жовта... зелена... блакитна... і —чорна".
— Ось вона — мета мого життя! — промовив він гордо й урочисто.
Кім з Маєм побачили потім, як художник узяв ящик з банками і вийшов у сад.
Вони квапливо скотилися з яблуні і, не зважаючи на нові синці й подряпини, зачаїлися в кущах. Старий спинився біля садової гнутої лави і поряд з нею, просто на асфальті, намалював трояндовий кущ. Не минуло й хвильки, як той кущ дивно розквітнув і запахтів.
А художник вже поспішав до іншої лави. І ось по всьому саду зачервоніли чудові пахучі троянди, перетворивши його на чарівний квітник.
Стомлений, але осяяний щастям, художник поставив ящик з фарбами на ґанок, турботливо прикрив його фартухом і подибав до будинку.
Кім і Май, ледве дихаючи від хвилювання, вже хотіли підкрастися до ґанку, де стояв ящик з диво-фарбами. Але в цю мить відчинилися двері і вийшов художник. Тепер він був одягнений у сірий літній костюм, у руці тримав ціпок.
Хлопці знов затаїлися в кущах.
— Так, так, скоріше на телеграф. — казав старий, одягаючи капелюха. — Порадую свого друга. Хоч і не вірив він у мою мрію, а зрадіє, знаю його, зрадіє...
І старий пошкандибав до хвіртки, злегка спираючись на ціпок.
Як тільки за художником зачинилася хвіртка, хлопці опинилися на ґанку. Кім одразу схопив пензель, але Май спинив його.
— А може, не треба, га?
— Ми тільки спробуємо. — наполягав Кім.
— Якось наче негарно. — вагався Май. — Адже це... ти ж чув, як він сказав: "Мета мого життя..."
— Ну, то й що? Ми нічого поганого не зробимо, якщо трохи помалюємо, поки старий пішов на телеграф. Адже це не близько, до вечора він не повернеться.
Кім умочив пензля в одну з банок і очікувально глянув на друга:
— Що намалювати?
Але Май нічого не міг придумати ось так відразу.
— Намалюй що-небудь таке...
— Знаєш що? — зрадів Кім. — Я придумав! Давай намалюємо такі ж троянди, як у художника, але не тут, не в саду, а біля школи. Наші ж збиралися там дерева й кущі садовити, разом із дітлахами табору "Дружба". Прийдуть, а садити вже й нічого, куди не глянь, всюди — троянди, троянди, троянди. Уявляєш, що буде? Ото здивуються всі, заахають, заохають.
— Так, так. — погодився Май. — хлопці з дівчатами очманіють: ой, нене, звідки взялися такі чудові троянди?!
— Тоді ми скажемо, що самі їх посадили, а тоді познайомимось з усіма, хай Дінка не викомарюється.
— Це ми потім, а зараз давай тут щось намалюємо.
І вони, підхопивши ящик з фарбами, тихо пішли стежиною поміж деревами. На стежці лежало яблуко, яке, мабуть, недавно впало з дерева, і Май буцнув його ногою.
— Чим завинило яблуко? — спитав його Кім. Він сів навпочіпки на тому місці, де воно лежало. —Я ось таке саме намалюю...
І намалював. Звичайно, яблуко не вийшло точнісінько таким, це був тільки малюнок, яскравий, жовто-червоний. Замилувалися ним хлопці, постоявши якусь мить, а намальоване яблуко почало зводитися, наче на дріжджах, круглішати, ставати справжнім, мовби щойно впало з дерева. Май невпевнено простягнув до нього руку і, ще не вірячи в те, що сталося, підняв, а потім, потерши об курточку, відкусив. Яблуко було соковите й солодке.
— Дай покуштувати. — нетерпляче попросив Кім.
Так вони, по черзі відкушуючи, з'їли все яблуко.
— Кіме, давай ще! — розохотився Май. — Давай багато— багато яблук намалюємо!
— Май. — розсудив Кім тверезіше. — ти забув, що можна не лише яблука малювати. Можна все, що захочеш.
— Тоді — виноград! —захлинався з радощів Май. —Хочу винограду!
Кім умів і любив малювати, часто він для всього класу малював картинки з ботаніки. Особливо йому вдавались овочі та фрукти. І зараз він постарався на славу, і ось у них біля ніг лежать грона зеленого винограду, купки синіх слив, палахкотять червоні черешні, золотяться дині. Від пахощів наморочилося в голові.
— Ой, не можу більше. — випльовуючи кісточку від сливи, аж стогнав Май. — Ой, нене, зараз лусну...
— І в мене щось теє... живіт заболів. — спроквола мови Кім і відкинув недоїдене яблуко.
Саме в цей момент через садову хвіртку зайшла їхня однокласниця Дінка, веснянкувата красуня, яку їм так і не вдалося викрасти. Щодня о цій порі її бабуся, подоївши свою корову, посилала художникові молоко. Тримаюч в одній руці бідон з молоком, Дінка намагалася причинити хвіртку. Але та, не підкоряючись, знову й
знову з легким скрипом відчинялася.
— Маю. — зашепотів збуджено Кім. — давай налякаєм Дінку, щоб не бундючилась.
— Давай. — швидко згодився Май, пам'ятаючи, що Дінка назвала їх дурними. — Але як?
— А ось так! Усі дівчиська чорних котів бояться...
І він став малювати на асфальті вусатого чорного кота. Кіт цей, звичайно, не був шедевром живописного мистецтва, але, мовби щойно прокинувшись, потягнувся, вигну спину, хрипко нявкнув і пішов стежиною саду.
— Глянь, глянь. — Кім штовхнув ліктем друга. — зара вона дремене.
Май, не втримавшись, зареготав. Але сподіванки їхні не справдилися: Дінка була саме з тих дівчисьок, яких налякати нелегко. Справді, хіба не вона виявила хоробрості, коли хлопці кинули у вікно класу, де сиділи дівчата, живу мишу?! Здійнявся вереск, подружки Дінчині скочили хто на стільці, а хто на стіл, тільки вона не розгубилася, спіймала наляканого звірка й віднесла в траву, за дім.
— Киць-киць-киць, — присіла Дінка біля кота, — ти звідки взявся, чорненький? —співучим голосом примовляла вона й гладила кота по спині. — Молочка хочеш, мій гарненький? Зараз, зараз... Куди б тобі налити? — І пішла шукати якогось посуду. Хлопчаки насупились. Май знизав плечима. Кім розсердився.
— Ну, гаразд, зараз вона, в мене побіжить. — сказав він і, подумавши, почав малювати на садовій стежині щось велике, жовте. — Зараз... Це тобі не киць-киць...
— Кіме, ти що робиш? А якщо він оживе? — Май злякано закліпав очима,
стежачи за пензлем, який уже вивів хижу морду лева, кошлату гриву й швидко підбирався до хвоста. — Не треба, Кіме, не треба. — бурмотів Май, задкуючи від жахливого малюнка в кущі.
— Зараз ти в мене побіжиш. — не слухаючи приятеля, примовляв Кім і домалював китицю на кінці хвоста.
Намальований лев. — зовні він трохи скидався на розлютовану дворняжку. — спершу посмикав носом, наче хотів переконатись, що справді існує, а потім, чи то страхаючи когось, чи роздивляючись, куди це він потрапив, звівся на весь свій лев'ячий зріст.
Обидва хлопці миттю опинились на дереві.
Тим часом Дінка знайшла біля паркану якийсь черепок і хлюпнула в нього молока. Трохи постояла, з усмішкою спостерігаючи, як жадібно хлебче кіт, і вже хотіла йти до оселі. Та враз злякано округлила очі й випустила з рук бідон: стежиною саду назустріч їй ступав величезний патлатий лев, який чомусь скидався на величезного дворового пса.
Хлопчаки на дереві з жахом стежили за левом і за Дінкою. Кім лише тепер збагнув, що може трапитися нещастя. Май тремтів, судомно вчепившись за стовбур дерева.
— Ма-а-а! — завищала Дінка й прожогом кинулась хвіртки, лиш сандалі замелькали.
Лев від несподіванки зупинився: він уперше чув, як і верещить перелякане дівчисько. Потім грізно ревнув і ринув навздогін.
— Стій! Назад! — не витримав Кім.
А Май од страху тільки заплющив очі. Коли він знову розтулив повіки, то зрозумів, що лев прогавив момент. Дінка, кулею пролетівши садом, зникла за хвірткою, і зі лише ткнувся носом у неї.
Лев сердито рикнув, ударив хвостом об землю, а йот повернувся й повільно та поважно почвалав у глиб саду
Хлопцям на дереві стало ще незатишніше: звір прямував до них. Май хотів було видертися вище, але не міг поворухнутись.
— Не бійся. Маю, не бійся. — прошепотів Кім блідими губами й ще міцніше притиснувся до стовбура.
Лев підійшов до дерева і, не звертаючи уваги на хлопчаків, потерся об нього боком. З дерева, наче восени, і сипалося листя. Позіхнувши, показавши рожевий язик і здоровенні ікла, звір розлігся на траві.
Друзі глянули одне на одного: чи не спати вирішило оце страховисько? А воно так і було: лев поклав кудла голову на лапи і вдоволено замружився. Хлопцям згори його було добре видно: наче намальований, величезний хижий звір, хоч і схожий трохи на дворового пса.
— Не міг ти його меншим намалювати? — дорікнув другові Май. — І морду не таку страшну. А тепер що, так і будемо виснути?
Кіму теж уже добряче набридло сидіти на дереві: не мавпи ж вони зрештою. Але
спробуй злізь! Та ще цей Май крутиться дзигою на гілці, так і дивись, щоб не звалився. Кім сердито глянув на друга.
— Що мені робити? — запхикав той. — Я, знаєш, скільки слив з'їв?
— А ти б не їв, тебе не примушували! — напустився на нього Кім.
Але як же все-таки вийти з цього дурного становища? Хотіли Дінку налякати, а попалися самі. Дінці добре — утекла, а вони...
Кім ніяк не міг знайти виходу.
А Дінка в цей час з вереском, наче куля, вилетівши з саду, щодуху неслася додому. Від переляку нічого не помічаючи навколо, вона з розгону налетіла на якогось чоловіка, що йшов назустріч їй уздовж паркану.
Чоловік був довгов'язий і сутулий, широкоплечий і довгорукий. Маленькі очі незнайомця ледь поблискували з-під навислих кошлатих брів. Іншим разом Дінка обійшла б стороною такого здоровила, але зараз, не тямлячи себе від страху. — адже той лев — не миша. — кинулась до перехожого і, притиснувшись до нього, закричала:
— Ой, дядьку, рятуйте!
— Ти що? — ревнув незнайомець і спробував відштовхнути дівчинку.
Та вона ще міцніше притискалася до нього, і це геть розлютило його.
— Дядьку, там лев! —прокричала Дінка. — Справжній!..
— Що ти мелеш? Який лев, я тебе питаю? — прохрипів чолов'яга, ледве стримуючи лють.
— Дядечку, не гнівайтесь. — уже спокійніше заговорила Дінка. — Я несла молоко старому художникові, він ось тут живе, за парканом, тільки зайшла в сад, а там лев, великий, страшний...
— Лев, кажеш? — Колючі очі з-під кудлатих брів наче пронизали дівчинку наскрізь. — Лев... — проказав чоловік ще раз, ніби прикидаючи, що це таке і як ним скористатися для свого зиску.
Цей чоловік мав дивну рису: із кожної речі, з кожного випадку, вважав він, можна мати зиск. Все можна продати й купити. Недарма в колі своїх приятелів він славився як людина ділова і мав прізвисько Купи-Продам.
— Ану, топаймо. — сказав він і, схопивши Дійку за руку, широким кроком заспішив до хвіртки. "Якщо дівчисько не бреше.