Поки стала зима, в мене й скриня стала порожня. А Хаброня все ходить до мене ще й кумів водить. Я вже й про бога забулась; забулась, що перед богом присягалась не пити.
Але пізньої осені знов на мене найшла спасенна думка. Сидимо ми з Хабронею та з кумами під причілком коло моєї хати та п'ємо собі потроху. Вже вина в бутлі зісталось тільки на дні. Сиджу я на призьбі, а холодненький вітерець все повіває на мене. Куми балакають, а я сиджу та мовчу. Чогось мене взяв такий жаль, такий сум, що я аж заплакала. "Чого це ти, Насте, зажурилась?" — питає в мене Хаброня. "А того,— кажу,— зажурилась, що в мене вже скриня порожня. Пропила я з вами усе своє добро,, хоч в старці йди". "А хіба ми тебе силуємо пити? — каже Хаброня.— П'ємо ми, п'єш і ти; п'ємо за свої й за твої гроші". "А чого ж то, Хаброню, твоє добро в твоїй скрині, а моє марно десь пішло? І ти п'єш, і я п'ю з тобою вкупі, а в мене вже чортма нічого, а в тебе є. Ти мене підводиш! Якби не ти, було б моє добро все ціле. Хаброню, ти не кума мені, ти мій ворог. Якби не ти, я б зроду" звіку не пила б і в рот не брала б". "Чи ти здуріла, чи знавісніла? — каже вона до мене.— Хіба ти маленька? Хіба в тебе розуму нема? Скривилась, як середа на п'ятницю, та верзе чорт зна що". "Не верзу,— кажу я.— Що ти відьма, то це я добре знаю. Чого за тобою слідком жаби в хату скачуть? Чого я з твоєї руки як почну пити, то не можу перестати?" "Схаменись, дурна! — каже вона до мене.— То в твоїх очах жаби скачуть". Взяла мене злість. Причарувала мене, обпила, об'їла, пропила моє добро, ще й мене лає.
"А це ж хіба не дурно, Хаброню, що як п'ємо, то всі поп'ються й попадають на землю, навіть чоловіки, а ти одна ходиш по хаті, як москаль на муштрі? Це не дурнички. Ти щось таке знаєш, бо з кимсь накладаєш. Оце, Хаброню, така дяка за мою хліб-сіль? І тепер п'єш у мене, ще й мене лаєш! Куми мої, дорогі мої! останній раз я оце пила й їла з вами. Ідіть собі куди деінде, пийте, їжте, з ким хочете, а мене не зачіпайте! А ти, Хаброню, ти, відьмо, не ходи, не топчи до мене стежки, бо ти занапастиш мене. Не будеш більше пити в мене!" — крикнула я, та вхопила бутель з вином, та як трісну об камінь! Куми позскакували з призьби, а Хаброня аж рота роззявила. Я зняла руки до бога та й кажу: "Божусь і прися* гаюсь, що я останній раз пила з відьмами. Піду до попа, висповідаюсь і запричастюсь та й дам зарік до смерті не пити й з відьмами не куматись".— "Отак, Насте! Коли так. то по цій мові бувайте здорові!" — кажуть куми та й посунули з двора, а Хаброня кричить до мене з-за во* ріт: "Потривай же ти, Насте! коли я відьма, то нашлю на тебе усіх чортів ще й крикливці на ніч".
Почула я це та й злякалась. А що, думаю, як вона справді нашле на мене яке лихо. Ввійшла я в хату, лягла спати, а сон мене не бере. Встала вранці, так мені погано на похмілля, неначе в роті жиди з балагулою ночували. Вийшла я надвір, сіла на призьбі та й сумую. Глянула я на Хабронину хату, а мене туди так і тягне, так і пориває. Дивлюсь, вже Хаброня топить, бо дим іде з верха. Тягне мене туди, неначе руками. Ні, відьмо! Нічого не вдіють твої чари. Дивлюся я, а до Хаброні в двір пішла кума Мотря, а за нею плигнула через перелаз Хівря, а за нею Хіврин чоловік, столяр, а потім прибігла Наталка; мабуть, збираються до Хаброні похмелятись. Як згадала я, що вони п'ють, а мене не просять, та аж заплакала. Пішла я в хату, щоб мене не спокушав нечистий, та й завірткою двері закрутила.
Ото покаялась я, пішла до церкви, найняла молебінь, поставила перед образом свічку та й заспокоїлась. В пи-липівку перед самим різдвом висповідалась, пішла попрощалась з Хабронею, помирилась і з сусідами. Ходжу на роботу та заробляю. Цілу зиму жила я, мов свята. їй-богу, й чарочки не випила! Заробила собі доволі грошей, посправляла одежину. "Слава ж тобі, создателю! — думаю я,— таки ж я присвятилась, бо вже мене й Хабронині чари не беруть, і нечистий до мене не приступає".
Вже настав і Великдень. Люди гуляють, п'ють, і Хаброня з кумами п'є, а мене вже до себе й не просить. Мені про те й байдуже. Але прийшли проводи. Треба, думаю, пом'янути свого покійничка, бо так сам бог велів. Ніде дітись, прийдеться випити за його душу чарку, а одна чарка не зашкодить. А в мене в хаті нема вже ні пляшки, ні чарки: повикидала з хати; тільки й зосталась одна пляшка з свяченою водою. Пішла я в крамниці, купила невеличку пляшечку, так на півкварти, купила півкварти горілки, взяла шматок паски, з десять крашанок, помолилась богу, поклала три поклони перед образами, напилась свяченої води та й пішла на кладовище, крадькома од Хаброні, так, щоб вона мене й не бачила. От іду я та молюся. Коло кладовища стрілася я з кумою Мотрею. Найняли ми панахиду за душі наших покійників, посідали на могилках та й закушуємо. Витягла я свою пляшечку з горілкою; випили по чарці; сидимо собі та згадуємо померших. Коли я зирк! з другого кутка кладовища летить Хаброня як несамовита та прямо до нас. І як вона вгляділа нас, нечистий її знає, бо народу на кладовищі була сила, як на ярмарку. Як глянула я на неї, та трохи не зомліла. "От тепер,— думаю,— щось та буде, бо де Хаброня ступить, там золоті верби ростуть".
Глянула Хаброня скоса на мою пляшечку та й осміхнулась. А тут десь узялися наші сусіди, неначе сорока на хвості їм звістку подала. Посідали вони коло мене, горілку мою випили, чисто все свячене поїли... Я й про божих старців забула, неначе мені хто памороки забив. "Ходім же тепер та пом'янемо душу й мого покійника",— каже Хаброня. Встала я, кручуся, верчуся, боюся пристати до їх, а одговорюватись ніяково, бо так бог велів. Пішли ми на могилу, посідали, а Хаброня витягає з кошика прездоровий бутель вина. "Пропаща ж я тепер навіки!" — думаю я. Випили ми по кухлику вина за душу Хаброниного чоловіка та й почали згадувати Хабронину рідню, що вже померла років двадцять. А тієї помершої рідні, нехай бог простить, набралась ціла метка... "Випиймо ж, Насте, за душу мого покійного дядька, вічний покій, царство йому небесне!" :—каже Хаброня. Згадала я того дядька цигана. Циган був добрий коваль, зробив мені добрящу кочергу, як візьму в руки, то все його згадаю. Ніде дітись, треба випити! "Випиймо, куми мої, за душу моєї тітки Ната-лії",— припрошує знов Хаброня. Згадала я й ту тітку, таку відьму, як і Хаброня, прости боже, що вже вмерла. Там була лиха та чорна, як чорт; борода закопирчилась трохи не до самісінького носа, а сухі губи запали, неначе провалились в рот; люльку курила, як той москаль, ще й перед смертю півня в мене вкрала! Ніде дітись, треба було випити. Думаю, як не пом'яну її душі, то ще прийде до мене вночі та на смерть перелякає. Поминали ми та й поминали й Хаброниних дядьків і тіток, а за тітками дідів, а за дідами бабів, а потім сестер впервих, а потім зовиць, а за зовицями свекруху, а за свекрухою свекрушиних тіток; допоминались до того, що вже й сонце зайшло, вже й надворі смерклось.
Забрали ми порожні пляшки, кухлички та чарки та давай дякувати богу. Знялись з місця, та вже й не знаємо, куди прямувати до воріт: чи соб, чи цабе. Як пішли поміж гробками та поміж хрестами, та й заблудили. А тут ще та акація, як ліс, стирчить скрізь по кладовищі. Оглянулась я, а Хаброні десь вже нема; Марти нема, й Мотрі нема, й Хіврі нема; усі чисто десь розгубились. Стою я одним одна між могилами та хрестами під акацією та й не знаю, куди йти. Крикнула б на кумів, та й ніяково кричати на кладовищі. Плутаюсь я між могилами та й плутаюсь. Двічі вдарилась лобом об кам'яні хрести, аж синяки собі понабивала. Мені здається, що я прямую до воріт, а я залізла в якийсь куток між двома мурованими стінами, стала та й стою. А тут надворі вже зовсім смерклось. Кладовище здорове, а людей кругом мене зовсім нема; нема в кого й шляху питати. В голові стукає, неначе хто молотком в виски лупить, світ мені зовсім замакітрився. Лапаю я стіну, а воріт нема. "Боже мій! — думаю я: покарав же ти мене за мій гріх; це ж мене нечистий водить та ще й на кладовищі". Як напав на мене страх! Що ступлю, то мені здається, що я по мерцях ступаю ногами. Ще й на моє нещастя прийшла мені на думку та страшна тітка Наталія: так-таки неначе вона стоїть передо мною та вишкіряє зуби. Ступила я на якусь могилу та й потрапила в нору ногою. Од страху я крикнула не своїм голосом; мені здалося, що тітка Наталія тягне мене за ногу в яму до себе. Підвела я очі вгору, аж коло стіни стоїть щось тонке та біле, нап'яте білим покривалом, та таке достоту високе, як та Наталія. Я знов як крикну: "Ой, рятуйте, хто в бога вірує!" А воно йде просто до мене, а в йому кістки все брязь, брязь!
Я впала на могилу. Коли чую, мене тягне за руку поліцейський, а в його коло боку бряжчить шабля. Вивів мене на стежку. Мені вже не так страшно стало. "І спасибі,— кажу,— і простибі вам, що ви мене вирятували, бо тітка Наталія була б мене потягла в яму". Дивлюся я, коло воріт блищать ліхтарі. Я зовсім опам'яталась.
Вийшла я за ворота, аж другий поліцейський веде попід руки Хаброню, а третій жене поперед себе Марту, й Хіврю, й Мотрю, неначе тих ягниць. Глянула я на Хаброню, а в неї на голові хустки нема. Я лапнула себе за голову, аж і в мене нема хустки на голові. Мабуть, десь зачепилась хусткою за акацію або й за хрест та й почепила там її.
Глянула я на старців, та аж тоді згадала, що я ніякої милостині не подала старцям, як слід по закону.
"Ой боже мій! —кажу я до кумів,— та це ж ми забули й божим старцям милостиню дати. Все чисто поїли та попили, тільки порожні пляшки позоставались. Оддаймо за спасення померших душ хоч пляшки. "Візьміть, божі старці,— кажу я,— хоч пляшки та пом'яніть рабів божих: Петра, й Грегора, й Олену, й Наталію". Пооддавали ми порожні пляшки старцям, а самі прийшли на Ришканівку вже, мабуть, як треті півні співали.
Ой боже мій милосердний! Як пригадаю, що тоді діялось, то й тепер сором розказувати. Після того як почали ми поминати померших на проводи, то поминали трохи не до мироносиць: і я, й Хаброня три дні й не топили й не варили. Пили, нічого не їли, хіба свяченої паски по шматочку. Аж у середу я заходилась варити обід. І вже не знаю, чи за гріхи мої, чи за той очіпок, що згубила на кладовищі, одібрало в мене памороки.