до смерті! Старанно причесалась, накинула на голову пухнастий шарф.
Як і належало за міжсезоння, у магазині було порожньо: якась жінка вибирала беретик для свого опецькуватого сина, якийсь чоловік приміряв смушкову шапку. Жінки заходили і, розчаровано повівши очима по стінці, де стриміло десятка зо три капелюшків, квапились до дверей.
І даремно: Людмила Олексіївна одразу видивилась, що їй потрібно.
— Мені отого, рожевого,— попросила продавщицю, що сиділа поряд із другою, мерзлякувато кутаючись у шаль.
Як же їй личив рожевий колір! Колишнього рум'янцю на щоках не було, але каштанове волосся вилось так само, і ниточки сивини у ньому ледь проглядали... Так, цей капелюшок створений для неї, і все ж...
Людмила Олексіївна покрутила в руках яскраву цяцьку.
...І все ж рожевий колір надто відповідальний: це свято, блиск, бадьорий настрій — чи втримає вона їх у сорок п'ять років попри свої сміливі заміри? Ні, їй насамперед треба щось на будень.
— Будь ласка, дайте мені отой коричневий.
Не зводячись, продавщиця зняла перший, що трапився під руку, і так само сидячи, простягла його.
— Вибачте, я не той просила.
Мабуть, не розчувши, дівчина, і далі розмовляючи, тримала капелюшок, і зрештою Людмила Олексіївна взяла його.
їй стало весело. Це був безликий ток — такий собі казанок, який з легким серцем кладуть на голову, не сумніваючись, що ніхто не звинуватить тебе в екстравагантності. Людмила Олексіївна приміряла його й ледь не розреготалася: із дзеркала на неї зирила якась далека й не вельми симпатична родичка — жінка, що скинула молодість, як надокучливий тягар, і, чудово акліматизувавшись у своєму новому віці, знайшла в ньому безліч принад: можна було не дбати про дієту, зі смаком займатися своїми болячками, а головне, з висот своєї новознайденої мудрості виголошувати повчальні сентенції.
Людмила Олексіївна пирснула зі сміху. Раптом їй здалося, що виставлені капелюшки — люди з характерами й долями. Ось цей от, ніжно-бузковий, із зрізаною тулією й коротенькими крисами,— дівчина з лукавими очима: жвавість характеру зводить нанівець щире бажання бути старанною студенткою. А цього, мабуть, ніхто й не купить: занадто претензійний. Схожий на розбещене дівчисько, з якого "виховували" красуню; воно ж у шістнадцять років на різних лакітках досягло п'ятдесят четвертого розміру, й ніяка запізніла дієта не допоможе.
Людмила долонею прикрила усміх. А цей он капелюх — вона в минулому: щось непримітне й водночас пристойне, щоб можна було з'явитись у чужу розкішно обставлену квартиру, беручи ліве замовлення.
А де ж тут вона сьогоднішня? Де?
— Будь ласка, дайте мені не той, а той, що з крисами. Продавщиця рвучким рухом скидає шаль і дивиться на неї так, ніби вона попросила зірку з неба.
— Ще й цей?
— Звичайно, ви ж від самого початку помилилися.
— Я помилилась? Я?
Обурені очі втуплюються в Людмилу Олексіївну і, зневажаючи себе саму, вона відчуває, що нітиться, маліє під тим поглядом — вранішня самовпевненість відлітає від неї, як зграйка синичок, розполоханих котом. Відчайдушно стараючись втримати бодай щось від того, що так старанно плекала в собі, Людмила поправляє зачіску й каже:
— Так. Я від самого початку просила у вас крислатий.
І одразу відчуває, що відступила зі своєї території на ворожу — зброєю, яку їй зараз нав'яжуть, не володіє.
— Ні, ви тільки подивіться на це нахабство! — каже продавщиця.— Годину стоїть перед прилавком, морочить голову. Вам що, робити нічого? Я розумію, ще б молоденька так поводилась, але ж в такому віці... Стоїть, сміється...
Останнє вже адресовано тлустенькому добродію, що відстав від своєї такої ж куценької та огрядненької половини, аби розважитись скандалом. "Миля!" — гукає дружина, і добродій підтюпцем біжить до виходу.
Ніби приском обсипає Людмилу Олексіївну, однак, щосили стримуючись, вона пробує пояснити, що непорозуміння сталося від самого початку — та й, зрештою, може вона попросити поміряти третій капелюшок?
— Який вам третій, коли ви з годину тут стовбичите?
Обидві дівчини повертаються до неї спинами — тепер перед Людмилою Олексіївною мур, який не проб'є ніщо в світі. "Я буду скаржитись",— ніби здаля долинає її власний голос, і безпорадність, що звучить у ньому, здається їй такою огидною, що вона в паніці тікає з магазину.
На вулиці з розмаху наштовхується на перехожого і, почувши: "Ви що, сліпа?" — розгублено зупиняється. Звичка до чиєїсь доброї руки ще живе в ній, але тепер її ніхто до неї не простягує, мабуть, тому, що у неї немає вже усмішки — тієї своєрідної усмішки, що каже всім і кожному: "Спасибі". Нарешті Людмила Олексіївна помічає порожню телефонну будку й пірнає в неї, як миша в нірку: трубка обірвана, диск поламаний — ну от і добре!
Тепер, коли від світу її відділяє бодай скляна стінка, можна й дати волю сльозам. Вона плаче, плаче нестримно, бо за спиною два жахливих роки й місяць поміж темрявою та світлом, бо треба шукати нову роботу, бо гроші кінчаються, а молодята купили меблевий гарнітур і, мабуть, попросять у неї допомоги, бо не потрапила на виставку її феєрична картина, бо... чи ж мало такого, від чого можна заплакати?
Радість ще треба собі придумати, а лихо знаходиться само.
Наплакавшись, Людмила Олексіївна невимушено прихиляється до стінки і вдає, що розмовляє по телефону,— треба ж дочекатися, поки з обличчя зійдуть червоні плями!
— А знаєш, я так і не купила крислатого капелюшка,— каже вона в трубку з обрізаними дротами.— Що ж, це навіть на краще — змайструю щось оригінальне...