Данило. Твоє діло не з медом.
Сидір. Гол, як сокол!.. Все забрали, все поспродали... У тебе нічого не зачепили, бо грошенята здавна водились...
Данило. Які там грошенята?
Сидір. Скажеш, брешу? Завжди було, як поїдеш в город сестру Марфу одвідати, то й привезеш скількись карбованців...
Данило. Не пам'ятаю я того...
Сидір. Отакої вигадай! Було, як тільки підоп'єш трохи, зараз і хвастаєш, що ось-то яка у мене сестра Марфа: і розумна, і багата, і мене награждає!..
Данило. Може, й було колись...
Сидір. А в мене ніколи того не було... Так не підеш на поденну за торішню ціну?
Данило. Не піду.
Сидір. Давай руку, і я з тобою! Нехай з мене дві шкури здеруть, нехай хоч і закатують, а вже я слово додержу. Осе біжу до лавошника, чи не позиче хоч скількись там хунтів пшеничного борошна на пасочку.
Данило. Багато лавошникові винен? Сидір. Якось спроможусь, то й віддам!.. Може б, ти зарятував мене?
Данило. У самого зосталось на один тільки заміс.
Сидір. Ну, прощавай. (Хутко пішов).
Тетяна (у вікно). Іди вже в хату. Чого се він приходив?
Данило. Прохав борошна пшеничного позичить.
Тетяна. Що ж, позичиш?
Данило. Ні. Дай йому руками, то не виходиш ногами... (Пішов у хату).
ЯВА 8
Ванька і Митька.
Ванька. Та се ж ти всі гроші повиграєш у наших хлопців на святках!..
Митька. А хіба-разві мало я їх програв? Бувало, як украду у батька якого двогривеного чи злотого— зараз і програю. І били ж мене батько за се, драли як Сидорову козу!.. Ну, тепер наша взяла!..
Митька. В городі, в трактирі, у одного парня, у того, що чай подає, у нього навчився грати, у нього й карти купив.
Ванька. Багато заплатив за колоду?
Митька. Сорок копійок.
Ванька. Ой-ой-ой!.. Аж сорок копійок?
Митька. Разлі єто так дорого? Се ж не нові, нові так вони ще дорожче стоять.
Ванька. Хіба дорожче?
Митька. Є такі, що по три цілкових.
Ванька. От так дорожнеча!.. А за науку багато дав?
Ванька. Ой-ой-ой! В тебе була і кумачова рубашка? От щасливий!..
Митька. Ловка була рубаха!.. А за гармонію три цілкових серебра заплатив!
Ванька. Певно, в городі чимало грошенят заробив?
Митька. Були, брат, дєнєжки. Видали ми і по 25 цілкових серебра!..
Ванька. Додому багато приніс?
Митька. Пустяки, так мелоч... Больш што прогуляв з мамзелями і всякими баришнями!..
Ванька. За те ж зодягнувся по-городському.
Митька. Адьожа у меня всяка єсть... Єсть даже собственной большой чайник і портабашник серебряной... Захочу заробить дєнєг, знов піду в город, пристану до канпанії... Там, брат, бувають такі заробітки, що другой і в полгода стольки не заробе, скольки я за одну ніч.
Ванька. Що ж то за заробітки?
Митька. Називаються "ночні похожденія". Спершу, правда, брала мене опаска; ну, потом как привик, так оченно даже антиресно. Єжели хочеш, так я й тєбя можу взять у каипанію?..
Ванька. Страшнувато.
Митька. Нісколько!.. Привикнеш, так і нічаво.
Ванька. А на картах навчиш?
Митька. А звєсно.
Ванька. Ану, покажи ще якого фокуса. І невже ти всі карти бачиш наскрізь?
Митька. Іншу наскрізь, іншу по прикметам.
Ванька. По яким прикметам?
Митька. А по таким, що не скажу... Рано хочеш усьо знать... Штоб у карт грать, так мені требується помошник,-понімаєш? Єжели зумієш мовчать і помагатимеш мине, так вгощу монополочкою і тебе вивчу вигравать... А не вдержиш язика за зубами, так шабаш і товаришуванню нашому, і всьому: ти мене не знаєш, я тебе не видав,— во што! Ось воно по-нашому как.
Ванька. Хрест мене побий, мовчатиму! Митька. Ходім куди-небудь, штоб ніхто не помішав... Ходім під повітку до нас або до вас.
Ванька. До нас, у нас безпечніш.
Пішли.
Митька (говорить за лаштунками). Наші поштаники вам на втиралники.
ЯВА 9
Лукія і Текля ідуть звідти, куди пішли Митька і Банька.
Лукія. Невже то Митька Кривощоченко? Текля. Та ніхто ж як він.
Лукія. Ач, як вилюднів, я й не пізнала!.. Та як хороше прибрався. (Гукає). Митька! Невже це ти?
Митька (вертається). Пачаму ж я ти, єжели я вам гавару: ви?
Текля. Ну, я піду додому, мені ніколи. (Пішла).
Лукія. Які ви стали той... чепурні.
Митька. Ну й ви покрасивєлі... (Чоломкається з Лукїею). Діслітельно город дайоть кожному чалавєку городську особливость. Примером, возьміть даже біздушной предмет. Скажем: городськой сапог, как мой, і деревенськой чобіт, как от у Ваньки. (Гукає за лаштунки). Подожди, Ванічка, я сей секунд!.. Да. Так вот, как сапог не под пару чоботу, так городськая личность не соприкасаєма до деревенськой.
Лукія. Ач, як вивчились балакати.
Митька. Приятно було б нам поближе познайомиться... Как ви об єтом? Єжели вийдете под качелі, так понімайте меня за вашого кавалера... Можна ращитувать?
Лукія (маніжиться). Ач, вже й уговорили...
Митька. Ех!.. Будь єто де в закутку, а не на вулиці, так би 1 розцілував вас всю как єсть, по городському манеру!..
Лукія. Така б то хороша?
Митька. Точно как у пєсні: словно кралечка росписная, на картинкє намальованая!
Лукія. Приходьте сьогодня смерком до нас у леваду.
Митька. Не прийду, а прилетю, как птиця на улюбльонних крилах!.. І с тем до вечернього свиданія. (Чоломкається). Так познакомимся поближче?.. Слихали таку пєсню: "Ще, ще, ще, присуньмося ближче ще!.." (Гукає). Іду, Ванічка, сей секунд іду!.. Іщо раз до приятного!.. (Пішов).
Лукія. Нехай вже Хвилимон тепер з досади поскрегоче зубами!.. На його очах горнутимусь до Митьки, немов навіки закохана в ньому!..
ЯВА 10
З хати виходить Килина.
Лукія(убік). А це що за чужа?
Килина. Якась дівчина. Де ж воно те горнятко? (Шукає очима). Чи не познайомитись так, як ото Хвилимон казав? (Підходить). Здрастуйте.
Лукія. Здрастуйте і ви.
Килина. Давайте познайомимось...
Лукія. А ви ж звідки?
Килина. З города.
Лукія. Хто ж ви такі будете?
Килина. Оце хата мого дядька.
Лукія. То ви небога Данилові?
Килина. Еге ж.
Лукія. Ви дочка Марфи-Килина?
Килина. Я вона і є.
Лукія. Чули, чули... Он ви хто такі!.. Давно прибули?
Килина. Сьогодня.
Лукія. Це чи не вас Хвилимон провів до хати?
Килина. Еге ж, мене.
Лукія. Бач що!.. Ви ж заміжня чи ще дівка?
Килина. Дівка.
Лукія. До вподоби вам Хвилимон?
Килина. Як вам сказати? Либонь він нічого собі парень.
Лукія. Ви ще не придивились до нього... Ось придивіться гарненько.
Килина. Навіщо?
Тетяна (у вікні). Килино, невже не знайшла?
Килина. Се я з вами загаялася... (Відгукує). Знайшла, дядино! Осьдечки несу. (Вхопила горнятко з білою глиною). Прощавайте. Будемо ж знайомі. (Пішла)-.
Лукія. Авжеж... Певно, вона вже впала Хвилимонові в око!,. А що він їй до серця припав, то се вже видко... Ой, чогось серце Моє раптом спалахнуло!.. (Глянула убік). Чи ба, Хвилимон сюди йде з Йоси-пом!.. Не хочу його бачити!.. Щоб він пропав, щоб він сказився, щоб йому добра не було!.. Тьфу, та ще тьфу!.. (Пішла).
ЯВА 11
З хати виходить Данило з вірьовкою в руці, назустріч йому йдуть Хвилимон і Йосип.
Данило. Здорові хлопці. Куди се простуєте?
Хвилимон і Йосип. Та так... будь-куди.
Данило. Підете після свят у якономію на по-денну?
Хвилимон. Я не піду, мені треба досіять ячмінь.
Йосип. Я піду.
Данило. А як за ціну? Я так що піду тільки за 40.
Йосип. А як не дадуть?
Данило. То й мене не візьмуть.
Йосип. Ви й торік спершу ухилялись, а далі й згодились.
Данило. А тепер шабаш, як сказав, так і буде.
Йосип. Та воно ловко б було, якби всі, як один.
Данило. І будемо, як один.
Хвилимон. Пора вже й справді нам пожаліть себе.
Данило. Авжеж, пора. Положим, тобі що? Твій батько при достатках, а іншим хоч зараз здихай!..
Хвилимон. Та й вам ще не час бідкатись. Хоч батько мій і при достатках, але у мене не настільки ще шкура потовщала, щоб я не почувався людським горем...
Данило. Треба держатись міцно одно одного, то й буде наше зверху.
Хвилимон. Коли б же додумались до того, щоб міцно держатись одно другого.
Данило. Нехай собі другі як хотять, а я сказав слово, і шабаш!.. Одначе треба йти на тік соломи внести, Тетяна заходжується паски пекти... (Пішов на тік).
Xвилимон. Так ходім почитаємо? Цікава Так книжка.
Йосип. Хто то такий, шо дає тобі книжечку?
Хвилимон. А тобі хіба не однаково, хто він?
Йосип. По-московському списана?..
Xвилимон. Ні, по-нашому.
Йосип. Справді? Ну, ходім!..
Пішли.
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Середина Данилової хати. Піл, мисник, скриня, стіл, лави, жердки з одежею... Обставини виявляють деякі достатки. На столі паска, скількись крашанок, на тарілці кусок сала, сіль і т. ін.
ЯВА І
За столом сидять Андрій Тимохвійович і Данило.
Данило (трохи під чаркою). Даремно ви, Андрію Тимохвійовичу, наважаєтеся мене наполохати... Як воно овсім і не з мене почалося.
Андрій Тимохвійович. А люде гаворать, що з тебе. Он і Макар гаворить... Почав я з ним роздабарювать, так вон сперначалу сперетчался, ну далі і виразил: "Умовте спершу Данила, бо з нього діло почалось, а мене умовлять хоч і не треба..."
Данило. Макар би то, кажете, так сказав?.. Ловко!..
Андрій Тимохвійович (наливає). Викушай ще чарку.
Данило. Чи не буде вже?
Андрій Тимохвійович. Чого ж буде? Як у свято не пить її, то коли ж і пить?
Данило. Та воно, положим, тошно що... А ви хіба не викушаєте?
Андрій Тимохвійович. Е, мені як до кожного пить, то дуже накладно буде: я вже сьогодня поверх десятка перелив.
Данило. Та вас і кварта не подужає: телесні нівроку, так як натоптані.
Андрій Тимохвійович. Ну то как же, га? Післязавтра починати роботу — сівбу, оранку, так мені конче надобно знати.
Данило (підсовує чарку). Ви ж хоч поздоровкайтесь.
Андрій Тимохвійович. Ну, будьмо здорові. Чи то пак: Христос воскрес!..
Данило. Воістину!
Андрій Тимохвійович (надпив, долив і частує Данила). Дєйствуй!..
Данило (випив). Так Макар сказав, що його умовляти не треба?.. Ну, а мене, мабуть, так що не вмовите.
Андрій Тимохвійович. Невжлі люди хочуть, штоб наш пан зробив так, как ото другі дєлають, што до станового либо до справника?.. Гляди, Данило, з тебе почалось, тобі найбільше і влетить!
Данило. Хто докаже, що з мене почалось, хто?
Андрій Тимохвійович. Знайдуться такі. Знаєш поговірку: "Були б побрязкачі, а послухачі знайдуться"? Побрязкачами мир держиться.
ЯВА 2
Входить Килина, дуже чепурно зодягнена.
Андрій Тимохвійович.