Та у нас в роду Котигорошків всі чоловіки такі! І батько його, і дід, і прадід!
ЧАКЛУНКА. А чи не доводилося з вашого роду кому битися зі змієм?
КОТИГОРОШИХА. Ха-ха-ха! Пані! Ви вірите казкам?!
ЧАКЛУНКА (щиро здивована) А чому ж тоді вірити в цьому світі?!
КОТИГОРОШИХА. Ха-ха-ха! Може й билися, не знаю!
ХВЕСЬКА (вбігає, бачить ЧАКЛУНКУ і завмирає) Котигорошихо! Котигорошихо! (махає руками на ЧАКЛУНКУ)
КОТИГОРОШИХА. Та що там, Хвесюню?
ЧАКЛУНКА. Ну я піду, пані-господине!
КОТИГОРОШИХА. Щасти вам, добра жінко! Йтимете назад, повертайте!
ХВЕСЬКА (показує на ЧАКЛУНКУ, хоче щось сказати, але не може) Котигорошихо! Там таке… Змій – зелений! Лускатий! Вогнем дише!
КОТИГОРОШИХА. Та чула я вже чула, Хвесюню, сто разів чула! Піди, спочинь, не тривожся так… Що людям – те й нам…
ХВЕСЬКА стогне і виходить.
ЯВА П'ЯТА
Їм Не Наїмся, П'ю Не Нап'юся, Скороход, Хвеська, Слухач, потім – Чаклунка
Збори громади. Десь далеко чується жіноче голосіння.
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Ми тут, панове-громадо, зібралися от для чого… Для того, значить… Ну, перший день пройшов…
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Він їв каміння!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Другий день пройшов…
СЛУХАЧ. Він їв буряки!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Так, панове-громадо, буряки. Саме так… Ну і… Ну а завтра…
СКОРОХОД (з жахом) Завтра – ми, люди!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ (дивиться на присутніх) Хто?!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Ми всі тут рівні, а це значить…
СКОРОХОД. Треба кидати жереб!
ВСІ. Так, жереб!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Отож, я тут понатісував паличок… Ось… Усі довгі, а одна, значить…
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Коротка!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Ну, та, що коротка, і…
ХВЕСЬКА. Ой, горе! І хтось із нас потрапить йому на зуб! Ой люди!
ВСІ. Цитьте! Будьте, стриманішою! У нас у всіх душа не на місці!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. От я кладу палички в шапку… От я їх отак перемішую…
ВСІ. Гарно, гарно мішай!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. От я їх отак гарно перемішав… Прошу, панове-громадо! Хто, так би мовити, перший!
ВСІ мовчать.
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Ну добре, я – перший! (витягає довгу паличку) Фу! (витирає піт) Тепер прошу далі… Сміливіше, панове-громадо, сміливіше!
ЧАКЛУНКА. І що я тут чую! І що я тут бачу!
СЛУХАЧ. А це ще хто?
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Хто ви така, добродійко?
ЧАКЛУНКА. Ваша землячка! Колись я жила отам-о, під лісом! Де ви зараз собі змія завели!
ВСІ. Це він сам до нас прилетів! З неба!
ХВЕСЬКА (показує руками на ЧАКЛУНКУ) Зелений! Лускатий! Великий!
ЧАКЛУНКА. Так, так, Хвесько, звісно! А ви – навіщо? Ви, чоловіки, громада села, навіщо?
СКОРОХОД. Як – навіщо?
ЧАКЛУНКА. Ну так, навіщо? Дружно йому каміння на обід збирати? Палички тягнути, кого він з'їсть першим, а кого – другим?
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Почекайте, добродійко… Ви якось так кажете… Так, наче ми хочемо… Але ж ви його не бачили!
ВСІ. Він зелений! Лускатий!
ЧАКЛУНКА. Я це вже чула! Вогнем дихає! Балакає! Усіма трьома головами!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Ну от – і ми про це! Та він же… Він такий великий…
ХВЕСЬКА. Як хата!
СЛУХАЧ. Як дві хати!
СКОРОХОД. Як три хати!
ЧАКЛУНКА. Скажіть іще – як ціла вулиця в селі! Ну то й що? Невже таке славетне село, як Котигорошівка, не впорається зі змієм?!
ВСІ. А-ха-ха! Впорається! Зі змієм! Ну й сказала! Чим це наше село таке славетне?
ЧАКЛУНКА. Де ж ваші Вернидуби? Де Крутивуси? Де Вернигори? Зрештою, де ваші Котигорошки?
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. А звідки, власне, ви знаєте ці прізвища? Я вас вперше бачу в нашому селі!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Я теж!
ВСІ. І я! І я!
СКОРОХОД. Та вона ж каже, що колись жила у нашому селі, під лісом!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Ніхто й ніколи там не жив! Там навіть сліду ніякого нема!
ЧАКЛУНКА. Та ці прізвища відомі усім!
СЛУХАЧ. Ще скажіть – з казки!
СКОРОХОД. З побрехеньки! Хи-хи-хи!
ЧАКЛУНКА. Може для когось казка про Котигорошка і побрехенька. Але не для вас!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. А чому?
ЧАКЛУНКА. Бо це – історія вашого краю!
ВСІ. Як це? Що це? Що це за історія? Нашого краю!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Дозвольте… У нас і справді є Крутивус… Але він ще – немовля!
СКОРОХОД. Чекайте, а старий Вернигора?
СЛУХАЧ. То він же ледве човгає! Йому післязавтра – двісті літ!
ВСІ. Марічка Вернидуб!
СКОРОХОД. Як же ми про неї забули?
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Марічка разом із Марком наввипередки – хто більше дубів із корінням виверне…
СЛУХАЧ. Ох, то й дівчина…
СКОРОХОД. А Марко? А Марко? Та ж Марко… Та він же з роду…
ВСІ (хором) Котигорошків!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Але ж він…
СЛУХАЧ. Трохи того… Спить весь час…
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Або їсть…
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Або дуби з корінням вивертає!
ЧАКЛУНКА. Отож бо! Дуби! З корінням! Багато ви знаєте людей, що вивертають дуби з корінням?
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Ну двох і знаємо – Марічку і Марка!
ЧАКЛУНКА. Повірте мені, звичайній людині вивернути дуба з корінням – неможливо!
ВСІ. Ха-ха-ха! Ну звісно!
ЧАКЛУНКА. Отож, Марко і Марічка – які?
ВСІ. Які?
ЧАКЛУНКА. Незвичайні! Нащадки отих, з казки!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Я вже бачу, як Марко іде до змія і його вбиває! Якщо мова не про дуби – він до власної хвіртки лінується дійти!
ЧАКЛУНКА. Бо він – богатир! Йому не воду треба носити, і не буряки сапати! Йому треба зі змієм битися!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Ха-ха-ха! Зі змієм! Пані! Та ми цього ледаря знаємо з пелюшок!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. А ви з ним навіть не зустрічалися!
ЧАКЛУНКА. Доведеться зустрітися! Тим більше, що маю для нього дещо…
ВСІ. Цікаво – що?
ЧАКЛУНКА. Три горошинки!
ВСІ. А-ха-ха! Ха-ха-ха! Насмішила, справді!
ЧАКЛУНКА. Добре, посмійтеся собі на здоров'я! А потім тягніть далі свої палички, аби загубити чиюсь душу напевне! (виходить)
СЛУХАЧ (услід) Ага, сходіть до Марка, може, він уже дрімає біля свого залізного горбка!
П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ. Тільки, як будете будити, не втоміться дуже!
ВСІ. Ха-ха-ха!
ХВЕСЬКА. Люди! Люди! (показує у той бік, куди пішла ЧАКЛУНКА, змовницьки) Змій! Великий! Зелений! Лускатий!
ЇМ НЕ НАЇМСЯ. Знаємо, знаємо, Хвесько, про змія все! (до П'Ю НЕ НАП'ЮСЯ, пошепки) Здається, бідолашна, з'їхала з глузду! (до ВСІХ) Отож, панове, тягнімо палички, бо треба щось вирішувати!
ІІ ДІЯ
КАРТИНА ПЕРША
ЯВА ПЕРША
Марко, Марічка, потім – Чаклунка
МАРКО. Ха-ха-ха! А не змогла ти того дуба з корінням вивернути! Ха-ха-ха! Не змогла! Ха-ха-ха!
МАРІЧКА. Нічого, я ще завтра спробую!
МАРКО. А знаєш, Марічко, про що я мрію?
МАРІЧКА. Про що?
МАРКО. Аби піти в Священний Гай і вивернути Прадавнього Дуба!
МАРІЧКА. Ого, Марку! Прадавнього Дуба! А що, як під ним – вхід у Підземний світ?
МАРКО. То підемо, подивимося!
МАРІЧКА. Страшно… Ти вивернеш Дуба, а світ, гляди, та й перевернеться?!
МАРКО. А подивимося!
ЧАКЛУНКА. Я тебе виверну! Я тебе подивлюсь! Ах, ти ж лобуряка! Ах ти ж, чорнокнижник!
МАРКО. Хто ви, тьотю?
ЧАКЛУНКА. Та під цим Дубом ще прадід твого прадіда в коротких штанцях грався! Вивернути Прадавнього Дуба! Ич, чого забажав від неробства!
МАРІЧКА. Та то він просто так сказав…
ЧАКЛУНКА. А ти, дівчино, замість того, аби з лобуряками дуби вивертати, пішла б краще повишивала хрестиком!
МАРІЧКА. Я не вмію!
ЧАКЛУНКА. Навчишся заодно!
МАРІЧКА мовчки повертається і йде.
МАРКО. Марічко, куди ти? Чого ти її слухаєш?
МАРІЧКА робить розпачливі жести, проте ні сказати, ні зупинитися не може.
МАРКО (до ЧАКЛУНКИ) Та хто ви?!
ЧАКЛУНКА. А тепер поговоримо… Кажуть, ти завів моду подрімати в полудень біля залізного горбочка?
МАРКО. А кому це заборонено – подрімати в полудень?
ЧАКЛУНКА. А ти знаєш, що то за горбочок?
МАРКО. Ну горбочок такий… Залізний…
ЧАКЛУНКА. То не горбочок, дурню! То булава твого прадіда – Котигорошка! Подумати лишень – валяється в дворі, заросла бур'яном!
МАРКО. Булава?! Ну… Хай собі буде булава!
ЧАКЛУНКА. Тобі треба її відкопати!
МАРКО. З якого це дива?
ЧАКЛУНКА. Підеш із нею на змія!
МАРКО. Хто це вам сказав?!
ЧАКЛУНКА. Це я тобі кажу!
МАРКО. А чого це я?
ЧАКЛУНКА. Бо ти – останній з роду Котигорошків!
МАРКО. Не хочу!
ЧАКЛУНКА. А що, краще, як він почне їсти людей? Там уже витягають палички, кому першому йти до змія!
МАРКО. Не буду я витягати ніяку паличку!
ЧАКЛУНКА. Ну ти диви, сперечається, як мала дитина! От ти спитав, хто я… Ти спитав, звідки я…
МАРКО. Я спитав тільки – хто ви…
ЧАКЛУНКА. Мовчи! Так от, знай… Я прийшла з далеких країв… Ті краї – чорні і зловісні! Темні води там течуть… Сірі хмари там оповили небо… І весь час віє вітер… Непростий вітер – чарівний! Але одного немає там – часу. Бо час – це темні води, і сірі хмари, і нестихаючий вітер… Краї ці звуться – Міжчассям!
МАРКО. Ой, пані-добродійко, в мене аж мурашки по спині забігали!
ЧАКЛУНКА. Мовчи, хлопче! Бо я ще не все сказала. Там, у тому Міжчассі перебувають усі істоти, що коли-небудь жили на землі! Але вони не живуть там, бо там неможливо жити. Вони там просто існують! І весь час намагаються вирватися сюди, на землю! От звідки у вашій Котигорошівці з'явився змій.
МАРКО. Дуже страшна історія! (позіхає)
ЧАКЛУНКА. Кому я все це розповідаю! Він – або дуби вивертає, або спить на ходу!
МАРКО. Що кажете?
ЧАКЛУНКА. Кажу, що я також прийшла звідти, з Міжчасся!
МАРКО. Ой!
ЧАКЛУНКА. Так! Я маю прослідкувати, аби змій повернувся назад!
МАРКО. Забирайте його!
ЧАКЛУНКА. Ах ти ж, малий шибенику! Ну досить, наговорилася я з тобою! Ось, тримай!
МАРКО. Що це?
ЧАКЛУНКА. Горошина!
МАРКО. Для чого?
ЧАКЛУНКА. Аби трохи розворушити тебе, лежню! Їж!
МАРКО. Дякую! (їсть)
ЧАКЛУНКА. Ось ще одна горошина. Їж!
МАРКО. І за це – спаси Біг! (їсть)
ЧАКЛУНКА. З'їж ще й третю!
МАРКО. Хай буде й третя!
ЧАКЛУНКА. А тепер – прощавай!
МАРКО. Куди ж ви, пані-добродійко?
ЧАКЛУНКА. Походжу тут ще, розглянуся!
МАРКО. А що це за горошини?
ЧАКЛУНКА. Добре, що спитав. Перша – це знання. Друга – це сміливість. Третя – це віра. Бувай здоров! (виходить)
МАРКО. І що воно за дивина? І для чого мені ота сміливість? І про що ті знання? І навіщо мені віра? Не доберу!
ЯВА ДРУГА
Дід Вернигора, Марко
ДІД ВЕРНИГОРА. Кахи-кахи!
МАРКО. Хто це тут? Це ви, діду?
ДІД ВЕРНИГОРА. Я…
МАРКО. А чого вам на печі не лежиться?
ДІД ВЕРНИГОРА. Йду на змія!
МАРКО. Ви?! А-а… Подивитися!
ДІД ВЕРНИГОРА. Не дивитися я йду на нього! Битися! Кахи-кахи-кахи!
МАРКО. Ви?!
ДІД ВЕРНИГОРА. А що, як більше нікому?
МАРКО.