Вони самі будуть прагнути своєї мистецької оселі, вони принесуть сюди свою творчу думку, бо тут їх будуть не тільки "поблажливо" вислуховувати. Тут під впливом мистецького тертя гартуватиметься єдина мистецька думка, тут освіжатиметься голова, буде оновлюватись творча істота, тут набиратимуть сили й досвіду молоді мистецькі паростки.
Будуть вечори, коли сюди завітає запрошений нами робітник від верстата, прийде робкор, червоноармієць, радянський службовець, робфаківець, учений, інженер, прийде нарешті запрошений із сільбуду селянин, що на два дні приїхав до столиці в своїх справах.
Ми порівняли це з нашими казенними інсценізаціями товариських вечірок у Будинку Блакитного – і нас охопила шалена людяна лють проти нашої пихи, ханжества, єзуїтства; а надто проти нашого нечисленного мистецького жіноцтва, що й досі навіть не спробувало вивести нас у яблуневий сад.
Тут ми хочемо, вельмишановний Тарасе Григоровичу, висловити одну єретичну думку, за яку нас – знаємо – підняли б на вила засохлі скопці, добровільні охоронці проклятої моральної спадщини канарково-фіранкових фортець.
Половину вини за весь цей мистецький нелад ми покладаємо на українське мистецьке жіноцтво.
Вірніше, на ті одиниці, що роблять з нами спільне діло, бо, суворо кажучи, з їхньої вини ми ще й досі не маємо українського мистецького жіноцтва.
Ось на кого падає майже історична вина за болотяну тишу, за мишачі нори, за тихі кубельця.
Це не жарт, не фейлетонний парадокс. Це серйозне й тяжке лихо, що гальмує й довго ще гальмуватиме поступ нашої культури.
Хто, як не вона, нова українська жінка-мистець, жінка-громадянка, міцна й культурна жінка-товариш по спільній роботі, хто, як не вона, заллє наш мистецький салон яскравим світлом бадьорости, волею до творчости, блискучою радістю, свіжістю молодости. Хіба не траплялось і Вам, Тарасе Григоровичу, з чадної задушливої кімнати вийти у весняний яблуневий сад?
Відкиньмо з огидою похабні й ханжеські посмішечки мистецьких салопниць, портфелястих людців, що хотіли б наше мистецьке суспільство перевернути на чоловічий монастир з брехливим ідіотсько-благочестивим пуританством зовні, про людське око, і гидкою, дрібненькою, слинявою розпустою вночі по темних кутках.
Хто ж, як не Ви, Тарасе Григоровичу, зрозуміє нас, Ви – бунтар, поет, європеєць у чоботях, в протилежність рушниковим хуторянам у модних піджаках, лакерках і жовтих рукавичках. Ваше життя було тяжке й безпросвітне, але й Ви, мабуть, зазнали щастя відчувати на собі животворчий і прекрасний вплив високоінтелектуального, талановитого, поступового жіноцтва.
Нині, на дванадцятому році Жовтня, ми маємо не один десяток українських жінок, які можуть пишатися з того, що з перших років революції з нами крок у крок несуть на своїх плечах тягар нашої культури (немає потреби називати їхні імена). Хіба не вони перші повинні були вибухнути думкою про пролетарський мистецький салон?
Ні, вони затишно мурчать по своїх тихих кубельцях.
Поговоріть з ними. Як перевернутим кріслом, вони захищатимуться "біологічною трагедією" і "об'єктивними соціальними причинами". І, між нами кажучи, Тарасе Григоровичу, тут наші жінки мають певну рацію.
Жінка і громадськість. Жінка і мистецтво. Жінка і сім'я... – вічно муляюча й досі ще не розв'язана проблема. Правда, на сьогоднішній день ми маємо низку видатних марксівських праць, що теоретично намагаються розв'язати це питання в позитивному розумінні. Але практика життя каже нам про інше. Жорстока трагедія переслідує найкращих, найактивніших жінок нашої країни. Жінка-громадянка і жінка-мистець тільки тоді мають право ними бути, коли вони цілком гублять свій жіночий знак, свій жіночий початок. Багато (ох як багато) ще є таких портфелястих людців, що й досі громадську активність принадливої, гарно одягненої жінки вважають за примху, за каприз особи чарівного полу. На жаль, ще й сьогодні потрібен маскарад: кепка, косоворотка, засалені брудні коси, цигарка в зубах і портфель (обов'язково старий, потертий) під пахвою. В такому "стандартизованому" вигляді з жінкою розмовляють як з товаришем. Інакше вона "особа чарівного полу".
Так. Але це не може оправдати заспокоєного мурчання по тихих закутках "самозаглиблення". Це не оправдує тих найкращих жінок України, що, вдарившись лобом об стінку подібних препон (жінка – громадськість – сім'я – мистецтво), замкнулися в собі й відійшли від активного громадського життя. На тих, хто спить на волі, історія показуватиме пальцями, як на нікчемних і жалюгідних рабів.
Коли ми говоримо про роль жінки в пролетарському мистецькому салоні, ми з огидою відкидаємо образ буржуазної великопанської салонної "левиці", що вміє бавити гостей, вміє про все поверхово поговорити, в курсі мистецьких і навіть політичних сенсацій та скандалів, знає всі плітки, знає манери і лоск. Салонна матрона нам не потрібна.
Але українську жінку-мистця, громадянку й товариша ми хочемо бачити господинею в мистецькому салоні – в повному озброєнні культури, інтелекту, жіночности.
Солопій Черевик не зрозуміє нас. Він буде трухляво хіхікати або жбурне в нас кавалок бруду зі свого гнилого словесного багна.
Але Ви, Тарасе Григоровичу, – поет, бунтар, європеєць – Ви відчуєте те, що ми хочемо сказати. Ви можете зробити те, що не під силу нам. Що можемо зробити ми, молода артистка і скромний письменник з півдесятком фарб на своїх учнівських палітрах? У Ваших же руках – геніальне перо світового поета, велетня мислі й слова.
Так от, напишіть Ви їм, Тарасе Григоровичу.
Напишіть нашим жінкам, яку велику місію покладає наша доба на їхні плечі. Напишіть, що не сміють вони дрімати по своїх мишачих норах, не розцвівши в'янути. І ще напишіть, що найгеніальніші паростки творчої думки в'януть на кам'янистому ґрунті індивідуалізму; сохнуть без сяйва синіх, карих, чорних очей; гинуть без тучного дощу жорстокої дружньої критики.
А портфелястим людцям гримніть, щоб зі спритністю одеського кравця не моталися під ногами зі своїми неміщанськими мірочками.
Від легендарної Роксани через гетьманську Марію[39], покритку Катерину з темряви сивих віків вилинула колишня вікова рабиня в осяйний Жовтень – не для того, щоб на дванадцятому році його заспокоєно замурчати в тихому закутку, як нікчемне кошеня, якому для повного щастя досить чашки теплого молочка й м'якої канапи.
Стіни житлокоопівських закутків міцні й непроникні. Крізь них не проходять великі й грізні вибухи борні, де серед диму й полум'я, серед зривів і катастроф чорні від диму люди закладають фундамент майбутнього будинку української пролетарської культури.
Хай розчиняють вікна.
Хай розчиняють вікна, поки не пізно.
Ваші, Тарасе Григоровичу,
Оксана Забіла
Леонід Чернов
Харків
Жовтень 1928
_________________
("Мистецькі матеріяли Авангарду", 1929).
[33] Касяненко Євген Іванович (1889-1938) – громадсько-політичний діяч, журналіст, перекладач. Редактор урядової газети "Вісти ВУЦВК" і додатку до неї – газети "Культура і побут" у 1926-1931 роках.
[34] Місцком, місцевком (МК) письменників – виборний орган, який опікувався організацією письменників у профспілку та оформленням їхніх спілчанських прав, проблемами тарифів і авторських гонорарів, забезпечення літераторів житлом, санаторного й стаціонарного лікування, страхування та іншими матеріально-побутовими питаннями.
[35] Сало́пниця – пліткарка, жінка міщанських поглядів.
[36] Тобто меблі, виготовлені з деревини, якою розпоряджалося Українліс – Українське лісопромислове товариство на паях (пізніше Український державний лісозаготівельний і деревообробний трест).
[37] Гергепа – велика незграбна людина.
[38] Horribile dictu (лат.) – страшно сказати, страшно вимовити.
[39] Маються на увазі Роксолана (Хасекі Хюррем Султан), дружина султана Сулеймана І Пишного, і Мотря (також Мотрона, Марія) Кочубеївна, кохана гетьмана Івана Мазепи.