно love.
За те, що ми зі світом в згоді,
З яким єднає нас, мов струм,
Цей берег, що виходить з Поті
І дістає старий Батум.
ІІ
Я повернусь на древні кручі
І зупинюсь, і озирнусь…
Але минуле неминуче
Від мене ні на крок чомусь.
І налетить осінній Відень,
Мов шестикрилий Серафим,
Тому, що ніде правду діти –
Була щаслива в місті цім.
І хвилі Ніцци лазурові
Накотять, мов натхнення шал,
Чи ні, із присмаком любові
Той вечір був, і той причал.
І Брюгге пригадаю… Брюгге
Мережива ті золоті…
Коли приїхала удруге, вже знала
Втретє – на меті.
І у Більбао біла вілла
Ще й досі пам'ятає нас,
Де після спеки ми любили
Послухать в надвечір‘ї джаз.
І знову опинюсь в мажорі
Розквітлих сакур. Теренкур
Той простягався неозоро,
Так само, як й палацу мур.
І вірші, вірші, вірші, вірші
У Санкт-Гоарі славна ніч…
І замок понад Рейном вічний,
І море сяючих облич.
А ще Флоренція… О, Боже,
Існує місто на землі,
Яке умить одну спроможне
Тебе піднести на крилі
Своєї слави, духу, сили
Як тільки генії уміли…
О, наших спогадів гіпнози…
Оцей портал чи віртуал,
Неначе запах туберози,
Неначе щастя ареал.
ІІІ
Я повернусь в осіннє місто…
Четвертий поверх, ключ – це до…
А потім екзерсис флейтиста –
Оселі затишне тепло.
Усе звучить, усе вітає
Мене з поверненням. Усе
Неначе голубина зграя
Вуркоче й горнеться. Лице
Моє лице в розкішнім люстрі
Не впізнаю. Яка краса!
І люстро, що з часів Прокруста,
Мені всміхнулося: "Яса…!"
І задзвеніла порцеляна
Старого світу передзвін.
І майсенська прекрасна дама
Сказала весело: "Уклін!"
І простягнув до мене руки
Улюблений фотель Кензо.
Він просто потерпав з розлуки:
"Мене залишила пощо?"
А стелажі… О, книги любі…
Їх тисячі – овацій грім…
В якому неті чи ютубі
Про цю родинність розповім.
В провулках серця заблукала
І залишилась назавжди…
Ця ваза голуба з Полтави
І ці волинські вітражі,
І сто дрібничок з Портобелло,
І автентичний ранній Труш,
І справжнє флорентійське чело,
Його знайшли серед калюж
Старого Львова. В місті осінь…
Все рідне – вулиця і дім.
Життя мого різноголосся
Звучить, немов хорал у нім.
СПОГАД ПРО КОБУЛЕТІ
Це спогад про лагідний дім,
Про чай на терасі, про аґрус,
Про шепіт троянди. У нім
Вчувала я істини лакмус.
Про пісню чи ні рітурнель
Дрозда на горісі кремезнім.
Про Гент, а чи може Брюссель,
Де куплено вазу чудесну.
Про хости… Їх море… Між них
Ховаються жовті лілеї…
А ще центифолія… Гріх
Не бачить красуні цієї.
І гетевський заклик: "Dahin"…
Мені зрозумілий до скону.
Є раціо мудре у нім –
Вітать хлорофілу закони.
СПОГАД ПРО БАТУМІ
Вздовж моря парк, немов поема…
Ритм кипарисів брав за душу,
Самшиту аромат і сцена,
І персики в плодах, і груші,
І запах свіжих чебуреків,
І зимний лимонад "Крем-сода",
І правнуки самих абреків,
І тьма курортного народу,
І білий пароплав, як мрево,
Далеко десь, мов у минулім,
І олеандрові дерева,
І ледь п'янке Кінзмараулі.
Хотілося назавжди вивчить,
Як вірш прекрасний, цей маршрут,
Цей шепіт криптомерій вічних,
Й мелодію правічних рут.
ВСІ СВОЇ
Хачапурі з лимонадом
У підвальчику без назви
Їли ми щоранку радо.
Це було "причастя пастви".
Бо ніхто чужий довіку б
Не знайшов сюди дороги.
Всі свої – малі й великі –
У криївочці за рогом.
Піросмані й Параджанов
Прикрашали стіни зали
І було феноменально,
Що роботи ці не вкрали.
І здавалось неймовірним,
Ніби шепіт темно синій,
Що тобі назустріч линуть
Ніжні китиці гліциній.
Турмаліни олеандрів
У вазонах-кам‘яницях,
Ніби форзац фоліантів,
Мов тягнулись до десниці.
Ну а потім, з боку Поті
Чи самих садів Давида
Долинала тиха пісня,
Тиха пісня понад світом.
ПРОРОЦТВО ЗБУВАЄТЬСЯ
Це гроно ізабелли у вікні
Прожиті дні нагадує мені.
Махінджаурі. Вілла Сурманідзе…
Як хочеться крізь вічність придивиться,
Побачить стіл, наїдки, дзбан вина…
То молодість була. А де вона?
Куди зникає юності багаття –
Всю ніч не спать і не втрачать завзяття?
А потім в ніч вологу, у пітьму
Рушать на автах до кордону Чакві.
Співати "Суліко", а про Арагві
Читати вірш і дарувать йому,
Моєму другу за шалений кайф.
А він сміявся і казав: "Стривай!
Попереду усе твоє найкраще!"
І знала я: мене чекає щастя…
РОЗДУМ НА ВЕРШИНІ ГОРИ
Махінджаурі і Батумі –
Це майже поряд, але я
Не брала участі у бумі,
Тусня батумська не моя.
Аджарські передгір'я тішать
Моє єство, кохаюсь в них.
Монастирі рятують грішних,
А море провокує гріх.
СОЛО ТРОЯНДИ
Це соло троянди…
Це трепет, це ніжність,
Це зреченість побуту стовідсоткова…
Овальність, пустельність,
Духмяна величність,
Субтельність і лагідність
Знову і знову…
Це соло троянди…
У присмерку літнім
Вона, наче гостя темнавого саду.
Врочиста і світла,
Наповнена миттю,
В чеканні чи дива,
А чи зорепаду.
Це соло троянди…
Це голос, це пісня
Солодка до болю…
Це музика ночі…
Ти чуєш? Я чую!
Вже падає листя…
Троянда ж про осінь
І чути не хоче.
СПОГАД ПРО НІЧНУ БУРЮ
Спочатку град, а потім повінь,
А далі космосу огром…
І порятунок – перший промінь,
Ранковий промінь за вікном.
Ніч пролетіла, як шуліка,
І зникла десь, мов хижий птах.
Але наш сад спокійно дихав
І це було, мов добрий знак.
З Хоккайдо прилетів той ранок.
Японський чай нам нагадав,
Як пахнуть гори і отави
В обіймах сосон, квітів, трав.
І у полоні аберацій
Ми довго споглядали світ
Абстракцій та асоціацій,
Що нам нагадував про міт.
КАФЕ "VIOLA"
I
"Ці манкурти, ні нікчеми,
Ці гнилі, продажні схеми –
Бути в Раші, і в Європі –
Дістають мене до щему".
Говорив мій друг з Чикаго,
За вікном звучала Прага.
Затишне, осіннє місто
Посміхалось променисто,
Злотом сипало довкруг,
Мій чудесний добрий друг
Пив Будвайзер безутішно.
Він, на жаль, не був безгрішним,
Та в цю мить ми твердо знали,
Що існує Божа кара.
ІІ
Все унікальне цеї осені –
По-перше, сонячно і тепло,
Неначе липень світить досі,
Неначе літо ще не смеркло.
По-друге, друзі, друзі, друзі
І золота осіння Прага.
Я неодмінно повернуся
І знову під зеленим дахом
Цього кафе в саду чудеснім
Ми зійдемось немов при Крейчі,
І спалахнуть світи небесні,
І заспівають трави й речі,
І вірші, вірші, вірші, вірші
Звучатимуть всю ніч до рана.
Хтось процитує Рамакрішну,
А хтось згадає Талейрана,
А хтось подивиться на мене
Так ніжно, що немає слів,
Й очима скаже: "Ти чудесна!"
ІІІ
Це Прага.