Голова в спирту (збірка)

І пролунав неповторимий зойк душі:

– Хочеш?.. – Пауза, і за нею, як постріл, крик одчаю: – Нада!!

Ах, гладкий спітнілий обурений одесите!

Скільки разів, коли життя притискувало мене в куток, давило мені глотку і примушувало мене робити те, чого я не хотів роби­ти, від чого мене нудило й вивертало всю істоту, – скільки разів я з ніжністю згадував про тебе і, стиснувши зуби, повторював твоє незрівнянне:

– Хочеш?.. Нада!!

Хто скаже, що ви не розумієте філософію життя, одесити?

II

В найскромнішому одеситі десь у найглухіших закутках його душі сидить сибарит.

Після гарного обіду одесит зручно вмощується в кріслі, запа­лює сигару і, мрійно слідкуючи за димними кільцями, глибоко­думно пророкує:

– Наше життя – так ето фонтан, которий...

– Соловейчик! – роздратовано перебиває його сусід. – Ви сьогодні цілий день тільки й знаєте: "Фонтан, фонтан, фон­тан"!!

Одесит здивовано дивиться на сусіду, незадоволено знизує плечима (чого, мовляв, людина хвилюється з-за всяких дур­ниць?) і трохи ображено відповідає:

– Так не фонтан.

І тебе я згадую, громадянине Соловейчик.

Згадую тебе тоді, коли бачу, як розумні й поважні люди до сьомого поту з піною на вустах сперечаються з дурнями, дово­дячи їм яку-небудь копійчану хамелеонисту істину. Тоді розумні люди самі бувають подібні до дурнів.

Чи не краще знизати плечима:

– Ти не згоден? Не розумієш? Так не фонтан!

Часом, коли мені дуже, нестерпно хочеться досягти якоїсь мети, – я, немов скажений бик, до останньої міри напружую всі свої людські сили, розум, серце, м'язи, талант, скрегочу зу­бами від паленого бажання й болю – я йду до мети. Сили мої не витримують безумного напруження. Я хитаюсь з надмірної втоми, але йду-йду-йду. І раптом – удар. Я не витримую і падаю долі – спустошений, сплюндрований, виснажений до кінця. А мета – ген-ген за синій обрій. Іди, шукай її...

І що ж мені? Плакати? Скиглити? Кусати до крови губи? Па­дати в безодню розпачу?

А дзуськи! В цей грізний час я згадаю краще про тебе, любий, хороший мій Соловейчик:

– Зірвався? Не досягнув? Добре... Так не фонтан.

III

– Сімонович! Ви не знаєте, що таке "філін"?

Сімонович відривається від гросбуха і трохи докірливо ("ну як же можна не знати такої дурниці?"), безапеляційно, трохи здивований неуцтвом приятеля, пояснює:

– "Філін"? Це риба.

– А чому ж вона отут, у книзі, сидить на дереві?

– Я знаю?.. Сумасшедшая.

Спробуйте спіймати Сімоновича на тому, що він чогось не знає. Не піймаєте. Він скоріше повірить, що риба збожеволі­ла, пурхнула на гілку й заспівала соловейком, ніж погодиться з вами, що "філін" – звичайнісінька собі птиця.

Як часто на мистецьких диспутах, коли наші вчені критики, приперті до стінки, називають "філіна" рибою, як часто я зга­дую вас, вельмишановний громадянине Сімонович.

Коли наших критиків запитують: "А чому ж "філін" сидить на дереві, коли він – риба?" – критики, не задумуючись, від­повідають: "Я знаю?.. Сумасшедшая".

І коли мій близький товариш, з яким я вчора плече в плече зубами й нігтями боровся за своє право, коли сьогодні цей товариш продасть мене за копійку і нагадить мені в душу – я й тоді не хочу визнати, що цей товариш – мерзотник і предатель.

Я знизую плечима і кажу вашими словами, дорогий товаришу Сімонович:

– Мерзотник? Ні, не мерзотник. В основному він непогана людина.

– А чому ж він нагадив?

– Я знаю?.. Сумасшедший.

***

Вчені пишуть багатотомні праці про старовинні народи на основі старих народних пісень.

Як жаль, що я не вчений. Я написав би колосальний блиску­чий трактат про любих і дорогих мені одеситів. І за основу я взяв би одеський анекдот.

Бо одеський анекдот – це сонце під веслами.

("Червоний перець", № 2, 1929р.)

________________________

Завзятий юнак

1

Наш пароплав стояв біля берегів Індії.

Я лежав у своїй каюті з температурою тридцять дев'ять, майже непритомний.

В суміжній каюті грюкнули двері, застукотіли стільці і чийсь бегемотячий голос загримів, мов далекий грім:

– А він мені говорить: "Іди чистити картоплю"... "Яку таку картоплю?" – питаю. "Ти, – говорить, – сволоч, не знаєш, яку тобі картоплю полагається чистити?" Та як кинеться на мене... Ну, тут я його вже відчухрав! Не подивився, що він головний куховар. Несолодко йому прийшлося, голубчикові. Довго пам'ятатиме. І щастя його, що в мене тоді по обіді був благодушний настрій... а то без кровопускання тут діло не обійшлося б. Хлопець я гарячий і про всякий випадок уже наглядів собі ножа погостріше. Іншим разом не минеться йому так щасливо...

У мене почалося нервове тремтіння, хоча я зроду не був боягузом. Мені стало якось моторошно. З одного боку – ніч... і сусідство такої хижацької людини. З другого боку, мені від щирого серця було жаль нашого симпатичного куховара. Він навіть не підозрівав, яка грізна кривава небезпека звисла над його лахматою головою.

Заснув я пізно, і цілу ніч мене тривожили кошмари.

2

Удень я прокинувся від раптової тиші, що панувала в суміжній каюті, Як правило, було давно встановлено, що тиша в суміжній каюті остільки ж недоречна, як чоботи на руках або лайкова рукавичка на лівій нозі. Суміжна каюта двадцять чотири години на добу ревла, співала, гриміла, реготалась, верещала, гула, стукала й свистіла. І раптом – тиша.

Я прислухався:

– Він мені говорить: "Підмети палубу, товаришу..." А я йому: "А ви знаєте, товаришу, що таке шестигодинний робітничий день для моряка?" А він на мене як цикне: "Ти, – говорить, – і тут в суперечки будеш встрявати?" Ну, тут уже я не міг втриматися. Коли він помічник, так ти думаєш, я на його дивитись буду? А за хвіст та на вітер – ти не хочеш? Ні? А отруєні індуські кинджали з Бенареса ти ніколи не бачив, білолиций брате мій? Не нюхав такої штуки? Так дивись, брат, понюхаєш... Скажи спасибі, що в мене сьогодні гарний настрій, з нагоди іменин моєї покійної бабуні...

Мене знову затрусила лихоманка. О, як я пожалкував, що продав напередодні свій браунінг! Коли їдеш на одному кораблі з таким розбишакою, не завадить мати про всякий випадок в кишені щось семизарядне. Холодний піт укрив моє чоло.

"О, помічнику, помічнику! Твоя бідна стара мати й не підозріває, що тут, далеко від батьківщини, в твої груди щохвилини може встромитись отруєний кинджал з Бенареса. Одчайдушна головонька ти, помічнику! Хоч би матір свою пожалів".

Такі думки лізли в голову, що я мало не заплакав від жалю.

3

Я почав видужувати. Я вже виходив зі своєї каюти й потихеньку вештався по палубі.

І от – одного разу вранці я побачив його. Скоріш якесь внутрішнє почуття прошепотіло мені, що це він. Довгов'язий, тонкий, скуйовджений хлопець, весь укритий чорним пухом. Під пахвою – два подерті томи Майна Ріда й Густава Емара. На обкладинках чудно розмальовані індійці. Довгов'язий хлопець стояв, похилившись на поручні, й провадив глибокі розкопки у власному носі.

– Я так і знав! – ляпнув у долоні помічник капітана, що виплив не знати звідки. – Я там чекаю води, а він тут у носі колупає! До якої пори це буде, ледацюго ви анахтемський?!

Я весь похолонув. Холодний піт дрібними крапельками знову вкрив моє чоло. Я закрив очі.

"Прощай, помічнику капітана! Прощай, пропаща головонько! Не бачити тобі більше світу білого..."

Я уявив собі, як цей юнак, не стерпівши образи, мов бенгальський тигр, кинеться на помічника, одним спритним ударом кинджала розпоре йому черево, видере криваві кишки і, обмотавши їх навколо власної шиї, почне знімати помічникового скальпа – на втіху своїй дикунській, людожерській душі...

Я застогнав. Я не міг знести подібного видовиська після тяжкої хвороби.

– Ну, марш по воду! – закричав помічник.

"Ось воно... починається", – подумав я.

І що ж я побачив?

Замість того, щоб загородити свого кинджала туди, де йому бути належить, завзятий Месник Неоглядних Прерій винувато заморгав очима і писнув:

– Вибачте, Іване Аркадьєвичу...

І прожогом кинувся до бака з прісною водою.

Помічник погрозив йому вслід пальцем, подібним до переспілої моркви.

4

Ввечері в суміжній каюті знову за програмою грюкнули двері.

– Ну, сьогодні я йому показав!! – закричав Завзятий Юнак. – Він мені говорить: "Замість того, щоб воду принести, ти в носі колупаєш?" Тут уже я не втерпів... Виймаю кинджала і... ви розумієте? Зараз у шпиталі відлежується. Я їм покажу, що нащадок Червоного Диявола зуміє постояти за себе! Клянусь мокасинами!..

("Червоний перець", № 12, 1928 р.)

________________________

Вітрильник "Товариш"

– На мою думку, все на світі залежить од масштабу.

– Ну наприклад.

– Я маю на увазі сьогодні, головним чином – сосуди. Так, сосуди. Ну, наприклад, ремонтували наш "Товариш". І під час ремонту зникла десь пара склянок. Це як, на твою думку, зло­чинство?

– "Чтоби сказать да, так нєт", – відповіли б тобі в Одесі.

– Правильно. Ну, а потім у буфеті не дорахувалися порцеля­нової чашки.

– Ну, це теж єрунда. Розкокали чашку – та й годі. Подумаєш, цяцька велика – чашка.

– Справедливо. А далі загубили глек.

– Глек? Хм. Ну, треба, значить, глек купити новий – та й край.

– Цілком з тобою згоден. Але другого ж дня загубили, розумієш ти, пару цеберок.

– Пару цеберок? Жаль. Треба б сказати робітникам: ви б, товариші, не губили цеберок. А втім, чорт з ними, з цеберками. Теж утрата.

– Утрата, припустім, єрундова. Та трохи згодом виявилось, що механіки ніяк не можуть найти залізну бочку з машинового відділу. До неї якраз і належали цеберки.

– Ого! Бочка – це тобі не чашка. Тут треба кому слід дати жару. А бочку зробити нову.

– Так слідом за бочкою порозгублювали десь машинові ци­ліндри.

– Ну, це ти вже вхопив перебільшений масштаб. Кажучи одверто, ти просто брешеш.

– Побий мене блискавка!

– Коли не брешеш, то тут уже пахне карним кодексом.

– А чим пахне загублення цілої цистерни?

– Бочки?

– Ні, цистерни. Справжньої цистерни на дві тонни.

– Ти щось плутаєш. Як же можна загубити цистерну? Що це – шпилька, чи що?

– А от умудрились.

– Ну, тут, брате мій, пахне вже дуже суворо. Вірніше – із суворою.

– От бачиш, а ти казав: масштаби – єрунда. Масштаби, бра­те, основа всякого діла!

– Та чорт забирай! Ну, я розумію, що навіть склянки можуть комусь пригодитись. Але на якого чорта чоловікові може здати­ся двотонна цистерна?! Що він – горілку з неї питиме, чи що?

– Ну, от бачиш, зразу видно, що ти молодий моряк, бо занад­то палкий.