Тепер і через багато десятиліть пече, гріхом давить. Мабуть, прийдеться вже в іншому світі відповідати за крадійство та брехню.
Другий "подвиг" був ще значнішим.
Якраз Брежнєва – головного начальника Радянського Союзу, нагородили черговою золотою зіркою героя. Ця зірка була тоді найвищою нагородою за труд. Люди несмішливо називали її "Гертрудою".
На Розвилці, біля кінотеатру "Комсомолець", стояв завжди великий транспарант із зображенням цього славнозвісного орденоносця. На грудях у нього красувалося три зірки. А тепер треба, щоб було чотири.
Мій приятель працював у тій конторі, яка ці портрети малювала і виставляла. Розповів, що дали їм вказівку четверту зірку малювати терміново, а матеріалами не забезпечили. Тож винахідливі хлопці знайшли вихід. Домалювали вночі Брежнєву зірку, а разом з нею і плечі, аби нагорода помістилася. Широчезні плечі на плакаті кидалися всім у вічі і давали привід для жартів.
– Ви тільки погляньте, як Брежнєв за ніч у плечах поширшав. Наче олімпійський чемпіон по важкій атлетиці. Треба було ще й олімпійську медаль причепити. Місця ж тепер хватає, – почув я, як хтось пошепки гострословив зі своїм приятелем у тролейбусі.
Мені теж захотілося внести свою лепту до тих жартів. Спонукала й додала азарту витівка однокласника Васі. Останніми вихідними він, захмелілий-сміливий, (випив "з горла" пляшку вина "Біле міцне", яке називали ще "чорнилом" або "біоміцином") похвалявся-співав у колі друзів почуту від когось у своєму ПТУ таку собі пісеньку:
"Бандеро батенько, Вкраїно матінко
Бандеру вгробили, Вкраїну пропили…".
Мабуть тільки в нашому селі таке можна було співати, аби не нарватися на величезні неприємності.
У газетному кіоску я натрапив на журнал "Вокруг свєта", який розповідав про різні всячини, що діялись на білому світі. На розвороті журналу було велике фото мавпи, одягнутої у чоловічий костюм, який був заліплений значками й різними медалями.
Я в одну мить зметикував, про що це нагадує, і до яких приводить аналогій.
На другий день у вагончику будівельників, на видному місці, поряд з портретом Брежнєва в орденах, висіло фото мавпи зі значками.
Пародія була вбивча.
Я тішився від своєї винахідливості. Всі бачили, що то я до такого додумався. У мене й гадки не було, чого накоїв.
Пояснив мені все бригадир. Розтлумачив, де я можу бути через таку витівку, і як швидко можуть мене загребти до тюряги за таке.
Добре, що ніхто не доніс, а то б отримав років зо п'ять – за явну антирадянську пропаганду та агітацію, або потрапив би в психіатричну лікарню, куди відправляли тоді таких винахідливих.
Це не було з мого боку якимось свідомим проявом антирадянщини, скоріш авантюрною непродуманою бравадою. Хоча я завжди був налаштованим проти радянської влади, від батьків пішло.
Тепер, коли став юристом, добре знаю кваліфікацію мого поступку, й під яку статтю кримінального закону підпадав.
Мудрий чоловік, що був у нас одним з керівників підприємства, тихенько вночі зірвав вивішене мною, вирішив нікому про це не казати й нікуди не повідомляти. На моє превелике щастя – цим історія і закінчилася.
В суботу я вдягнув білу сорочку, напрасував вихідні штани і безтурботно танцював цілу ніч з дівчатами.
Не встиг влаштуватися на роботу, як відправили мене у відрядження.
Нас часто посилали в різні міста, бо ізолювальників не вистачало, а будівельні об'єкти здавалися аврально.
Поїхав у містечко Горохів. Кілометрів із п'ятдесят від Луцька.
Запропонували поселитися на вибір: або в місцевому готелі, або в гуртожитку. Одна жінка порекомендувала – ні в якому разі не селитися в готель, бо там замерзну. Надворі ж, саме в цей час, стояла люта зима з великими морозами та сніговіями.
Коли провів першу ніч у гуртожитку, то так задубів від холоду, що на ранок розпрямитися не міг. Подумки представив: що ж тоді робиться в готелі.
На другу ніч в моїй кімнаті з'явився постоялець, який кудись від'їжджав у справах.
– Еге, чоловіче, то ти так і замерзнеш, дуба даси. А хто буде труби ізолювати? Не можна спати не випивши. Треба хоча б пляшку вина перед сном вкинути, тоді може й проспиш до ранку, – настановив він мене.
Після дешевого і міцного вина спати дійсно було не так холодно, але вранці вставати було важко. Голова трохи боліла і млявість не відпускала.
В наступну ніч вирішив, що буду спасатися зарядкою. Тричі вставав. Присяду разів зо тридцять, відіжмуся від підлоги десь стільки ж разів, помахаю добряче руками і лягаю спати. Годин на дві хватало.
Коли проснувся – побачив на підвіконні кучу снігу. Вночі був сильний вітер, і добряче мело.
Вже й не знав, що з тим всім робити, але раптово прийшла відлига, а з нею тепло. І жити стало веселіше. Правда, до роботи змушений був бігти-стрибати по калюжах. Єдині мої черевики майже не висихали.
Цілий день приходилося працювати в напівтемному підвалі. Здебільшого, саме там прокладають теплопроводи і саме там найчастіше приходиться робити нашому брату, ізолювальнику.
Моєю напарницею в підвалі була Женя – молода жіночка з привабливими пухлими губами, великими гарними очима. Всього іншого у неї, зазвичай, видно не було. Робочий одяг ізолювальника іншого не відкривав. Вона недавно вийшла заміж, і боготворила свого чоловіка. Хлопців-залицяльників не підпускала й на гарматний постріл. Однак пухлі губи й глибокі очі багатьом чоловікам спокою не давали. Особливо, коли вони бачили Женю по дорозі на роботу.
Одного разу моя напарниця впала в пожадливе око відомому ловеласу-жонолюбу – кранівнику Гришці. Видно, зі свого високого крану він не роздивився, де і ким працює Женя. Побачив її на вулиці, і відразу запав. Кружляв навколо неї, мов загіпнотизований. Здавалося, що й облизувався, неначе солодкого наївся. Провів до роботи та вирішив провідати за першої ліпшої нагоди. Коли така випала, розпитав хлопців, де знайти дівчину, сказав, що не він буде, коли не доб'ється від неї потрібної уваги, навіть об заклад побився, що доможеться цієї красотулі. На дві трилітрові банки пива.
Хлопці добряче пореготіли і направили Гришку до підвалу. Сказали, що якраз зараз там вона сама, бо напарник, тобто я, пішов до складу за матеріалами.
Кажуть Гришка біг-летів у підвал так, як і в контору за премією не бігав. Якби у нього був хвіст, то сказали б, що й хвостом він у цей час крутив.
Через якусь хвилину вилетів з підвалу, немов кип'ятком ошпарений. Під новий регіт хлопців довго обтрушувався од скловати й матюкався на чим світ стоїть.
Більше до Жені ніхто не намагався приставати. Ізоляція наділила її недоторканістю, неначе теперішнього депутата. .
Коли я їхав з дому, то мати дала на дорогу кусок вареного сала й декілька цибулин. З грошима в нас тоді було туго, бо батьки вже стали пенсіонерами. Жили на мізерну пенсію.
Цілий тиждень я давився вареним салом, якого ніколи не любив. Потім видали аванс, і стало легше-простіше. Почав ходити в робітничу їдальню, де готували м'ясну страву, здається грузинську, що називалася чахохбілі.
Напевно якась із поварих побувала в Грузії, або знайшла собі кавалера— грузина. Бо без цього ніхто в Горохові не знав би, що є така їжа на світі.
Одним вечором задумав провідати знайомих хлопців, які вчилися в місцевому сільськогосподарському технікумі на агрономів. Вони наймали в дядька квартиру. Мешкали вчотирьох у одній кімнаті.
Хлопці сиділи і бідкалися. Не знали як вирішити проблему.
Назавтра їм треба було підготовити політінформацію, а де взяти матеріали невідомо, бо ні газет, ні радіо, ні телевізора у них немає. Як тут дізнатися, що там вчора вирішили в ЦК партії, або чи не полетів знову хтось у космос.
Поспівчував я їм та й кажу:
– Це ж просто, хлопці! Сходіть до хазяїна! Я чую, що в нього радіо є. Послухаєте новини і все будете знати.
– Якби ж то так просто! Вже ми його просили. Загадав за радіо, щоб викинули гній з під корови. А там роботи на цілий день. Почув про політінформацію і вирішив скористатися ситуацією. Думає, що нікуди не дінемося.
– Семен Маркович! – постукав я у стіну до господаря. – Дайте людям радіо, бо їх із технікуму відрахують, як політично неграмотних!
Хазяїн на мій жарт не відповів. Ждав, що хлопці здадуться.
Але тут включив мізки я. Згадав, що на роботі в будиночку виконроба бачив сьогодні свіжі газети.
– Гайда, хлопці! Буде вам зараз політінформація!
Поки я відволікав сторожа, хлопці залізли в будиночок, де швидко ознайомилися з газетними новинами й занотували дещо в зошит.
Залишився Семен Маркович зі своїм радіо і з гноєм, бо тепер хлопці будуть знати, де брати новини.
На радощах, що вийшло з політінформацією, ввечері пішли гуртом на танці. Танцювалося не дуже, але бійка після танців була грандіозна, далеко не з одним десятком учасників. Додому гордо прямували з "фанарями", на всю нічну вулицю голосно ділились своїми бойовими достоїнствами.
Після Горохова довелось мені мотати кляту скловату в Одесі, Кременчузі, Ходорові, Локачах, Володимир-Волинському, Луцьку, під Старою Вижвою, Маневичами, Новояворівську та ще в багатьох різних місцях.
Одного разу, коли приїхав з чергового відрядження додому, мати тремтячими руками подала мені повістку до військкомату:
– В армію тебе забирають, сину!
Стало мені зрозуміло, що радянська армія без мене не справиться з ненависними капіталістами, і що з ізоляцією в моєму житті покінчено. Більше на цю злощасну роботу я не збирався повертатися. Хоча після такої праці армія мене чомусь не дуже страшила.
Через декілька днів, пізно ввечері, везли мене в кузові вантажної військової машини на залізничний вокзал.
Я дивився на вже рідний, зелений і квітучий Луцьк та прощався з ним, бо не знав, чи вдасться ще коли до нього повернутися.