Ти вмітимеш, а тому всі твої страждання принесуть тобі багато мудрості, ти їх успішно здолаєш, і матимеш від того стільки радості, що її і близько не матимуть ті, що обережні й живуть тільки для себе. Ти будеш щедро винагороджений: здоров'ям, буянням сил, любов'ю. Авжеж, ти будеш дуже щасливий, бо щастям своїм ділитимешся, як хлібом, і в тебе його ніколи не убуватиме.
— Страждатиму — і водночас буду щасливий? Як це?
— А ось побачиш, як. Та в мене лишилося обмаль часу, і тобі пора вертатися додому. Візьми цю їжу. Її небагато, але для матері лишиться.
— Вона повернеться?
— Аякже!
Чоловік хутко складає все в пакет, підводить Петька до вікна, турботливо стежить, як він спускається драбиною, потім подає йому зверху клуночок, І яскраво освітлений чотирикутник враз гасне, і білий силует розпливається на шибці — людина то чи місячні одблиски, вже й не сказати.
— Хто ж то був? — думає Петько вранці. — Хтось із Баликових родичів, а хто ж іще? Добрий який... Трапляється ж таке на світі!
І було йому тепло в грудях і того дня, і другого, а Валиків будинок стояв пусткою, і ні в кого було розпитатися, хто ж до нього навідувався. Повернулася мати, і вони хутко почали пакуватися з дорогу; незабаром сонний черговий, присвічуючи їм "летючою мишою", допоміг їм повантажитися на маленький пароплав; і було тихо-тихо, і жоден вогник не сяйнув для них у рідному містечку, лише відбиток місяця гойдався на воді.
"І все-таки я сюди приїду, — подумав Петько, ховаючи від матері несподівані сльози. — Виросту великий і приїду".
— О Господи! І знов це чортеня тут шастає, — вигукнула прибиральниця. — Не інакше, як намірилося щось украсти. Марія! Скоро зачинятимем? Ану, геть звідси!
Якраз у цей час Петро Десняк переступив поріг магазину.
— І нащо ж так? — озвався він до прибиральниці. — Вам же ще годину працювати.
— Та я не вам, а тому он байстрюкові... Батько п'яничка, а діти ростуть, як бур'яни.
— А цей хлопчик прийшов зі мною. Будь ласка, не ображайте мого молодого друга, а дайте краще он ту коробку із заварними тістечками й одну хлібину.
— З вами, то й з вами, мені що...
Дитяча ручка — немов холодний осінній листок. Десняк підводить хлопчину до неонової лампи і, піднісши його долоню до світла, каже:
— Я тобі поворожу...
— Таке... Хіба ти циган?
— Не циган, а все як є скажу. Тобі зараз дуже важко, в тебе двійки з математики, та й учитель фізики не дуже тобою задоволений. А батько в тебе поводиться не зовсім... а маленька сестричка хвора; їй хочеться смачненького, а в матері не стачає грошей.
— У мене двійки з хімії, а з математики четвірки, — відповідає хлопчик, одвертаючись з підкресленою байдужістю, проте Десняка це не зупиняє.
Він розтуляє власну долоню й веде далі:
— Глянь сюди! Бачиш цю лінію? Вона означає, що я допоможу тобі ліквідувати всі негаразди у навчанні, й ти матимеш самі п'ятірки. Ти ж здібний! Треба лиш навчитися робити з власних труднощів надійних помічників, і тоді смуток у твоєму житті обернеться на радість.
— Як це?
— Побачиш сам. А твоя сестричка матиме тістечка. Ходімо, я покажу тобі, де живу, бо ж завтра після уроків ти неодмінно прийдеш до мене. Так написано в тебе на руці... Еге ж, прийдеш?
Хлопець усе ще ховає очі, але його долонька твердне в Десняковій руці.
— Я знаю, де ви живете. І знаю, хто ви. Ви той, хто дав гроші на операцію сліпому хлопчику, й він став зрячий і тепер навчається у нашій школі. Це ви подарували книжки та іграшки малій Оксані, в якої розбився на машині батько. У вас удома є камінь, що впав із неба: ви мені його покажете?
— Я покажу тобі усе, що в мене є. Прийдеш?
— Прийду. Спасибі вам! Я справді буду добре вчитися. Я здібний!
Вони вже мовчки доходять разом кінця кварталу, потім Десняк простягує хлопчині коробку з тістечками, і, притиснувши її до грудей, той одразу зривається на біг — підстрибом, як бігають усі зніяковілі від несподіваної радості діти.
А Петро Десняк, як це завжди буває з ним у таких випадках, сякається в носовичок, ховаючи від себе сльози зворушення. Ну де це бачено? П'ятий десяток розміняв, усіляке бачив — і через кожну дрібницю стільки хвилювань. Нащо? Адже цьому зацькованому горобеняті треба зовсім небагато: трохи консультацій з хімії, трохи щирої дружби, трохи поживи для уяви — і воно стане на крило. Нащо ця збуреність, ця потреба розчинитися в чужому житті, болюча й солодка водночас? Для чого відповідати душевним максимумом на поклик будь-якої біди — чи то скривджена дитина, чи покинутий пес? Для чого не спати ночей? Нічого ж невичерпного не буває, рано чи пізно, а стомиться і його душа...
Так він умовляв себе, а все одно не заснув уночі: ходив по кімнаті й малював собі картини майбутнього життя цього хлопчика, який, звичайно ж, зросте в чудову і талановиту людину, й радів, що їхні дороги перетнулися, і через те все склалося як треба. Страшно подумати, як усе могло б повернутися, коли б цього не сталося.
Він кружляв по кімнаті радісний та бадьорий, ніби не лишився позаду робочий день і не чекав робочий день попереду, і погляд його впав на велике дзеркало, що висіло на стіні, а в ньому він побачив інше дзеркало, маленьке, випадком забуте на книжковій поличці. "Ого! — подумав він. — У мене утворився дзеркальний коридор... Це ж що я в ньому побачу — своє майбутнє чи своє минуле?"
Місяць світив крізь не запнуту шторою шибку просто з-за плеча, й Петро Десняк не знаходив себе серед відбитого сяєва — мацав власне обличчя, ловив його у дзеркалі руками, як дитина ловить сонячний зайчик, та спіймати не міг. І він стиха засміявся, а, втомившись, надовго заплющив очі; розплющившись, побачив перед собою два обличчя. Одне було хлоп'яче, набурмосене, з припухлими очима, а друге належало літній жінці, що мала буйні сиві кучері та густі чорні брови. Дороге, незабутнє обличчя, солодка загадка його важкого отроцтва... Дзеркальні відбитки чіткішали, наливалися плоттю, дихали на нього живим теплом, і раптом він аж скрикнув, пройнятий здогадом; тієї миті два обличчя злилися в одне, й Петро Десняк побачив себе звичного — сорокадвохрічного чоловіка, що не спить від ніжності до чужої дитини.
Солодка загадка його отроцтва — то ж він і є: майбутній, він знайшов себе минулого в чужому домі, аби не дати собі самому зірватися у прірву; звершений, він прибрав з власної дороги те, що не дало б йому звершитися. Так от чому, виходить, отак потужно випромінює його душа: не лише вперед, а й назад летять її імпульси, не лише прийдешнє, а й минуле спроможна творити вона, те, що вже лишилося позаду. Йому дано любити й страждати для того, шоб його воля на плутаних життєвих стежках будувала причинно-наслідкові зв'язки. В цьому зміст його безсонних ночей — тих, що були, і тих, що будуть.
Втомлений своїм раптовим осяянням, збентежений тим, що зазирнув у заборонене, Петро Десняк сховав до шухляди маленьке дзеркало і, всміхнувшись, подумав: "А кущ "розбитого серця" на бабиній могилі, мабуть, розрісся".